Користувач:4626901

Лєвша Лілія Ігорівна

Зміст

1 Про себе
2 Мої інтереси
3 Мої роботи
4 Рідне місто або село на карті України Google карти
5 Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"
6 Ресурси:

Про себе

Студентка першого курсу природничо-географічного факультету, спеціальність хімія.

Мої інтереси

....

Мої роботи

Усти́нівка — селище міського типу в Україні, центр Устинівського району Кіровоградської області. Розташоване на річці Березівці (притока Інгулу). Населення — 4142 мешканців (2001).

  Устинівський район розташований у південній частині Кіровоградської області. Межує на півночі з Долинським та Компаніївським районами, на заході з Бобринецьким районом, на сході і півдні з Новобузьким і Казанковським районами Миколаївської області.

Район займає площу 94.2 тис.га, або 3.6 % від території області.Це, переважно, степова рівнина , одноманітність якої порушується сухими балками, кряжами та ярами. На території району протікають річки Інгул і Березівка, які належать до басейну Південного Бугу, площу в 795 га займають 49 ставків. Чисельність населення станом на 01.01.2004 року складала 16.4 тис.осіб . По адміністративному відношенню район розділений на одну селищну і 14 сільських рад , в яких налічується 38 населених пунктів : Устинівка, Березівка, Брусівка, Ганно-Леонтовичеве, Мала Ганнівка, Новочигиринка, Ганно-Требинівка, Костянтинівка, Димитрове, Мар”янівка, Тирлова Балка, Третій Інтернаціонал, Докучаєве, Мальчевське, Медове, Інгульське, Завтурове, Любовичка, Медвежа Балка, Криничне, Любиме, Нариманівка, Новоустинівка, Садки, Шевченкове, Криничуватка, Березуватка, Жовтневе, Новокиївка, Олександрівка, Козлівське, Седнівка, Переможне, Селіванове, Сонцеве,Степанівка, Ленінка, Орлова Балка. Село Устинівка з 15 січня 1921 року було реорганізоване з волості в районний центр. Спочатку район відносився до Одеської області, а з січня 1939 року ввійшов до складу Кіровоградської області. В 1962 році район було розформовано, частина населених пунктів приєднана до Бобринецького району, а частина – до Долинського, 8 грудня 1966 року Устинівський район знову поновлено. Устинівка – селище міського типу, центр Устинівського району Кіровоградської області , розташоване вздовж берегів р. Березівки – притоки Інгулу, за 85 км на південний схід від Кіровограда і за 23 км від залізничної станції Казанка. Площа селища складає 10.9 кв.км. На території Устинівки знаходиться одна селищна рада. В селищі налічується 1727 дворів з населенням 4198 чоловік, національний склад якого переважно українці, в невеликій кількості є росіяни, молдовани , білоруси та інші. Першими поселенцями, як на це вказують деякі джерела, по річці Березівці були переселенці з Полтавської та Київської губерній. Вони заснували с.Устинівку в 30-40 р.р. XVIII ст. Існує народна легенда про заснування села : нібито зимівник Устим з своїми синами біля обриву на території сучасної 9-ї сотні посіяв хліб і посадив картоплю. Переконавшись у родючості ґрунту цієї місцевості ,він переселився сюди, а за ним частина й других зимівників. Є й літературні відомості про те, що першими поселенцями даного краю в XVII- XVIII ст. були запорізькі козаки. В 1817 році цар Олександр–I наказав вільних козаків повернути у військових поселян. Сюди перевели державних селян та кріпосних Полтавської, Київської, Подольської та інших губерній . Устинівка стала одним із військових поселень . Як спогад про це і досі зберігся поділ селища на 9 сотень . Біля с. Седнівка було розкопано скіфський курган ІУ ст. до н.е., що репрезентував наступну після доби бронзи епоху - епоху раннього залізного віку. Кочові культури доби середньовіччя на території району репрезентувала випадково знайдена ще в 30-х роках XX ст. половецька антропоморфна стела, що досить довго знаходилася на території тракторної бригади в с. Ганно-Требинівка. Тюрські племена хозарів, печенігів, кипчаків, монголо-татар, татар панували в степовій частині України до ХУ ст. З ХУ ст. в степах України, в тому числі і на території сучасного Устинівського району, з'являються козаки, які поступово витісняють татар на південь. З утворенням Нової Січі (1735) територія краю увійшла до однієї з територіально-адміністративних одиниць володінь Війська Запорозького -Бугогардівської паланки. На території краю виникають поодинокі козацькі зимівники і хутори. Але активізується заселення цієї частини сучасної Кіровоградської області з 40-х років - середини ХУІЛ ст. в результаті дозволу кошового отамана П.Калнишевського осідати самоселам на землях запорожців та внаслідок планомірної колонізаційної політики Росії по заселенню цього краю. Так виникли села Седнівка, Степанівка, Березівка, а на початку XIX ст. - села Криничуватка, Інгулець. У 1847 році на березі р. Інгул засноване село Ганно-Требинівка. За переказами, цими шляхами подорожували чумаки і першими примітили це місце, зупинялись в так званій чумацькій балці на перепочинок. Назва ж села пішла від пана Требинського, який приїхав у ці краї з сестрою Ганною з Черкащини. З ліквідацією Запорозької Січі (1775) землі сучасного Устинівського району увійшли до складу Новоросійської губернії, а з утворенням Катеринославського намісництва (1784), до складу Єлисаветградського повіту цього намісництва (1784 р.). У 1796 - 1805 рр. вони перейшли до Єлисаветградського повіту поновленої Новоросійської губернії, яка невдовзі була перейменована на Миколаївську, а згодом на Херсонську. У радянський період з утворенням у 1939 році Кіровоградської області землі Устинівського району входять до її складу. Сучасні кордони району остаточно визначалися після низки укрупнень і розукрупнень лише у 1966 р.

Визначним місцем Устинівщини є Монастирище. Монастири́ще (Урочище Монастирище) — ландшафтний заказник загальнодержавного значення в Україні. Розташований у межах Устинівського району Кіровоградської області, біля села Завтурове.

Опис Площа 15,3 га. Розташований на крайньому півдні Кіровоградської області, в місці, де річка Інгул прорізує гранітний щит і утворює крутий каньйон, посеред якого розташована велика скеля. Вона розділяє русло річки на дві частини: старе та інші існуючі. Скеля у плані має прямокутну форму і витягнута довгою віссю вздовж русла річки. Висота скелі 13 м, з трьох боків має прямовисні стіни, а з четвертого — пологий підйом, загромаджений великими брилами сірого граніту. Біля підніжжя скелі з її південно-західного боку лежать окремі брили, що впали з вершини. На вершині є ще кілька брил значних розмірів. Серед навколишніх відкритих степів «Монастирище» являє собою особливу місцину. Попри типові для неї зарості тернини та глоду, які широким поясом вкривають лівий порізаний яругами берег, тут збереглося трохи соснового лісу на правобережжі. Очевидно, в козацькі часи це місце не пустувало. Відгомін народних споминів про те, як козацтво використовувало цей природний опорний пункт, все ще можна почути в спогадах найстаріших мешканців цих місць. Біля сіл Ганно-Требинівка та Завтурове, між якими розташоване урочище, було знайдено поселення сабатинівської та черняхівської культури. Легенди Серед місцевих жителів названих сіл відомо кілька легенд, пов'язаних з урочищем. Події в них датуються серединою XIX ст, періодом кріпацтва та колонізації центрально-українських земель російською імперією. Місцевим паном Требинським на скелі була поселена дівчина-кріпачка, яка не хотіла вийти заміж за нелюба. Жила вона в невеликій халупі самотньо, як у монастирі. Звідси й назва Монастирище. За іншою версією цієї легенди у дівчини від пана народилася дитина. Тому й заховалася від сорому перед людьми на скелі. Там і прожила самотня до смерті, бо дитина (хлопчик) померла ще маленькою. Люди ж зверталися до неї, як до ворожки та віщунки. А ще розповідають про печеру на тому острові, де сховані були давні скарби — чи то козацькі, чи то татарські. Вхід до неї десь згори на скелі прихований, а вихід знаходився під водою. Інша легенда розповідає, що ще за кріпацтва біля острова знаходилась каторга для жінок-черниць, котрі, перебуваючи в різних православних монастирях, не втрималися перед гріхом перелюбства. Нібито через те, що то був незвичайний монастир. І назвали це місце «Монастирище» з ненависті до тих черниць. В покарання за гріх черниць змушували цілий день носити пеленою землю на вершину скелі. Файл:In-text-IMG 6294.jpg Старожили також згадують, що коли біля села Березівки (сусіднього) будували церкву, то збиралися розпочати і будівництво монастиря біля с. Завтурове, звідси й назва Монастирище. У народній пам'яті назва урочища пов'язується з досить недавніми подіями. Але, якщо взяти до уваги, що це місце взагалі не придатне для будівництва, то, очевидно, назва Монастирище, як місце усамітнення, походить з давніших часів і корені цієї назви ховаються в глибині віків. У зв'язку з цим є припущення, що корені деяких з цих легенд сягають язичницьких часів — уличів, яких дослідники локалізують на Інгулі, та антів (черняхівське поселення). Звертає на себе увагу те, що в легендах мова іде про ізоляцію жінок, які або відмовилися брати шлюб, або ж здійснили гріх перелюбства. Саме цей мотив є основним у поширених в Україні легендах про Дівич-гору. Ці легенди пов'язують з язичницьким минулим слов'ян, коли вагітних жінок, або тих хто довгий час не могли завагітніти, ізолювали на певний час в особливих місцях під наглядом жриць-віщунок. Тут ці жінки лікувалися травами, особливим енергетичним полем святого місця, здійснювали обряди культу родючості, метою яких було забезпечити збереження дитини до пологів або ж завагітніти. Урочище Монастирище на Інгулі могло бути такою Дівич-горою, де на певний час усамітнювались вагітні жінки. Крім того, тут і нині мешкає степова гадюка-символ оберегу та плодючості у багатьох народів, у тому числі і слов'ян.[Джерело?] Рослинний і тваринний світ урочища Урочище і нині багате різноманітними рідкісними та лікарськими рослинами, якими лікують патології вагітності. Це деревій звичайний, подорожник, шпориш, кропива дводомна, а також звіробій, дикі коноплі, ромашка, астрагал, мати-й-мачуха та інші. Територія заказника займає стрімкі схили каньйону Інгулу і прилеглі плакорні ділянки. Це одна з наймальовничіших ділянок Кіровоградщини. На стрімких схилах річки на щебенистих ґрунтах виявлені петрофітні степові ценози. Привертають увагу жовті зірочки очитку їдкого, жовті голівки цмину піскового і рожеві суцвіття чебрецю двовидного. В розщілинах каміння трапляється авринія скельна і очиток Борисової. Ранньою весною великі куртини утворює рідкісний червонокнижний вид — сон чорніючий. Тут можна побачити деякі рідкісні для області види: навесні — гіацинт блідий з блакитними квіточками, зібраними у витягнуте суцвіття; влітку — куртини гоніолімону Бестера, а також рідкісний реліктовий вид — ефедра двоколискова. На гранітних схилах є великі популяції тюльпану південнобузького. Це — єдине місце Кіровоградщини, де знайдені рябчик руський та причорноморський ендемік голонасінник одеський, які занесені до Червоної книги України. На стрімких схилах з виходами гранітів (переважно на правому березі Інгулу) трапляються густі зарості чагарників і невисоких дерев, в яких переважає клен татарський. Тут можна побачити різноманітні види чагарників — свидину, калину-гордовину, а також малопоширені види — кизильник чорноплідний, мигдаль степовий та вишню степову. Степові ценози на прилеглих плакорних ділянках представлені переважно типчаково-ковиловими степами. Крім ковили волосистої, тут зростають ковили Лессінга та пірчаста (всі 3 види занесені до Червоної книги України). Серед різнотрав'я виділяється своїми темно-синіми квітами шавлія степова, поруч ростуть льон австрійський з бузково-голубими квітами, молочай Сегієрів, волошка рейнська. Характерні степові рослини — кринетарія волохата, горлянка хінська, чебрець Маршалів. В заказнику зростає ряд видів, властивих південному варіанту степів, які в області трапляються рідко. Це такі види, як цінна лікарська ефедра двоколодкова, громовик великощетинистий, гвоздика Андржійовського, це мешканці південних степів на північній границі ареалу. По днищу річки переважають ценози осоки гострої, трапляються куртини очеретянки звичайної і комишу лісового. По берегах Інгулу є високі зарості очерету звичайного з окремими куртинами схеноплекту озерного. Поруч з типовими лучно-болотними видами тут виявлені і малопоширені в даному регіоні види, як-от валеріана висока і комишівник звичайний. Різноманітний тваринний світ заказника. На ділянках цілинного степу мешкають різні птахи — жайворонки чубатий, малий та степовий, щеврик польовий, боривітер звичайний, ворона сіра, чекан луговий, а серед безхребетних домінують прямокрилі, дикі бджолині і трав'яні клопи. На кам'янистих схилах з заростями чагарників відмічені: з птахів — сорокопуди жулан та чорнолобий, мухоловка сіра, горобець польовий, камінка лиса, зозуля звичайна, соловейко східний, з плазунів трапляюються два види ящірок (прудка та зелена), а також вуж звичайний та гадюка степова — вид, що занесений до Червоної книги України. В заплаві можна зустріти лелеку білого, різні види жаб, вужа водяного, черепаху болотяну; в заростях прибережно-водної рослинності мешкають бабки. Природоохоронні заходи У заказнику Монастирище забороняється спалювати залишки рослинності, знищувати дерева і чагарники, проводити полювання, займатися рибальством, сінокосінням, випасати худобу, заготовляти лікарські рослини.

Рідне місто або село на карті України Google карти

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Дата
1787 р. У казенному селі Устинівці Єлисаветградського повіту налічувалося вже 16 дворів з 52 мешканцями
1815-1820 рр. В селі існувало 176 дворів з населенням 1180 чоловік, яке займалося в основному хліборобством та скотарством.
1828 р. село стало поселенням 1-го Бузького уланського полку. Для поповнення штатного комплекту господарів та їх помічників сюди переселили багато жителів інших державних сіл Київської і Полтавської губерній
1895 р. село стало волосним центром (до цього входило до Седнівської волості). На той час тут налічувалося 849 дворів, у яких мешкало 4686 чоловік
1905-1907рр. з у маєтку орендатора Зеля було переділено землю, в маєтку Задонської — спалено всі скирти та будівлі зі збіжжям. В липні 1905 року в центрі села сталася сутичка селян з каральним загоном.
1911р. було збудовано два газогенераторні млини, олійню, дві просорушки та цегельню. Окрім того, працювали 2 столярні та 12 шевських майстерень.
1917 р. Устинівку захопили денікінці, разом з якими повернулися і дореволюційні порядки.
1919 р. після повалення самодержавного режиму, в Устинівці було створено волосний громадський комітет.
1930 р. У 1920 році відділ народної освіти при Устинівському волвиконкомі розпочав процес лікнепу.
1936р. в селі існували лікарня, амбулаторія, пологовий будинок, аптека, дитячий консультпункт, малярійна й районна санітарна станції та лабораторія, в яких населенню надавали кваліфіковану допомогу 6 лікарів, 51 медичний працівник з середньою освітою.
1945р. районний комітет партії провів нараду демобілізованих воїнів, на якій усі присутні зобов'язалися працювати по-фронтовому над відродженням сільського господарства
1968р. Устинівка стала селищем міського типу