Відмінності між версіями «Користувач:3948858»

Версія за 11:14, 5 жовтня 2015

Про себе

Гончаренко Інна Сергіївна

Мої інтереси

....

Проекти в яких беру участь

В цьому розділі розміщуються посилання на проекти, в яких ви берете участь.

Проект "Моє рідне місто або село"

Мої роботи

В цьому розділі розміщуються посилання (внутрішні та зовнішні)на ваші роботи, додається короткий опис.

Стаття до проекту "Моє рідне місто або село" (Гончаренко Інна)

Кіровогра́д (до 1924 року — Єлисаветград[3], у 1924–1934 роках — Зінов'євськ, у 1934–1939 роках — Кірово[4]) — місто в Україні, адміністративний центр Кіровоградської області, центр Кіровоградського району; промисловий і культурний осередок у центрі країни; вузол автошляхів, залізнична станція, аеропорт.

Кіровоград розташований у межах Придніпровської височини, на берегах ріки Інгул, при впаданні в неї менших річок — Сугоклії та Біянки.

Місто було утворене у середині XVIII століття після будівництва фортеці святої Єлисавети. Відтоді відоме як Єлисаветград, місто пережило у середині XIX — на початку ХХ століть «золоту еру» — розвивалась промисловість, розбудовувалась міська інфраструктура, розквітла культура, зокрема тут був відкритий перший український професійний театр. У 1939 році місто стало центром Кіровоградської області. Нині промисловий комплекс Кіровограда налічує понад 70 підприємств, місто має розвинену соціальну інфраструктуру, численні заклади освіти й культури зі сталими багатими традиціями. В околицях Кіровограда є значна кількість пам'яток археології. Зокрема, в долині Інгулу знайдено викопні пам'ятки, що засвідчують перебування людини в околицях сучасного Кіровограда з часів середнього палеоліту[9]. Розкопки поховань, кількість яких обраховується десятками, провадяться і в межах обласного центру — так, у 2000-х був виявлений практично не пошкоджений дерев'яний корабель у ході розкопок на кіровоградській вулиці Космонавта Попова[10].

У XVI — 1-й половині XVIII століть землі сучасного Кіровограда і прилеглих територій були володіннями Запорозької Січі.

Історія сучасного міста починається із заснування фортеці святої Єлисавети (1754) Місто, відоме зараз під назвою Кіровоград, розвинулося усередині XVIII століття як продукт агломерації сільських та військових поселень. У освоєнні краю відіграли роль сербські переселенці, спеціально запрошені російською владою (Нова Сербія).Згодом поруч із цими селами та слободами була збудована фортеця св. Єлисавети, первинно розташована на високому правому (західному) березі Інгулу. У подальшому вона планомірно забудовувалося й поповнювалась переселенцями, чим створювався образ «нового» міста, протиставлений хаотично розвинутим давнішим поселенням. Так, від 1764 року Фортеця св. Єлисавети стала осередком Єлисаветинської провінції Новоросійської губернії, а вже за декілька років фортеця містечка відіграла непересічне значення у російсько-турецькій війні 1768–1774, що не тільки перегрупувала розклад сил у регіоні, а й непрямо спричинилася до ліквідації Запорозької Січі. І хоча військово-стратегічне значення Єлисаветграда та його фортеці зменшилось із просуненням кордонів імперії на південь і приєднанням Кримського ханства (1783) наприкінці XVIII століття містечко почало відігравати все більшу роль як важливий економічний і торговельний центр. Адже місто опинилось на перетині важливих шляхів з Чорноморського узбережжя вглиб Росії, а до заснування Одеси, Херсона, Миколаєва взагалі було єдиним значним поселенням на півдні України, згодом правлячи за важливий пункт на шляху від цих міст у внутрішні райони.

У 1784–1795 роки Єлисаветград — центр Єлисаветградського повіту Катеринославського намісництва, 1795–1797 — Вознесенського намісництва, 1797–1801 — повітове місто Новоросійської губернії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803–1828 — Херсонської губернії, а у період 1829–1864 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко), нарешті від 1865 року — знову повітовий центр Херсонської губернії.

У 1880 році Я. Гордін організував у Єлисаветграді Духовно-біблейське братство, яке мало на меті провести реформу єврейського побуту та релігії[11].

Фактично цей час — 3-я третина XIX — початок XX століття став «золотою добою» Єлисаветграда. Більшість цього часу припало на урядування в місті міського голови Олександра Пашутіна (1878–1905). Економічне зростання міста йшло паралельно із культурним розвитком. Так, у Єлисаветграді швидко розвивались ринкові капіталістичні відносини, перш за все, в аграрному секторі. Значну роль для економіки міста мало введення в експлуатацію залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса (1868–1869), за лічені роки місто з аграрного перетворилось на аграрно-промислове. Зводились майстерні і заводи з ремонту й виробництва сільськогосподарської і супутньої техніки, зокрема, епохальним став запуск 1874 року підприємства англійців Братів Ельворті, яке перетворилося на флагман місцевої промисловості ВАТ «Червона зірка».Місто відразу ж за столичними містами імперії запустило своїми вулицями електричний трамвай, телефонну станцію, телеграф, водогін (у 1893 році), а на кінець століття тут діяло понад 20 гімназій, училищ, семінарій, чоловічі та жіночі школи, зокрема і перший (від 1870 року) заклад середньої освіти в місті Єлисаветградське земське реальне училище. Єлисаветград активно розбудовувався, набувши європейського вигляду, а 1882 року став «колискою української драматургії» — в місті відкрився перший український професійний театр, у якому працювали видатні українські культурні діячі Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Микола Садовський тощо.1897 року в Єлисаветграді відкрито електричний трамвай.

Перші десятиліття ХХ століття були позначені для Єлисаветграда посиленням соціального напруження на тлі військових кампаній та економічних ускладнень. Особливо великий неспокій охопив регіон після Жовтневого перевороту (1917). У період 1917–1919 років влада в місті неодноразово переходила із одних рук в інші (Українська Центральна Рада, австро-угорці, більшовики, Григор'єв, Денікін) — наприклад, протягом 2 місяців Єлисаветград був адмінцентром Землі УНР Низ, але з поразкою визвольних змагань українців по всій країні остаточно відійшов до більшовиків. Останні зайняли напівзруйнований Єлисаветград, значна частина мешканців якого у пошуках порятунку перебралася за місто. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлисаветграді були в обігу власні єлисаветградські гроші.Від 1923 року місто — окружний центр УСРР. 1924 року місто перейменоване на Зинов'євськ, від 1932 року — у складі Одеської області, у грудні 1934 року перейменоване на Кірово, а разом з новим перейменуванням на Кіровоград у січні 1939 року стало обласним центром.

У радянські часи в місті було засновано багато нових навчальних закладів. Зокрема у квітні 1929 року в Зинов'євську було створено вечірній робітничий інститут сільськогосподарського машинобудування. На жаль, інститут проіснував недовго. 26 лютого 1933 року Народний комісаріат важкої промисловості СРСР видав наказ про його ліквідацію. Значну частину студентів ліквідованого інституту було переведено до організованого технікуму сільськогосподарського машинобудування. У травні 1956 року на базі Кіровоградського технікуму сільськогосподарського машинобудування було організовано вечірнє відділення Харківського політехнічного інституту. У 1962 році відбулася реорганізація Кіровоградського вечірнього відділення у філіал Харківського політехнічного інституту. 9 червня 1967 року було створено Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування (КІСМ).

1 жовтня 1930 року Рада Народних Комісарів УСРР прийняла постанову про відкриття у місті інституту народної освіти. 1933 року інститут реорганізується в педагогічний інститут з фізико-математичним і хіміко-біологічним факультетами зі строком навчання чотири роки. 1935 року на базі Кіровоградського педінституту утворюється учительський інститут з дворічним строком навчання. Одночасно продовжували навчання студенти II–IV курсів, які працювали за програмою педагогічного інституту. 1 вересня 1939 року поряд з учительським інститутом відновлюється і педагогічний інститут.

У роки Німецько-радянської війни від 5 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами. Місто було зайняте радянськими військами 8 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.

1951 року було створено Кіровоградське військове авіаційне училище льотчиків далекої авіації, перейменоване згодом в 60-ті роки у Вище авіаційне училище льотчиків ВПС. Першим начальником училища став генерал-майор авіації А. Г. Мельников. З 1960 по 1978 роки училище було Кіровоградською школою вищої льотної підготовки цивільної авіації.

У 1959 році було створене Кіровоградське музичне училище. Спочатку воно розташовувалося у будинках на вулиці Дворцовій (тоді Леніна). У 1991 році музичне училище переїхало у будинок колишнього ленінського райкому КПРС на вулиці Маланюка.

У повоєнний час Кіровоград перетворився на важливий осередок легкої та машинобудівної промисловості з певною (історично та географічно сформованою) орієнтацією на сільське господарство. Зокрема, на повну потужність запрацювали заводи сільськогосподарських машин «Червона зірка», гідравлічних насосів «Гідросила», радіодеталей «Радій», з виробництва друкарських машинок «Друкмаш» (нині не існує), завод Більшовик (нині не існує), завод імені Таратути (нині не існує), завод Дозуючих автоматів.

За радянських часів у Кіровограді працював найбільший у СРСР виробник електричних друкарських машинок «Ятрань» — завод «Друкмаш».

Протягом 1960—1980-их років Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгулу було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони. У той же час були знищені деякі пам'ятки архітектури міста. Наприклад, при ремонті приміщення театру було знищене все внутрішнє оздоблення. При розширенні вулиці Великої Перспективної (тоді Карла Маркса) був підірваний будинок Заславського. На початку 90-х років промисловість у місті занепадає, частково ж відбувається переорієнтація міської економіки. Так, припинила діяльність низка виробництв, зокрема — «Друкмаш», завод ім. Таратути, кондитерська фабрика, молокозавод. Фактично припинив роботу міський аеропорт. І хоча ці підприємства були приватизовані, нові власники не спромоглися налагодити їхню роботу за нових економічних умов та збанкрутували. В кінці 90-х років почалося пожвавлення діяльності приватних підприємців. Було побудовано нове підприємство з виробництва рослинних жирів та олій — Креатив. Модернізовано м'ясокомбінат Ятрань. Було відкрито нові магазини, аптеки, кількість робочих місць зросла. Окрім того, місто стало набувати кращого вигляду — як владою, так і підприємцями було зроблено ремонти фасадів деяких державних та приватних будівель.

У 2000-х в Кіровограді реалізується програма заходів з розбудови міста: здійснюється ремонт доріг, реконструкція музеїв та капітальний ремонт зовнішнього освітлення, доброустрій території колишньої фортеці Святої Єлисавети, комунальне господарство та підприємства міста придбали нову техніку, тролейбуси, автобуси, завершується газифікація приватного сектора, почали зводитись нові житлові та громадські будівлі, пожвавився економічний і торговельний сектор міста.

Фінансово-економічна криза в Україні наприкінці 2000-х років сильно вплинула на економіку Кіровограда — тенденції розвитку змінилися стагнаційними, що зачепили в тому числі й найуспішнішу промислову галузь міста — сільськогосподарське машинобудування.

Після 1991 року загострилось питання перейменування Кіровограда — місцева інтелігенція і представники широкої громадськості не раз зверталися з подібними пропозиціями і петиціями до міських можновладців. Нарешті у жовтні 2008 року міськрада Кіровограда вирішила провести одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради України місцевий референдум про повернення місту назви «Єлисаветград» (1754–1924 рр.). На той час ідею такого референдуму та перейменування підтримували депутати впливових фракцій БЮТ, «Нашої України» та Партії регіонів. Однак рішення про проведення дочасних парламентських виборів одночасно з Президентськими виборами 2010 року в межах країни ухвалено не було, відтак наразі місцева влада мусить визначитись з подальшою долею і перспективою проведення подібного референдуму. Сучасний Кіровоград поділяється на два адміністративні райони — Кіровський і Ленінський. Кіровоградській міськраді також підпорядковується селище Нове.

Центральною площею міста є площа Героїв Майдану.

Головними міськими магістралями є вулиці Велика Перспективна (вісь центральної частини міста), вулиця 40-річчя Перемоги (шлях на Миколаїв), Полтавська (шлях на Кременчук), Університетський проспект (шляхи на Умань та Кишинів). Важливе значення для протиповеневого захисту має набережна.

   Докладніше: Вулиці Кіровограда

Кіровоград має низку мікрорайонів:

   -Ковалівка;
   -Велика Балка;
   -Кущівка;
   -Завадівка;
   -Катранівка;
   -Гірниче селище;
   -Лелеківка
   -Некрасівка;
   -Балашівка;
   -Стара Балашівка
   -Новомиколаївка;
   -Озерна Балка;
   -Масляниківка;
   -Арнаутово;
   -Черемушки;
   -Никанорівка;
   -Бєляєва;
   -Новоолексіївка;
   -Солодка Балка.

Окрім того, традиційно район центральної площі Героїв Майдану є місцевим Центром, а за районом біля Єлисаветинської фортеці по вулиці Ушакова на її початку (з боку Інгулу) закріпилась назва Вали, а ділянку самої фортеці (нині Першої міської лікарні) і далі називають Військовим містечком, нерідко мікрорайон вулиці Великої Пермської іменують Пермським.