Cучасні ділові папери, що мають обіг в Україні. Шевченко Ігор
Ділові папери: поняття та історичний аспект
З латинської documentum означає взірець, посвідчення, доказ. Енциклопедичний словник трактує документ як:
1. письмовий акт, здатний служить юридичним доказом або юридичних фактів, що спричиняють правові наслідки;
2. Офіційне посвідчення особи (паспорт, трудова книжка тощо);
3. достовірне історичне письмове джерело;
4. матеріальний об’єкт, в якому міститься та чи інша інформація (наприклад , перфораційна картка).
Отже, документ – це результат відображення конкретної інформації на спеціальному матеріалі за визначеним стандар-том чи формою.
З поняттям документа нерозривно пов’язані поняття архіву та бібліотеки.
Збереження важливих історичних документів у давнину засвідчене літописами. Місцем зберігання державно-правових актів, інших документів були церкви чи монастирі, які водночас слугували архівами і бібліотеками. Найперші бібліотеки в Украї-ні почали з’являтися в ХІ столітті, зокрема у Києво-Печерському монастирі та у храмі св. Софії. Це були збірки рукописів та рукописних книг, якими мали змогу користуватися духовні та світські особи. Такі збірки мали й бояри (Святослав ІІ Яросла-вич, Володимир Великій, Микола Святоша Чернігівський), церковні братства (Старопігійське братство у Львові), вище духівництво (Петро Могила, Лазар Баранович, Тимофій Проко-пович, Дмитро Туптало), а також українські старшини (Кирило Розумовський, Григорій Потьомкін, родини Кочубеїв і Милорадо-вичів).
Від найдавніших часів збереглися лише поодинокі доку-менти, акти приватно-правового або державного значення, пе-реважно в монастирських та приватних архівах. Відсутність власної держави позначилась на долі найдавніших докумен-тальних матеріалів. Вони потрапили до архівосховищ та колек-ціонерів Москви, Петербурга, Відня, Варшави тощо.
Тільки утворення Української держави в 1917 році поклали початок національному архівництву, коли у складі Головного управління у справі мистецтв національної культури було утво-рено Архівно-бібліотечний відділ.
Документи (акти, хроніки,кодекси права, історичні описи тощо) відігравали життєво важливу роль у різні періоди історії України.
Скажімо, для історії княжої України (часи Київської дер-жави Х-ХІІІ ст. та Галицько-Волинської держави ХІІІ-ХІV ст.) основним джерелом є літописи, що збереглися у вигляді літописних кодексів (Італійський кодекс (1425р.), Лаврентіїв-ський кодекс (1377 р.)), актів (міжнародні договори, зокрема з Візантією), княжих грамот (грамоти галицько-волинських князів ХVІ ст.), правових кодексів (“Руська правда”, церковні устави) тощо.
Для литовсько – польської доби (XIV-XVIIст.) характерні грамоти великих князів литовських і королів польських, акти сеймів, “Литовська метрика”, “Коронна метрика”, “Судебник” Казимира, Литовський статут, акти трибуналів, актові книги земських, міських судів, акти магдебургій (міські книги), акти й документи церковних інституцій, документи приватні (маєткові та фамільні) тощо. Поважне значення в цей період мають джерела іноземного походження: документи міжнародно-правового характеру, хроніки, літописи московські, польські, турецько-татарські, спогади західноєвро-пейських мандрівників, листи, щоденники, описи (“Щоденник” Е.Лясоти, “Опис України” Г. ле Вассера де Боплана).
Починаючи з часів Хмельниччини, зростає диференціація документальних джерел і збільшується їх загальна кількість. Державним характером гетьманської України визначається українське походження і зміст документів XVII-XVIII ст. Основ-ним джерелом цієї доби є: міжнародні договори (зокрема, геть-манські статті XVII-XVIII ст.), конституції (Бендерська консти-туція 05.04.1710 р.), універсали й листи гетьманів, акти Гене-ральної військової канцелярії, акти Генерального військового суду, акти Генерального скарбу, акти Генеральної артилерії, акти полкової адміністрації й судочинства, акти сотенних уря-дів, акти міського самоврядування (магісрів і ратуш), акти й до-кументи церковних та культурно-освітних інституцій. Залежність від московської царської, а згодом російської імперської влади зумовлює появу таких видів історичних джерел, як документи російського уряду, які стосувалися України, документи росій-ських установ, які діяли на території України (“Малороссийская коллегия”, “Канцелярия министерского правления Малорос-сийских дел”). Після скасування української автономії у другій половині ХVІІІ ст. з’являються документи російських установ, які керували колись Гетьманщиною (намісництва, генерал-губернаторства тощо). Серед документів слід виділити “Права, за якими судиться малоросійський народ” (1743 р.), а також “Полное собрание законов Российской Империи”.
Першорядне значення в історії цієї доби має документаль-ний матеріал офіційного походження, проте все більшої ваги набувають приватні документи: матеріали маєткових і фаміль-них архівів, щоденники, мемуари, листи.
Нову своєрідну групу становлять документи фабрично-заводських архівів України (починаючи з XVII ст.). Тексти літо-писів цього періоду (Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб”янки), крім суто літописного матеріалу, містять всілякі документи (універсали, листи тощо), хоч деякі з них сфальси-фіковані.
Різноманітний матеріал дають чужоземні джерела – мос-ковські, польські, турецько-татарські, молдавсько-волоські, угорські, шведські, західноєвропейські документи, щоденники, спогади, листи.
Саме цієї доби поряд з рукописними джерелами з”являю-ться друковані, які набувають особливого значення вже в наступний період.
У ХІХ-ХХ ст. кількість документального матеріалу, рукописного і друкованого, зростає безмірно. Відбувається про-цес дальшої диференціації та спеціалізації життя; через те до-кументи доводиться класифікувати. Чужоземні матеріали цього періоду втрачають своє значення, проте, як і раніше, велику увагу маютьдокументальні матеріали державних, громадських установ та організацій, приватні архіви. Можна виділити декіль-ка груп документів цієї доби:
1. щоденники, мемуари, листи українських діячів ХІХ-ХХ
ст. (Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича та інших):
2. акти й документи установ Української держави
1917 – 1921 рр.;
3. документальні матеріали політичної еміграції;
4. документи установ УРСР;
5. ділові папери незалежної України (з 21 серпня
1991 року).
Сьогодні особливості різних галузей діяльності суспільст-ва відтворюють специфічні документаційні системи (зовнішньо-економічна, банківська, юридична, дипломатична та інші). Найчисельнішою є система управлінських документів, класифі-кованих за певними ознаками.
