Відмінності між версіями «Моє місто - Кременчук»

Версія за 08:17, 14 травня 2019

Кременчук

Кременчук — місто обласного підпорядкування в Полтавській області України, адміністративний центр Кременчуцького району. Історія

    Історія Кременчука

Перші поселення на території сучасного Кременчука були у V—III тисячолітті до н. е. Заснування Офіційною датою заснування Кременчука, за згадкою в хроніці Йоахима Бєльського (який продовжував історичну працю свого батька Мартина Бєльського), вважається 1571 (дату цю у XIX ст. спопуляризувала «Історія Малоросії» Миколи Марковича). У Бєльського згадка Кременчука навіяна проектом 1590 р., коли польський король видав наказ про побудову тут фортеці, куди також планували вивести козаків з Запоріжжя, аби менше конфліктували з турками. З історіографії XIX ст. (за непідтвердженою джерельно згадкою литовського історика Теодора Нарбута) походить версія про заснування Кременчука (1390-ті-1420-ті рр.) великим литовським князем Вітовтом. Джерельно засвідчене безперервне існування Кременчука як урбаністичного осередку (а не рибальського уходу, згадуваного ще за ревізією Черкаського замку 1552 р.) лише з 1637 р., коли «осадив» тут місто шляхтич-поліщук Стефан Рудзький (Степан Рутський). Утім, деякі дослідники, відштовхуючись від археологічних даних про проживання людей на території сучасного Кременчука, відстоюють києво-руський родовід міста. У місті народились багато відомих та обдарованих людей, серед них:

   Уродженці Кременчукалітератори та мовознавці:

Вишневський Давид Кельманович — письменник Дончик Віталій Григорович — літературознавець, академік Житецький Павло Гнатович — мовознавець Козакевич Еммануїл Генрихович — письменник Мусієнко Дмитро Михайлович — український сценарист, кінокритик Литвин А. — письменник Чичибабін Борис Олексійович — письменник

   художники, скульптори, архітектори:    Блох Леонора Абрамівна — українська скульптор

Литовченко Олександр Дмитрович — український історичний живописець Мане-Кац — французький та ізраїльський живописець і скульптор Ражба Яків — скульптор-монументаліст Рєзниченко Абрам Ісакович — український графік Крендовський Євграф Федорович — художник Харків Олекса — український маляр-монументаліст і графік Віктор Мусі — сучасний французькій художник живописець Логвин Юрій Григорович — український художник-графік та письменник

   актори, режисери:   

Дудка Сергій Михайлович — кінорежисер

   композитори, музиканти:

Віленський Ілля Аркадійович — композитор, музично-громадський діяч. Колачевський Михайло Миколайович — композитор Лео Орнстайн — композитор Олег Рябов — диригент Тьомкін Дмитро — композитор, чотириразовий лауреат премії «Оскар»

   науковці:    

Бобирєва Марія Максимівна — український мовознавець Герасимович Борис Петрович — астрофізик Котляревський Олександр Олександрович — етнограф, філолог, славіст Самсон Олена Іларіонівна — медик, професор Супруненко Петро Михайлович — механік, академік Флейшиць Катерина Абрамівна — правознавець, доктор юридичних наук, перша жінка-адвокат Російської імперії Шарлемань Микола Васильович — зоолог

   військові:   

Нагнибіда Іван Лукич — підполковник Армії УНР.[143] Петрусь Яків Самойлович — підполковник Армії УНР.[144] Калинович Іван Олександрович — підполковник Армії УНР.[145] Готліб Емануїл Давидович — Герой Радянського Союзу Вашура Микола Васильович (1977—2016) — старший сержант Зброних сил України, учасник російсько-української війни[146] Довбня Олег Олександрович (1993—2016) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Молочников Микола Мусійович — Герой Радянського Союзу Приходько Петро Сергійович — Герой Радянського Союзу Таптунов Юрій Іванович — Герой Радянського Союзу Ткаченко Ілля Іванович — Герой Радянського Союзу

   політики, громадські та релігійні діячі:    

Йона Київський (в миру Іван Мірошниченко) — православний святий та чудотворець XIX століття Єгошуа Ханкін — піонер сіоністського руху на Близькому Сході

   спортсмени:    

Пояцика Денис Юрійович — український боксер, чемпіон Європи 2006 року Безус Роман Анатолійович — український футболіст Меморіальна дошка встановлена на честь В. В. Докучаєва та В. І. Вернадського, які зупинялися у 1890 році в будинку колишнього готелю «Вікторія» під час дослідження ґрунтів Кременчуцького повіту Меморіальна дошка встановлена на честь двічі Героя Радянського Союзу, почесного громадянина міста Олексія Леонова

   спортсмени:    

Душа Станіслав Леонідович (1983—2015) — старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

     КозаччинаДеївська гора

Період кременчуцької історії з 1571 по 1764 роки з повним правом можна назвати козацьким, адже козаки від часів давнього Черкаського староства і до територіальних полків Гетьманщини (Чигиринського, Миргородського, Лубенського і Полтавського) лишалися на Кременчуччині провідною верствою населення.

   Ще 1550 р. відомий інтелектуал і патріот Великого князівства Литовського, який писав під псевдонімом Михалон Литвин, пропонував Кременчук під базу «річкових загонів», які здатні були ефективно заблокувати одну з популярних татарських переправ.
   1561 р. черкаський староста князь Михайло Вишневецький разом зі своїм відомішим двоюрідним братом князем Дмитром Вишневецьким (Байдою) при Пивських Горах (себто на правому березі Дніпра проти гори Пивихи) розбив значний загін білгородських татар на чолі з Рудашем.
   1590 р. королівський уряд видав Миколаю Язловецькому розпорядження про будівництво фортеці в урочищі Кременчука чи іншому зручному місці,[24] куди мали переселити козаків з Запоріжжя, аби вони менше дратували турків. Хоча проект цей швидко заглух, але пам'ять про Кременчук як місце однієї з козацьких Січей зберігалася довго (ще наприкінці XIX ст. засвідчені фольклорні перекази про цей «первісний» осідок запорожців).
   1625 р. на Курукові або Крукові (тоді урочище на березі «озера» себто затоки-невеличкої притоки Дніпра) відбулася фінальна битва козацької війни з урядом Речі Посполитої, яка завершилася компромісом (Куруківська угода), що вперше узаконила постійний козацький реєстр (6-тисячний).
   1635 р. план Кременчуцької фортеці накреслив на місці французький військовий інженер Ґійом Левассер де Боплан, автор славнозвісного «Опису України». Особливе стратегічне значення Кременчука визначалося тим, що саме звідси Дніпро переставав розгалужуватись і плинув «єдиним коритом» до Запоріжжя (отже місце було зручним для нагляду за запорожцями, таким собі другим Кодаком). Відтак, не дивно що початок повстання під проводом Якова Острянина (Остряниці) 1638 р. ознаменувався захопленням Кременчука повстанцями-запорожцями.
   1649 р. Зборівський 40-тисячний реєстр затвердив Кременчук сотенним містечком правобережного Чигиринського полку. З 1661 по 1666 роки — центр Кременчуцького полку. Але з 1663 р., відколи місто взяли штурмом (крім замку) та вирізавши зо три тисячі мешканців спалили[25] війська гетьмана І. Брюховецького, воно підупадає.
  У складі Російської імперіїНовий підйом Кременчука починається наприкінці 1730-х років, у зв'язку з колонізаційним рухом на Правобережжя («Задніпрські місця») та зацікавленнями російської регулярної армії (яка будує тут свої армійські склади).
   1764 р. в зв'язку з утворенням Новоросійської губернії Кременчук виведено з-під юрисдикції Гетьманщини. Місто стає столицею нової губернії, місцевих козаків добровільно-примусово записують у пікінери (до складу Дніпровського пікінерного полку).
   Цей час ознаменувався зародженням у місті промисловості. У Кременчуці засновується ливарний, збройовий заводи, кораблебудівна верф, засновані селітровий завод, панчішна та шкіряна фабрики. Розвивається торгівля, роль чумацького промислу зростає настільки, що Крюків стає своєрідною «чумацькою столицею»[джерело?]. Місто входить до всеросійського ринку[джерело?].
   Із середини 60-х років XVIII століття починає працювати одна з перших в Україні друкарень. 1754 року на березі Дніпра відкривається митниця. Під час епідемії чуми 1784 року доктор медицини Д. Самійлович проводить дослідження цієї хвороби[джерело?]. Д. Биков-Поздняков уславлює своє ім'я винаходами машин і пристроїв для підйому суден, пропозиціями в галузі суднобудування тощо[джерело?]. С. Романовський стає одним із перших винахідників підводного човна та водолазного спорядження[джерело?].
    Вулиця Катерининська. Кін XIX — поч. ХХ ст.
  З 1786 року командувачем Кременчуцьким гарнізоном призначається О. В. Суворов. У 1787 році по приїзді в Кременчук Катерини ІІ художник В. Боровиковський розписує палац. Закладаються корабельні верфі, відкривається перша в Росії консерваторія, директором якої був знаменитий італійський композитор Дж. Сарті. За проектом архітектора Д. Кваренгі споруджується соборний храм.
 План міста, кінець XVIII ст.

1798 року Кременчук отримує свій герб. Із відкриттям пароплавного сполучення (1850 рік), будівництвом залізниці та мосту через Дніпро (1872 рік) розширюється торгівля. Це дало повне право професору Ю. Янсону так оцінити торгове значення Кременчука: «На всім Дніпрі між порогами і гирлом Прип'яті немає місця важливішого в торговому відношенні, ніж Кременчук». Завдяки вигідному географічному положенню, розвитку торгівлі Кременчук протягом першої половини XIX сторіччя перетворюється в найбільше промислове місто Полтавської губернії. Провідна роль у промисловому виробництві належить переробним галузям. Діють пивоварні, медоварні, канатні заводи, млини, круподерні, винокурні. Успішно розвивається суконна промисловість, деревообробна, тютюново-махоркова.

  З'являються нові підприємства: вагонні майстерні (зараз Крюківський вагонобудівний завод), механічний завод (зараз Кредмаш). У 1899 році завдяки Бельгійському акціонерному товариству в Кременчуці з'являється електричний трамвай.

За кількістю населення, торговим обігом, промисловим потенціалом Кременчук на початку ХХ сторіччя входить до першого десятку найбільших українських міст. Розподіл населення в місті за мовою в той час (перепис 1897 року): українська — 30,1 %, російська — 19,3 %, єврейська — 46,9 %, польська — 1,7 %, німецька — 0,7 %, інші — 0,2 %. У місті на той час працювало близько 100 промислових підприємств, а населення становило 63 тисячі. [показати]Галерея поштівок початку XX століття з зображеннями Кременчука

  Перші визвольні змаганняВизвольні змагання у Кременчуці характеризуються частою зміною влади (подекуди кожного місяця), зниженням кількості населення принаймні на третину, погіршенням економічного стану, епідеміями холери, іспанського грипу.
   Після Лютневої революції влада у місті перейшла до Ради робітничих депутатів, яку контролювала РСДРП. Головою Ради, а потім і міської думи став більшовик Георгій Лапчинський.[26] Після Жовтневого перевороту влада залишилась у більшовиків. Отже, і депутатами до Всеукраїнського зїзду Рад у Київ на початку грудня були обрані переважно більшовики (Александров, Галинський, Лапчинський, Люксембург).[27].

5 січня 1918 року розпочався загальний наступ радянських військ під керівництвом М. Муравйова. 21 (9) січня було окуповано Кременчук. У середині місяця місто було відвойоване військами УНР. Але вже 26 січня 1918 року більшовицькі війська знову захопили Кременчук.[28]

   9 (22) січня 1918 року IV універсалом було проголошено незалежність України, після якого було укладено з країнами Четверного Союзу мир. 25 березня 1918 року німці разом з українськими військами ввійшли до Кременчука. 30 листопада 1918 року після капітуляції Німеччини, німецький гарнізон залишив місто. 28 листопада (11 грудня) 1918 року влада у місті переходить до представників Директорії.
  21 січня 1919 р. у Кременчуці завершилося розгортання Кінного дивізіону ім. Петра Дорошенка 2-ї Республіканської дивізії Армії УНР на Кінний полк ім. Петра Болбочана, перейменованого згодом на Кінний полк Чорних Запорожців[29].

У середині січня 1919 року Запорізький корпус зазнав поразки в боях за Харків і Полтаву. У цьому було звинувачено командувача Петра Болбочана і 22 січня Омелян Волох, що прибув із Києва узяв його під варту, відправив до Києва і сам обійняв посаду командувача корпусу[30]. 1 лютого 1919 року Кременчук зайняла дивізія РРФСР, очолювана Барабашем[31]. Із 7-го по 20 травня 1919 року містом володіли війська отамана Григор'єва. Із 10 серпня по 20 грудня 1919 року Кременчук захопили денікінці. Залишаючи місто, вони підірвали міст через Дніпро.[32]. З 20 грудня 1919 року місто захопили більшовики.

  Радянська влада   Демонстрація в Крюкові.
   У березні 1920 року була сформована повітова і карна міська міліція. 20 липня 1920 року Кременчуцький повіт був поділений на три райони з райцентрами у Градизьку, Потоках та Глобиному. 30 липня 1920 року була утворена Кременчуцька губернія[33].
   За перше десятиріччя нової влади Кременчук відроджує статус великого промислового центру. Будуються заново або реконструюються понад 60 промислових підприємств. Крюківські вагонні майстерні виростають у вагонобудівний завод, великих перетворень зазнає 2-й механічний завод, що починає випускати дорожню техніку. На березі Дніпра збудовано потужна суконна фабрика. Будуються беконна, макаронна фабрики, створюються швейна, взуттєва, трикотажна.
   1930-тіНа 1930-ті припадають голод і репресії.
   Під час Голодомору 1932—33 рр. загинуло 497 осіб[34]. У 1930—40-ві роки у Кременчуці від репресій постраждало понад 2000 людей[35]. Проти кременчужан НКВС-КДБ завели 544 справи, причому 277 людей затримали саме у Кременчуці[36]. Більшість проходило за статтею 54-10 — антирадянська пропаганда та агітація[36].
   Друга світова війна15 січня 1941
  23 січня 1944
  Німецька аерофотозйомка м. Кременчука 15 січня 1941 р. та 23 січня 1944 р.

9 липня 1941 року у результаті прицільного бомбардування німецький літак зруйнував 88-метрову ферму залізничного моста через Дніпро у Кременчуці. 9 серпня 1941 року німецькі війська захопили Крюків. У Кременчуці розміщувалась 297 стрілецька дивізія, яка обороняла місто. Близько місяця місто зазнавало інтенсивного артилерійського обстрілу німецьких військ з правого, високого берега Дніпра. Німці форсували Дніпро південніше Кременчука, на що радянське командування аж ніяк не сподівалося. Місто обороняв лише один полк 297 стрілецької дивізії, який не міг протистояти чисельнішим силам ворога[37]. 9 вересня 1941 року німецькі війська захопили місто. 1 вересня 1942 р. місто стало центром новоутвореного Кременчуцького ґебіту[38]. На території Кременчука було створено мережу концтаборів, де за два роки окупації було розстріляно і замордовано понад 97 тисяч людей. На місці одного з колишніх таборів тепер споруджено меморіал «Вічно Живим». Близько 10 тисяч кременчучан вивезені на роботи до Німеччини.

  Під час війни діяло 8 антинацистських груп, що об'єднували близько 400 чоловік.

29 вересня 1943 року, після триденних боїв, місто зайняли радянські війська. Житловий фонд міста було зруйновано на 95 %, було знищено 93 промислові підприємства, усі культурно-просвітницькі та навчальні заклади, залізницю, електростанцію, міст через Дніпро. Загальна сума збитків становила понад 1 млрд крб. До Книги Пам'яті України занесені імена 6210 кременчужан.

  Післявоєнна відбудоваСквер ім. Олега Бабаєва, 60-ті
  1949 року на старих биках було збудовано новий міст — Крюківський, замість того, що був знищений. Після Другої світової війни швидким темпом розвивалася важка промисловість. Три кременчуцькі машинобудівні заводи: автомобільний (КрАЗ), вагонобудівний (КВБЗ) та шляхових машин («Кредмаш») стали основою промисловості міста. У 1959 р. було випущено перші вантажівки на «КрАЗі». У сусідньому Світловодську побудована Кременчуцька гідроелектростанція.
  29 грудня 1965 р. Великокохнівську селищну раду передано у підпорядкування Кременчуцькому міськвиконкому.

У 60—80-ті роки в Кременчуці було збудовано цілий комплекс хімічних підприємств, найпотужнішу в області ТЕЦ, один з найпотужніших в Європі нафтопереробний завод (КНПЗ), Завод технічного вуглецю. З'явилися нові житлові масиви, вулиці, проспекти, парки, сквери, кінотеатри, палаци культури, бібліотеки. Побудовано новий мікрорайон Кременчука Молодіжний.

  Цікаві фактиМеморіальна дошка В. С. Висоцькому, вулиця 1905 року, 2
   У Кременчуці до Другої світової війни серед міщан найбільшу частку становило єврейське населення. Так на 1 жовтня 1928 року, у місті проживало 64 180 людей, у тому числі: 46 % — євреїв, 43,9 % — українців та 8,3 % — росіян.[61]
   14 червня 1975 року у будинку № 2 по вулиці 1905 року проживав Володимир Висоцький. Зберігся запис його невеликого домашнього концерту для молоді Кременчука зроблений за цією адресою. На будинку встановлена меморіальна дошка.
   Архітектура    Докладніше: Пам'ятки архітектури та містобудування Кременчука
   Клуб ім. І. Ф. Котлова в Крюкові

Архітектура Кременчука сформувалась переважно у післявоєнний період оскільки під час війни було зруйновано майже всі будівлі, лишилось тільки 3 відсотки міського фонду[132]

   Зараз у місті лишилося лише 22 будинки, побудовані в дореволюційні та довоєнні часи. Серед них приміщення технікуму залізничного транспорту (1889 рік), будинок АКБ «Укрсоцбанк» (1900–1903 рр.), Успенська церква (1871), будівлі колишніх готелів «Вікторія» та «Пальміра» на вул. Лейтенанта Покладова та інші.
    Задля збереження пам'яток архітектури, 10 квітня 2003 року на XI сесії міської ради IV скликання було затверджено «Перелік пам'яток культурної спадщини міста Кременчука», до якого ввійшло:
   57 пам'яток архітектури та містобудування
   21 будівля, пов'язана з важливими історичними подіями та діяльністю відомих осіб.  
   Серед них два пам'ятники архітектури республіканського значення — клуб ім. І. Ф. Котлова та Будинок для спостереження за рухом суден по Дніпру.
   Пам'ятники, меморіальні дошки та пам'ятні знаки   

Пам'ятник Т. Г. Шевченку

   Кременчук багатий на пам'ятники та меморіальні дошки. Їх можна умовно поділити на декілька категорій:
   встановлені визначним людям та подіям, важливим для України: пам'ятник Тарасові Шевченку, пам'ятний знак 10-й річниці Незалежності України, пам'ятний знак Жертвам голодомору 1932—1933 років, пам'ятний знак Жертвам Чорнобиля, пам'ятний знак Жертвам сталінських репресій, Алея пам'яті загиблим на виробництві.
    Меморіал «Вічно живим»
   жертвам війн та воїнам Радянсько-німецької війни та Війні в Афганістані 1979—1989: «Вічно живим», На афганській стежині, Пам'ятна алея Героям Радянського Союзу
   людям та подіям, що стосуються життя Кременчука: стела на честь 400-річчя Кременчука, пам'ятник Щуці з Кременчука, пам'ятна дошка Халаменюку О. Й., меморіальна дошка Федько В. Т., меморіальна дошка Приходьку І. М., меморіальна дошка Маслову В. Є.
   людям, що проживали або навчалися у Кременчуці: пам'ятник Макаренку, меморіальна дошка Леонову О. А., меморіальна дошка Майбороді Г. І., меморіальна дошка Головку А. В., меморіальна дошка Докучаєву В. В. та Вернадському В. І.
   подіям і діячам радянського періоду: пам'ятник комсомольцям 20-30-х років (Кременчук), пам'ятник Матросам Дніпровської флотилії
   Під час затвердження «Переліку пам'яток культурної спадщини міста Кременчука» на ХІ сесії міської ради IV скликання від 10 квітня 2003 року було затверджено 72 пам'ятки монументального мистецтва, 42 братські могили та окремі поховання відомих людей. На той час на обліку і під охороною держави знаходилась 201 пам'ятка.
   З прийняттям закону «Про охорону культурної спадщини» в місті стали більше приділяти уваги історичному надбанню, почали з'являтись нові пам'ятники. В період з 2000 по 2008 рік у Кременчуці встановлено і взято на облік 16 нових пам'ятників, меморіальних дощок та пам'ятних знаків. 

==Рідне місто або село на карті України

Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"

Ресурси:

• Посилання на презентацію у Google Диск;

• Посилання на власний фотоальбом у Google Диск;
• Посилання на власний блог у Blogger;

• Посилання на добірку відеоматеріалів;

• Посилання на опитування або анкету у Google Форми;

• Посилання на спільний груповий постер.

Сторінка проекту Проект "Моє рідне місто або село"

Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка