Я так вимріюю той Львів,що аж бракує слів

Україна надзвичайно багата на дивовижні за своїм настроєм,душевінстю, атмосферою місця, кожне місто вражає, дивує, надихає та збуджує емоції та почуття, але... Але з усіх країв тисячі туристів манить саме Львів - вимріяний, випещений та опоетизований. Кожен їде туди з власною метою: хтось скуштувати розхваленої по всій Україні Львівської кави, хтось побродити по вузеньких "європейських" вулицях, інші - дізнатися: то що, правжу кажуть, що такої атмосфери більш ніде немає, що там і люди і стіни всі неначе рідні, що там тебе хвиля посмішок окутає перш ніж запах кави та випічки?!?

     Отож, ми і спробуємо дати відповідь на це питання: чим же таке особливе це місто, чи можна скуштувати на дотик
його дивовижний настій і яких захоплень та розчарувань слід очікувати туристові?

«Місто із запахом кави та шоколаду», «Місто серед дощів», «Серце Галицької землі», «Маленький Париж», «Український Лондон», «Культурна столиця Європи», «Місто Лева» – це все імена та епітети справжнього галицького міста під назвою Львів, яке розкинулось в мальовничому Передкарпатті. Вже понад вісім століть історія творить цей заворожуючий куточок, що розташований на заході України. Львів вабить своєю неповторністю, своїм живим стилем та особливим колоритом кожної з його вуличок. Львів приховує багато таємничих та загадкових споруд, які доповнюють одна одну. Театри, історичні будівлі, пам'ятники, музеї, кав'ярні, палаци, парки - все це матеріальна незамінна цінність міста, а духовна приховується у кожному елементі Львова - запах кави, привітність львів'ян, шелест листя дерев, «подих» міста та живий дух історії, що наповнює кожну стародавню споруду. Львів – місто звуків. Саме тут можна почути шум дощу, який вмиває львівську бруківку, музику дзеленчання старенького трамваю, муркотіння львівських кішок навесні та древній дзвін годинника ратуші. Саме тут сіра буденність розмальовується колоритом звуків львівських музик, яких не можна оминути, не зупинившись на хвилину і не прислухавшись до них. Львів – місто легенд. Тут кожен дворик, кожен будинок та кожна вулиця дихають власними, неповторними легендами, які тягнуться ще з часів Середньовіччя. Варто лише день провести в цьому місті і це вже теж легенда, Ваша власна, яка навіки запам'яталась стінам львівських кам'яниць. Тож, почнемо саме з ознайомлення з легендами міста, адже можна багато говорити про історію, пам'ятки, але що про них говорити... Їх треба побачити!

                           Львівські Ромео та Джульєта

Молодий італієць Мікеліні з далекого острова Крит привіз до Львова велику партію вина, частину якого купив український купець. В помешканні купця Мікеліні побачив його дочку Пелагію і одразу ж закохався. Почуття закоханих було взаємним. Почуття закоханих були настільки сильними, що Мікеліні вирішив залишитися у Львові.

   Але саме цього року — 1594 —  до нашого міста прийшло велике лихо: чума, яка на той час скосила вже половину Європи. Пелагія захворіла, надії на одужання не було, а, згідно із суворим приписом, ще живих зачумлених відспівували у церкві і вивозили за місто. Наближатися до хворого було вкрай небезпечно, навіть нотаріуси писали передсмертні заповіти зі слів хворих, стоячи під їхніми вікнами. Незважаючи на хворобу дівчини, Мікеліні не покинув своєї коханої, доглядав і втішав її. Життя без Пелагії не мало для нього жодної вартості. Кохана невдовзі померла, і її, як православну, поховали на цвинтарі церкви Благовіщення, який знаходився на теперішній вулиці Городоцькій поблизу 30-го номера. Через декілька днів помер і Мікеліні.
   Помираючи, він просив поховати його у костелі Святого Станіслава, бо був католиком (а костел колись стояв між теперішніми вулицями Тиктора і Фурманською). На обох могилах італієць наказав поставити однакові надгробки, на яких було вибито по два серця, пов'язаних галузкою лавру. Згодом на надгробках викарбували слова львівського поета Шимона Шимоновича: «Що любов сполучить, і смерть не розлучить».
   Вже давно не існує у Львові ні церкви Благовіщення, ні костелу Святого Станіслава, вони були понад два століття тому розібрані за наказом австрійської влади, оскільки місто зростало і передбачало нові забудови. Але, мабуть, і нині витають душі українки і її коханого італійця, нагадуючи нам ще і ще раз про те, що смерть ніколи не розлучить того, що пов'язала любов.