Відмінності між версіями «Моє гарне місто(Маленький Париж)»

Версія за 10:52, 21 грудня 2017

а землях навколо сучасного Кропивницького у 17-му столітті існували розрізнені зимівники запорізьких козаків: слободи та хутори. Мешканці поселень селились тут на свій страх і ризик, оскільки перебували на незахищених прикордонних землях. Колонізаторство Задніпровських місць, а саме так тоді називались землі між Дніпром та Південним Бугом, почалося козаками Миргородського та Полтавського полків наприкінці 17-го — на початку 18-го століття[1].

До 1751 року за версіями краєзнавців на території сучасного Кропивницького існували слободи, засновані козаками: Кущівка[2] (увійшла до складу міста у 19 ст.), Завадівка[3], Інгульська слобода, яка пізніше злилась з Лелеківкою (всі увійшли до складу міста у 20-му ст.) та Знаменська слобода, заснована старообрядцями[4].

Згодом, згідно з указом від 29 грудня 1751 р.[5] була утворена Нова Сербія. За клопотанням колишнього підданого Австро-Угорщини серба Івана Хорвата для оселення сербів, угорців, волохів, молдаван, хорват була виділена територія, частина Задніпровських місць. Також згідно з указом колишні мешканці цієї території підлягали виселенню на «прежние места». Указ передбачав побудову земляної фортеці, «которую именовать крепость святыя Елисаветы»[6]. Указ не вказував місце побудови фортеці. Очевидно, що вона мала бути збудована в межах новоствореної Нової Сербії.

На початку 1752 року генерал Іван Глєбов доручив геодезисту Омеляну Гур'єву обрати місце для майбутньої фортеці. Гур'єв та два його помічники зупинили свій вибір на місці за межами Нової Сербії на правому березі Інгулу до впадіння Сугоклеї[7]. Таке розташування визначило долю майбутнього міста, адже воно було вигідне тому, що місце було залюднене, зручне в з погляду транспортної розв'язки (дорога на Хаджибей, Крим та з Січі до Польщі).

Указ Єлизавети про переселення з території Нової Сербії зустрів серед українців опір. Про це свідчать чисельні архівні документи: звернення, донесення, рапорти, відомості, сенатські укази. У лютому 1752 року почався опис поселень Задніпровських місць. Одночасно розпочався процес добровільного виселення незаможних козаків[8]. Існували випадки примусового виселення. Достеменно не відомо про кількість козаків, які повернулись на «прежние места». Вірогідно, що таких серед козаків-переселенців зовсім не було, оскільки для повернення потрібно було перейти Дніпро, крім того, зазвичай переселенці шукають нові місця, а не повертаються на попередні. Достеменно відомо, що частина козаків пішла на південь, на землі запорізьких вольностей, та у бік Дністра, на територію Польщі, яка на той час починалась вже за сучасними Новоархангельськом та Первомайськом. Частина населення документально підтверджувала своє право на займані землі, законно залишилась на них. Частина законно залишилась через відсутність у сербів майстрів (ковалів, теслярів та ін.) та небажання сербів вести господарство, зокрема для забезпечення коней фуражом. Частина залишилась на території Нової Сербії незаконно під виглядом сербів, оскільки сербський генерал Хорват не зміг забезпечити переселення заявленої кількості сербів та цілком успішно обдурив російську владу[9]. В результаті цього фактична чисельність українців на території Нової Сербії була більша за кількість сербів, що й засвідчив перепис у 1764 році (етнічний склад Єлисаветинської провінції був наступним: українці — 65,37 %, молдавани — 15,4 %, росіяни — 12,66 %, серби −3,22 %, поляки — 1,56 %[10]).

Намагаючись загасити конфлікт, продовжити заселення Нової Сербії та одночасно не допустити переселення українців на підпольську, ханську Україну, в землі запорізьких вольностей, сенат протягом 1752—1753 років приймає цілий ряд указів (від заборони виїзджати за межі Російської імперії до дозволу козакам лишитися в Новій Сербії на обжитих місцях). Але реальним рішенням стало прийняття сенатом указу 18 серпня 1753 року, який дозволяв селитись південніше Нової Сербії, в тому числі біля місця, де мала бути зведена фортеця святої Єлизавети. Цей указ фактично поклав початок Слобідському козацькому полку[11] та дав поштовх утворенню міста. Полк був утворений за прикладом козацьких полків Слобідської України. Деякий час полк перебував у невизначеному стані. З одного боку козаки, які переселились з Нової Сербії отримали ініціативу організовувати полк та засновувати нові поселення, з іншого боку полк підпорядковувася коменданту єлисаветинської фортеці, який вважався заступником Івана Глєбова.[12]

Однак виявилось, що простий дозвіл селитися не сприяв переселенню з території Нової Сербії та поверненню з Польщі тих, хто встиг туди виїхати з Нової Сербії. Сенат надає пільги переселенцям. Іван Глєбов займається організацією першого ярмарку: отримує дозвіл Сенату на проведення ярмарку та допуск на нього іноземців, розсилає повідомлення про ярмарок запорожцям, туркам.[13] За дозволом селитись біля ще не побудованої фортеці до коменданта фортеці звертаються торгові люди та ремісники. На правому березі Інгулу нижче місця, на якому планували будувати фортецю, з'являється Грецька слобода (сучасна вулиця Пушкіна), в якій розташувалась нечисельна грецька община (близько 50 чоловік).[14] На лівому протилежному від фортеці березі Інгулу виникає Міщанська слобода (сучасна вулиця Преображенська), в якій селились українці та старообрядці. На лівому березі Інгулу на берегах річки Біянки з'явились Криничуваті хутори або Балка, де крім українців селились молдовани. Саме в мікрорайоні Балка до цього часу знаходиться найстаріший будинок міста, побудований в 1753 році[15]. Розкольники ж, яким дозволили повернутися на попередні місця, утворили на лівому березі Інгулу Безпопівську слободу (район заводу імені Таратути). 29 червня 1754 року через декілька тижнів після урочистого закладання фортеці у Міщанській слободі на території сучасного центрального ринку проходить перший петропавлівський ярмарок.[13] Ярмарок мав успіх, що посприяв заселенню міста.

Поява магдебурзького права — виникнення міста[ред. • ред. код] Для купців були конче необхідні магдебурзьке право та магістрат, оскільки саме ця установа мала право у той час оформлювати купцям документи для виїзду за кордон. У 1755 році, користуючись невизначеним станом Слобідського козацького полку, мешканці Міщанської слободи засновують магістрат[16][17]. Випадок унікальний: адже подібна форма місцевого самоврядування у Правобережній Україні (крім польських володінь), застосовувалася вперше.[18] Магістрат знаходився на розі сучасних Пашутінської та Преображенської вулиць[19], а першим бургомістром був колишній запорожець Іван Іванченко. Магдебурзьке право, магістрат і бургомістр є ознаками притаманними місту. Вони відрізняють місто від села. Тому можна стверджувати, що 1755 рік став роком появи міста. На момент появи міста будівництво фортеці було припинене через протест османської імперії.[20] Тобто фортеця ще не функціонувала, а місто вже з'явилося.

Серед населення новосвореного міста переважали українці, друга за чисельністю група — старообрядці (не чисті росіяни, а асимільовані, які більше 50 років проживали в українському на той час місті Стародуб), третя група — греки. Красномовно про склад населення скажуть прізвища бургомістрів за період з 1755 по 1766 роки: Іван Іванченко, Григорій Звенигородський, Іван Гомін, Василь Кисельов (розкольник, який прийняв православну віру), Іван Ніжинець, Терентій Чорний.[21] У 1757 р. у місті мешкало 149 господарств, з яких більшість — 133 господарства належали вихідцям з українських територій (колишнім мешканцям Задніпровських сотень Миргородського полку належало 78 господарств, вихідцям «з Польщі» (Правобережної України) — 37 господарств, переселенцям з Запоріжжя — 9 господарств, з Гетьманщини — 8 господарств, з Слобідської України — 1 господарство[22]).

В історичних джерелах стверджується, що крім українців, греків, молдован у місті селились серби та росіяни. З цим можна погодитись частково. Росіяни, що селились біля фортеці, — це вже згадані асимільовані розкольники. Крім них у новоствореній у 1754 році Солдатській (Пермській) слободі між фортецею та ретраншементом дислокувався Пермський карабінерний полк. Однак гарнізон полку ніколи не враховувався в чисельність навколишніх поселень, оскільки полк був розселений у казенних будинках та проводив регулярні ротації. Серби та росіяни, які згодом стали мешканцями прилеглих поселень, а не форштадту, — це офіцери та їхні сім'ї, які служили у єлизаветинській фортеці. Їхня чисельність з сім'ями до 1755 року ледь перевищувала два десятки. За службу вони отримували землю. Завдяки ним з'явились топоніми, знайомі сучасним кропивничанам: Соколівка (від російського прізвища Соколов), Арнаутове (від сербського прізвища Арнаут) та ін.[9]

Новостворене місто отримало назву Єлисавет. Назва Єлисавет утворилась відповідно до козацьких традицій називати місто у прив'язці до географічного об'єкту, яким була фортеця святої Єлисавети. Перші численні згадки назви Єлисавет та словосполучення місто Єлисавет трапляються в документах Коша Нової Січі.</ref>

• Які відомі люди Ваші земляки?
• Які історичні події пов'язані із вашим рідним селом?
• Які визначні події, явища і процеси відбувалися на території краю?
• Якими пам’ятками археології, історії, архітектури і містобудування, монументального мистецтва багате Ваше рідне місто?
• Якими пам’ятками природи багатий рідний край?

Рідне місто або село на карті України Google карти

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Ресурси:

• Посилання на презентацію у Google Дискhttps://drive.google.com/file/d/1ucsXB07DJOFp951BYZB-OWbldgg6f7BQ/view?usp=sharing;

• Посилання на власний фотоальбом у Google Дискhttps://drive.google.com/drive/folders/1TGzzuUpRpC9058XvcyBDUm92NHRvzgOK?usp=sharing;
• Посилання на власний блог у Blogger;

• Посилання на добірку відеоматеріалів;

• Посилання на опитування або анкету у Google Форми;

• Посилання на спільний груповий постер.

Сторінка проекту Проект "Моє рідне місто або село"

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка