Рідне місто моє

На цьому місці розмість статтю, у якій висвітліть свій досвід та враження, знайдені матеріали з історії рідного міста або села. Також у статтю добавте посилання на документи, що Ви створили і завантажили у різних ресурсах, таблицю (зразок поданий у завданні та нижче) та фотографії рідного краю.

При складанні висновків до статті враховуйте, що задача роботи у проекті, дати відповіді на такі запитання:

А ви знаєте історію рідного села?
Які відомі люди Ваші земляки?
Які історичні події пов'язані із вашим рідним селом?
Які визначні події, явища і процеси відбувалися на території краю?
Якими пам’ятками археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва багате Ваше рідне місто?
Якими пам’ятками природи багатий рідний край?

Рідне місто або село на карті України

--Найко А.Ю. (обговорення) 08:16, 27 жовтня 2016 (EEST)Новомиргород Новомиргород возник в 1740 году на месте, якобы, зимовника запорожских казаков Тресяги, когда здесь начали селиться переселенцы из Миргородского полка.

При Елизавете (1751) полковнику Хорвату, выходцу из Австрии, поручено было сформировать из сербов один гусарский полк в 4 тысячи сабель, который был поселён на правом берегу Днепра в так называемой Новой Сербии; в 1752 году было образовано ещё два таких же полка, а для защиты нового поселения построена крепость Святой Елисаветы. После прибытия приглашённых сербов (гусар) Новомиргород, с 1752 года, стал центром управления Новой Сербии как военно-административной единицы и местом пребывания гарнизона Русской Императорской армии.

Для защиты от татарских набегов здесь возводится земляные укрепления и городок, в середине которого разместился склад боевых припасов, а на бастионах установили с десяток орудий. Так же здесь проживали и вышедшие из Турции черногорцы (западная часть города до сих пор называется «Черногорией»).

С упразднением Новой Сербии, в 1764 году два пандурских полка вместе с Новомиргородским гарнизоном и сербскими гусарами переформировываются в три поселённых конных полка: Чёрный и Жёлтый гусарские и Елисаветградский пикинерный.

В Новомиргороде в 1766 году построена Ильинская церковь, которой суждено было стать старейшим из сохранившихся архитектурных памятников области. По-видимому, после Великой Отечественной войны вокруг её ограды были посажены деревья, которые в настоящее время почти полностью скрыли церковь.

В 1773 году Новомиргород был исключён из шанцев и назван посадом.

Статус города утвердился за Новомиргородом со времени учреждения Новомиргородского уезда Вознесенской губернии; вследствие его торгового значения, здесь жили консулы польский, императорско-римский и неаполитанский. Впрочем, многолетний статус военного городка не способствовал развитию ни ремёсел, ни торговли и население города никогда не превышало 10 тысяч человек.

С упразднением Вознесенской губернии — оставлен за штатом. Дворов около 700, жителей около 3 1/2 тысяч. Земли — 357 дес. 2 православных церкви, еврейский молитвенный дом, 4 ярмарки, базары, школа, богадельня. Промышленных заведений 13, с оборотом в 184 тыс. рублей: винокуренный, пивоваренный и мёдоваренный заводы, заведение фруктовых вод, типография, конная мельница, кирпичный завод, 3 бондарных и 1 слесарная мастерских, 2 кузницы. В окрестностях — залежи каолина и лабрадорита; ломается гранит (бронзолит). Упрощённое городское управление; доходов — 27 879 руб., расходов — 26 676 руб., из них на содержание городского управления 4 538 р., на учебные заведения — 2 027 руб.; городского капитала — 3 249 р. (1894) и долга — 26 250 р. (1893). Городской общественный банк, открытый в 1869 году. Основной капитал — 30 231 р., запасный — 4 166 р. (1892).

В 1897 году в городе насчитывалось около 9 тысяч человек (русских — 75 %, евреев — 17 %, украинцев — 6 %)[1]

Только в 1959 году, когда с Новомиргородом объединили соседний город Златополь (до 1787 года называвшийся Гуляй-поле) и два соседних села (Виноградовку и Катериновку), численность его жителей превысила этот рубеж.

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Дата	Історична подія
1959р	до Новомиргорода приєднано місто Златопіль, що раніше входив до складу Черкаської області, а також села Виноградівку та Катеринівку. На час об'єднання в Новомиргороді проживало 7200 мешканців, а в Златополі — 4280.
1752р	Новий Миргород вже згадується як село
1753р	тут вже була збудована земляна фортеця ,яка стала столицею військово-поселенської території — Нової Сербії, створеної за розпорядженням російського уряду. Її керівником і командиром військового корпусу був призначений сербський полковник Іван Хорват. В 1752–1764 роках в Новомиргороді знаходився центр новосербського Гусарського полку — одного з двох полків Нової Сербії та відповідно його Перша рота. 6 грудня 1752 року Іван Хорват почав будівництво кам'яного собору Святого Миколая, що знаходився на території шанцю.
1759р	в районі Новомиргорода гайдамаки кілька разів нападали на володіння магнатів Любомирських.
1762р	за сприяння Івана Хорвата з Новомиргорода на замовлення Кирила Розумовського гетьманові було доставлено 30 тисяч виноградних лозин.
1773р	після письмового прохання жителів Новомиргород отримав статус міста і був виведений з шанців
1686р	після підписання Вічного миру між Росією та Польщею, місто увійшло до складу Речі Посполитої під назвою Гуляйпіль (з 1787 року — Златопіль; не плутати з Гуляйполе) і стало власністю князів Любомирських. Про назву «Златопіль» існує легенда, що Катерина ІІ, проїжджаючи краєм і побачивши навколо Гуляйполя золоті пшеничні лани, дала йому назву «Злато поле» — Златопіль.
1803р	Новомиргород увійшов до складу Херсонської губернії як повітове місто. Внаслідок його важливого торгового значення, тут мешкали польський, венеціанський та австрійській консули. Пізніше Новомиргород отримав статус заштатного міста.
17 січня 1804року	року отримано указ про перейменування новоросійського єпископа Афанасія катеринославським, херсонським та таврійським. Катеринославська консисторія та семінарія, отже і преосвященний Афанасій, перебралися з Новомиргорода в Катеринослав
1869р	було створено Міський громадський банк. Наприкінці 1890-х років у місті налічувалося три млини, два цегельних заводи, дві броварні, гуральня, свічна фабрика та майстерня по виробництву виїзних екіпажів.
1833р	Златопіль та навколишні села стали власністю спадкоємців генерала — Петра та Адріана Лопухіних.
1836р	було відкрито жіночий пансіон.