Стаття до проекту "Моє рідне місто або село" Бескоровайний Іван
Зміст
Токіо на карті Японії Google карти
То́кіо (яп. 東京, とうきょう, Tōkyō, МФА: [toːkʲoː], [Тōкьō]) або Префекту́ра То́кіо (яп. 東京都, とうきょうと, МФА: [toːkʲoː to]?) — столиця Японської Держави, столична префектура в Японії, в регіоні Канто. Під столицею Японії, зазвичай, розуміють вищезгадані особливі райони Токіо, які фактично виступають в ролі окремих міст. На території цих районів розташовані основні державні установи: Резиденція Імператора Японії, будівлі Парламенту, Кабінету міністрів, Верховного Суду Японії, а також представництва найбільших японських підприємств та провідні наукові установи країни. Токіо вважається одним з найкрупніших світових політико-економічних і науково-культурних центрів світу поруч із Нью-Йорком, Лондоном і Парижем. За результатами опитування, що провів журнал Forbes серед фахівців у 2010 році, Токіо потрапив до дванадцятки найкрасивіших міст світу.
Геграфія
Столична префектура Токіо розташована в регіоні Канто на Північному заході Токійської затоки. На сході Токіо межує з префектурою Тіба, на заході — з префектурою Яманасі, на півдні — з префектурою Канаґава та на півночі — з префектурою Сайтама. Токіо належать острови в Тихому океані, які розташовані від Хонсю прямо на південь. Ближче всього перебувають острови Ідзу. Архіпелаг Осагавара віддалений на тисячу кілометрів. Токіо пережив кілька сильних землетрусів — в 1703, 1782, 1812, 1855 і 1923 роках. Під час землетрусу 1923 року силою 8,3 бала загинуло 142 тис. осіб. Малі землетруси — силою в 1—2 бала — трапляються ледве не щотижня. Найвища гора Токіо, Кумоторі, має висоту 2017 м; серед інших гір найвищими є Такасу (1737 м), Одаке (1266 м) і Мітаке (929 м). Найбільше озеро — озеро Окутама на річці Тама поруч префектурою Яманасі.
Рельєф
Західну частину метрополії Токіо займають Кантоські гори. Їхня найбільша вершина — гора Кумоторі, висотою 2017 м над рівнем моря. Вона розташована на кордоні Токіо з префектурами Сайтама й Яманасі. Висота гір спадає південно-східному напрямку. У їхнього підніжжя знаходиться вулкан Такао, висотою 600 м. Річка Таба, що бере свій початок на горі Дайбосацу в префектурі Яманасі, протікає через Токіо, з'єднується з річкою Ніппара, що витікає з гори Кумоторі, і утворює велику річку Тама. У її нижній течії вона поглинає річки Акі та Аса. У віддалених від гір районах річки Тама й її приток розташовані долинні поселення Оуме, Іцукаїчі, Хатіоджі та інші. Річки прорізують гірську гряду й утворюють мальовничі долини, такі як Тама й Акіґава. На берегах річок розвинена багатоступенева річкова тераса, зручна для проживання. Вздовж берегів річки Ніппара присутні поклади вапняку, що утворює в декількох місцях Ніппарські печерні формації. З 17 століття його видобували як засіб для побілки. У східній частині Кантоських гір розташовані невеликі пагорби Каджі, Кусабана, Касумі й Тама, висота яких коливається в межах 70 — 360 м. Від гірської гряди віддалені лише пагорби Саяма, що знаходяться на плато Мусасіно. Геологічно ці пагорби є старішими за плато і пагорби, утворені річкою Тама. Вони перетинаються балками, мають мало рівнин і багато виступів. Район пагорбів Тама був поступово перетворений людьми на рівнину для спорудження поселень. В районі балки пагорбів Саяма знаходиться штучне водосховище, назване озером Тама.
Історія
Область сучасного Токіо була заселений людьми з часів палеоліту. Проте активну роль в історії Японії вона стало грати порівняно недавно. У 12 столітті володар цієї області, Таро Сіґенада, збудував форт і поселення. Воно стало називатися Едо — «двері затоки», позаяк мало доступ до моря, сучасної Токійської затоки.
Стародавність
У 7 столітті, в результаті реформ Тайка, на території сучасної метрополії Токіо була утворена провінція Мусасі. До 771 року вона входила до складу Східногірського краю, а згодом була переведена до Східноморського. Початково провінція поділялася на 19 повітів. У 8 столітті до них додалися ще 2, які були заселені переселенцями з корейських держав Когурьо та Сілла. Корейці поширили в Мусасі материкові буддизм, конярство і шовківництво. Їхніми зусиллями будувалися перші місцеві монастирі Сіндайдзі (Тьофу, Токіо) та Кокубундзі (Кокубундзі, Токіо), а також провінційна адміністрація (Футю, Токіо). До японської столиці, що тоді знаходилася на заході країни, населення провінції поставляло рисовий оброк та данину: лляні тканини, цілющі трави і коней. Особливим податком Мусасі, що збирався на користь Імператорського дому, були маренові фарбники фіолетового і червоного кольорів. Чимало вихідців з провінції несли військову службу в загонах сакіморі на території Північного Кюсю. Їхні пісні зібрані у антології японської поезії «Манйосю». Наприкінці 9 століття територія Мусасі стала одним із місць зародження японського самурайства. Його соціальною базою була місцева дрібна шляхта, а також управителі державних пасовиськ, поселень та маєтностей нижньої і середньої ланки. Самураї самовільно захоплювали приватні володіння буддистських монастирів та столичних аристократів, відмовлялися палатини данину й податки центральному уряду, формували власні озброєні загони для захисту земель та інтересів. Вони володіли провінційними маєтками Тойосіма, Касай, Едо, Оямада та Йокояма.Після повстання Тайри но Масакадо 935—941 років, в регіоні Канто Східної Японії встановилася влада 8 самурайських сімей роду Тайра. Провінцію Мусасі королювала одна з них, що мала прізвище Тітібу. Наприкінці 10 століття вона розділилася три гілки — Едо, Тосіма та Касай. Перша володіла землями на території районів Тюо та Тійода, друга контролювала місцевості майбутніх районів Тосіма, Ітабасі, Неріма та Кіта, а третя управляла маєтками в районах Кацусіка та Едоґава. Окрім цих родових самурайських організацій існували територіальні. Найбільшими з них були Сім товариств провінції Мусасі, а також товариства Йокояма (Хатіодзі, Токіо), Мураяма (Мураяма, Токіо), Західне товариство (Хіно, Токіо), тощо.
Середньовіччя
Протягом 12 — 14 століття провінція Мусасі перебувала під управлінням першого самурайського уряду — Камакурського сьоґунату. Провінційна адміністрація залишалася в містечку Футю. Нею керували високопосадовці сьоґунату з роду Ходзьо, що носили титул голів провінції Мусасі. Вони відповідали за розвиток інфраструктури та підняття цілини. Волості й поселення королювали васали сьоґунату з родів Едо, Сякудзій, Сендзоку, Татіквава, тощо. 1486 року Ота Докан був підступно убитий своїм господарем Уесуґі Садамасою. Це спричинило війну між двома гілками роду Уесуґі. 1524 року, користуючись розбратом, замок Едо захопив Ходзьо Удзіцуна, володар сусідньої провінції Ідзу. 1546 року він знищив гілку основні сили Уесуґі в битві при Каваґое, а 1552 року змусив голову роду — Уесуґі Норімаса — тікати до союзників в провінцію Етіґо. Після Ходзьо повністю підкорив землі Мусасі й передав її своїм підлеглим — Тоямі Цунекаґе та Ходзьо Удзітеру. Перший зайняв замок Едо, а другий — замок Хатіодзі. Станом на 1559 рік рід Ходзьо контролював 170 волостей та сіл. Їхні мешканці мусили нести військову, гужеву та будівельну повинності].В травні 1590 року об'єднувач Японії Тойотомі Хідейосі здобув замок Едо, а двома місяцями поспіль — замок Хатіодзі. Доба Ходзьо скінчилася, а провінція Мусасі перейшла під контроль центрального японського уряду.
Сучасне Токіо
30 серпня 1590 року новим господарем замку Едо став Токуґава Ієясу. За наказом Тойотомі Хідейосі він був змушений обміняти свої родові володіння в провінціях Мікава, Тотомі і Суруґа на зруйновані війною вісім провінцій регіону Канто, що колись належали роду Ходзьо. Токуґава зробив замок Едо центром усього регіону й протягом 10 років відновив місцеве господарство. 1603 року він отримав посаду сьоґуна й заснував останній самурайський уряд — Едоський сьоґунат. Регіональні володарі, залежні від Токуґави, були зібрані для розбудови замку і призамкового міста Едо. Воно стало резиденцію усіх наступних сьоґунів Японії. Місто Едо 17 — 19 століття було збудоване у формі мушлі равлика. В її центрі розташовувався великий замок, від якого спіраллю, за годинниковою стрілкою, простягалися лабіринти міських кварталів. Планувалося, що така забудова ускладнюватиме штурм замку потенційними нападниками. Біля підніжжя замку знаходилися великі садиби регіональних володарів категорій фудай та тодзама. Їх оточували будинки безпосередніх васалів сьоґуна — старшин хатамото й ґокенінів. З півночі на південь, вздовж мосту Ніхон-басі, пролягали оселі міщан. У випадку зростання населення, будівничі продовжували завиток, додаючи нові рови та поселення. Між 1624 — 1644 роками в Едо нараховувалося 300 кварталів[11]. Існувала розвинена система водопостачання, яка складалася з водогонів Канда, Тамакава, Хонсьо, Аояма, Міта, Сенкава та інших. Після війни Токіо був окупований військами США. В часи Корейської війни він став великим військовим центром. Тут знаходилися кілька американських військових баз. У другій половині 20 століття економіка Японії стала стрімко відроджуватися (японське «Економічне диво»), і у 1966 році вона посіла місце другої найбільшої економіки світу. У 1964 році під час літніх Олімпійських ігор Токіо вигідно показало себе на міжнародній арені. З 1970-х років місто захлеснула хвиля робочої сили із сільських районів, що спричинило подальший розвиток міста. Наприкінці 1980-х років Токіо стало одним із міст світу, які розвивалися найбільш динамічно. 20 березня 1995 року в токійському метро відбулася газова атака з використанням зарину. Теракт був проведений релігійною сектою Аум Сінрікьо. У результаті постраждало понад 5 тисяч осіб, 11 з яких загинуло.
Адміністративний поділ
Офіційно столиця Токіо є не містом, а окремою адміністративною одиницею то (都), яку зазвичай перекладають як префектура. Її територія, окрім частини острова Хонсю, включає кілька дрібних островів на півдні, а також малі архіпелаги Ідзу та Оґасавара. Столична префектура Токіо складається з 62-х менших адміністративних одиниць — міст і містечок. Коли говорять про «місто Токіо», мають на увазі 23 спеціальних райони, які з 1889 по 1943 були окремими містами, а нині об'єднані у величезний токійський мегаполіс. Кожний спеціальний район має свого голову і районну раду. Столичний уряд очолює мер, що всенародно обирається. Штаб-квартира уряду знаходиться в районі Сіндзюку, який є муніципальним центром округу. У Токіо також розміщується державний уряд, Парламент та резиденція імператора.
Особливі райони
Кожний особливий район ку (区) є самостійним муніципальним утворенням із власним головою і районною радою. За статусом особливі райони прирівняні до звичайних міст. Різниця полягає в тому, що деякі їхні управлінські функції виконує столична адміністрація префектури Токіо. Осердя Токіо складається з трьох особливих районів — Тійода, Тюо та Мінато. Тут сконцентровані основні адміністративні та провідні бізнесові установи. Це місце є також осердям Японії, оскільки в ньому розташовані головні державні інстанції — Імператорський палац, Парламент, відомства Кабінету Міністрів і Верховний суд. Для цих районів характерні високі ціни на землю, старіння і зменшення населення, проблема самотності. До 1960-х років Тійода і Тюо були центрами токійської комерції і розваг, своєрідним «острівцем старого Едо». Проте в ході економічного зростання Японії, населення цих районів переселили на околиці, а територію перебудували для адміністративного користування. Історично район Мінато був місцем розташування самурайських садиб, однак після реставрації Мейдзі 1868 року він був відведений для іноземних представництв — посольств і консульств. Найбільша кількість токійських іноземців проживає саме в цьому районі. Статистичні дані префектури Токіо з площі подано на 1 жовтня 2008, з населення — на 1 липня 2011. (Площа — км², Густота — осіб/км²)
Населення
Токіо є лідером за чисельністю населення серед усіх японських префектур. За національним переписом 2010 року кількість його мешканців становила 13 161 751 особу. Це дорівнює близько 10% від загального населення країни. Під час першого національного перепису 1920 року в метрополії проживало менше 3,7 мільйона осіб, а 1962 року населення Токіо сягнуло 10 мільйонів. Різке демографічне зростання спричинило надмірну концентрацію населення, погіршення екологічних умов проживання, інфляцію цін на житло тощо. У зв'язку з цим, у 1980 і 1995 роках спостерігався короткочасний демографічний спад. Між 2000 і 2010 роками населення метрополії зросло на 9%. Основною причиною зростання залишається постійний наплив переселенців з інших префектур. Густота населення в Токіо найвища в Японії. За результатами перепису 2005 року вона становила 5750,7 осіб/км². Найбільш заселеним є історико-адміністративний центр Токіо — райони Тійода, Тюо й Мінато. Через відсутність вільної землі влада метрополії активно розбудовує штучні острови в Токійській затоці. З 1960 року працездатне населення Токіо віком від 15 до 64 років становить близько 70% від усього населення метрополії. Воно зайняте переважно в торгівлі, сфері послуг і промисловості. Найчисельнішою групою є 20-річна молодь. З середини 1990-х років населення Токіо швидко і невпинно старіє. Це пов'язано із поступовим спадом народжуваності у 1960-х роках, спричиненим зміною традиційно японських сімейних цінностей. Станом на 2005 рік токійці старше 64 років становили близько 20% населення. 2215 осіб були старше 100 років. Статеве співвідношення також змінилося наприкінці 1990-х. Якщо протягом 20 століття у столиці переважали чоловіки, то з 1998 року вони поступилися чисельністю жінкам. Токіо вважається великим міжнародним центром. Однак кількість іноземців, що працюють і проживають у метрополії, невисока. Станом на 2005 рік вони становили лише близько 3% усіх мешканців.
Економіка
Токіо є головним економічним центром Японії. Основу господарства метрополії складають галузі вторинного і третинного секторів економіки. Станом на 1995 рік працездатне населення Токіо становило понад 6,3 млн осіб. За цим показником метрополія посідала перше місце серед інших префектур. 0,5% працездатних осіб були зайняті у первинному секторі, 25,7% — у вторинному, а 72,1% — у третинному. У зв'язку із стрімкою урбанізацією первинний сектор економіки, що представлений сільським господарством і рибальством, сильно занепав по всьому Токіо, за винятком гірського району Окутама та віддалених островів. За рівнем розвитку галузей цього сектора метрополія займає найнижче місце в Японії. Показники другого сектора, представленого промисловістю, нижчі від середніх по країні. Після Другої світової війни Токіо займав перше місце за рівнем промислового виробництва, але станом на 2005 рік опустився до восьмого. Головною причиною промислового спаду стало прийняття 1956 року Закону про благоустрій столичного регіону, за яким будівництво нових заводів було заборонене, а старі промислові підприємства переводилися у віддалені районі. Цей нормативний акт мав на меті вирішити численні екологічні проблеми Токіо, що потерпало від надмірної концентрації промислових підприємств. Третій сектор економіки є найбільш розвинутим. Станом на 1994 рік прибутки Токіо від діяльності галузей цього сектору складали близько третину від діяльності усіх японських компаній сектору. В Токіо зосереджені японські передові підприємства, що працюють у сфері інтелекту, інформації та послуг. Близько 90% усіх японських компаній, що є членами Токійської фондової біржі мають свої головні представництва на території метрополії.
Транспорт
Токіо є головним транспортним центром Японії та регіону Канто. Станом на 1994 рік у сфері транспорту працювало 470 тисяч осіб.
Автошляхи
Місцем нульового кілометру Японії є токійський міст Ніхон-басі. Звідси у вигляді променів простягаються головні транспортні артерії — державні автошляхи № 1 і № 15 (колишній Токайський шлях), № 20 (колишній Кайський шлях), № 17 (колишній Середгірський шлях), № 4 (колишні Муцівський і Ніккоський шляхи), № 6 (колишній Мітоський шлях), № 14 (Тібська дорога), № 254 (Каваґоевська дорога), № 246 (дорога в Ояму), № 122 (дорога Нікко-Онарі). 1975 року сітка цих шляхів була суцільно модернізована і доповнена новими дорогами: Токійською, Центральною, Північно-Східною, Дзьобанською, Східно-Кантоською та Набережною швидкісними автострадами. Також додатково було прокладено 11 швидкісних доріг на території 23 особливих районів Токіо. Центральна частина метрополії оточена Кільцевою дорогою. Вона утворена поєднанням колишнього Камакурського шляху й автостради № 16. Для покращення руху транспорту на цій дорозі прокладено додаткові 8 шляхів. Наявна сітка доріг забезпечує належний рух автомобільного транспорту, що прямує з Токіо до регіонів і навпаки. Проте всередині самого Токіо залишається невирішеною проблема заторів на дорогах під час годин пік. Постійно висока концентрація автомобільного транспорту в метрополії є причиною сильного забруднення повітря.
Авіаперевезення
З 1931 року в Токіо працює аеропорт Ханеда, перейменований 1952 року на Міжнародний аеропорт Токіо. Більше тридцяти років він був головним «вікном» Японії у світ. З 1978 року, після спорудження Нового міжнародного Токіо аеропорту в Наріті, в префектурі Тіба, старий аеропорт став спеціалізуватися, переважно, на внутрішніх перевезеннях. Попри це, аеропортом Ханеда користується вдвічі більше пасажирів ніж, аеропортом Наріта[21]. Щороку через обидва аеропорти проходить близько 35% усіх авіапасажирів, які відвідують або полишають Японію. Центр Токіо зв'язаний із аеропортом Ханеда монорельсом, а із аеропортом Наріта — швидкісними потягами компанії JR. Крім цих аеропортів існує декілька регіональних летовищ для громадських літаків. Вони зв'язують метрополію із віддаленими островами Осіма, Міяке, Ятаке та іншими.
Культура
Від часу заснування сьоґунату Токуґава в Едо у 17 столітті, Токіо був політико-культурним центром країни, тому на його території збереглося багато культурних пам'яток. Замок Едо є головною окрасою столиці, особливим пам'ятником історії та культури. Перший, другий і третій замкові двори відведені під Токійський Імператорський палац, а північний двір перетворений на парк. По периметру замку розташовані старовинні башти, кам'яні стіни і глибокі рови. До особливих історичних пам'яток також належать Садиба кайських Мацудайра, Старий палацовий парк Хама — колишня дача сьоґуна Токуґави Ієнобу, Парк Коїсікава — колишня садиба мітоських Токуґава.
Токійський національний музей
Токійський національний музей (яп. 東京国立博物館, とうきょうこくりつはくぶつかん, токьо кокуріцу хакубуцукан) — державний музей в Японії. Найбільший і найстаріший музей мистецтв країни. Зберігає та експонує матеріали, присвячені археології, історії, мистецтву, ремеслам Японії та азійськийх країн. Розташований в парку Уено району Тайто, Токіо. Станом на березень 2009 року нараховував 110 тисяч експонатів. З них 87 мали статус національних скарбів, а 622 — статус цінних культурних надбань Японії.
Парк Уено
Па́рк Уе́но (яп. 上野公園, うえのこうえん; МФА: [ueno koːeɴ]) — парк в Японії, в столиці Токіо. Розташований на заході району Тайто. Один з освітньо-культурних центрів столиці, місце дозвілля токійців. Парк Уено просятгається від пагорбів Уено до низин ставка Сінохадзу. Він розташований на східному краю плато Уено, частині плато Яманоте. На території парку сконцентровані головні туристичні та освітньо-культурні установи мікрорайону Уено. Площа парку становить 53,2 м². Серед токійців парк відомий садами сакур, що цвіте навесні, храмом Бендзайтен та великим громадським акваріумом. До цінних пам'яток культури парку належать храм Кійомідзу, п'ятиярусна пагода колишнього монастиря Канейдзі, токійське святилище Тосьо тощо. Символом Уено є бронзова статуя Сайґо Такаморі, японського державного діяча періоду Мейдзі.
Архітектура
Будинок Парламенту Японії
Буди́нок Парла́менту Япо́нії (яп. 国会議事堂, こっかいぎじどう, коккай ґідзі-до, «Будинок Державної Ради») — споруда в Японії, місце проведення засідань Парламенту Японії. Розташована в урядовому кварталі Наґата району Тійода метрополії Токіо. Збудована 1936 року з залізобетону. Будинок Парламенту Японії — прямокутна в плані залізобетонна триповерхова будівля, облицьована ззовні гранітом. Вона виконана у так званому «новому стилі. Крайні башти Будинку мають чотири поверхи, а центральна башта — дев'ять. Загальна площа будівлі становить 53 466 м². В лівій частині Будинку засідає Палата представників, а в правій частині — Палата радників. Кожна з частин будівлі має окремий вхід. Центральний вхід розташований під центральною баштою. Він використовується лише в особливих випадках — під час відкриття нових сесій Парламенту, прийняття нових депутатів обох Палат після загальнонаціональних виборів або прийому іноземних гостей високого рангу. Будинок має 390 великих і близько 60 малих кімнат. Загальна довжина коридорів становить 4,64 км. Усі деталі інтер'єру та екстер'єру будівлі виготовлені японськими майстрами з японських будівельних матеріалів.
|
Ресурси:
- Посилання на презентацію у Google Диск; [1]
- Посилання на добірку відеоматеріалів; [3]
- Посилання на опитування або анкету у Google Форми; [4]
Сторінка проекту Проект "Моє рідне місто або село"
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
