1877 рік. Винайдення Грамофонної платівки
Грамофонна платівка
Грамофо́нна пла́тівка (грамплатівка) — аналоговий звуковий носій. Являє собою диск з синтетичних матеріалів, на поверхні якого по спіралі розташовані канавки (доріжки) із записом звуку, відтворюваного за допомогою призначених для цієї мети пристроїв — грамофонів, електропрогравачів, тощо. Процес виробництва грамплатівок включає створення оригінальних записів на магнітній стрічці, перенесення їх за допомогою рекордера на лакові диски, з яких гальванічним способом виготовляються металеві оригінали матриць для пресування грамплатівок з пластичних мас.
Існують грамофонні платівки монофонічні (з одним звуковим каналом на доріжці) — звичайні (звук з яких відтворюється з частотою обертання диска 78 об/хв, ширина звукової доріжки — 140 мкм) і довгограючі (45, 33 1/3, 16 об/хв при ширині звукової доріжки 55 мкм), стереофонічні (з двома звуковими каналами на доріжці) — тільки довгограючі. Міжнародними стандартами встановлені такі типи грамплатівок за діаметром: 17,5 см (до 6 хв. звучання однієї сторони пластинки), 25 см (до 18 хв.), 30 см (до 28 хв.).
Прообразом грамплатівки прийнято вважати восковий циліндр — звуконосій фонографа Т. А. Едісона, на якому в грудні 1877 була записана перша в світі фонограма. Проте пріоритет відкриття принципу механічного запису і відтворення звуку належить французькому поетові, музикантові, ученому Ш. Кро (1842—88), що представив 3 квітня 1877 Французькій академії свою роботу «Процес запису і відтворення явищ, що сприймаються слухом».
