Тема 1. Фонетика. Алфавіт. Класифікація голосних і приголосних. Дифтонги. Диграфи. Літеросполучення

Уживання великої літери
У латинській субмові медицини велика літера вживається:

• на початку речення,
• у власних іменах (у тому числі, у назвах народів і місяців) і похідних від них прикметниках і прислівниках;

у назвах

• хімічних елементів;
• лікарських рослин та препаратів;
• катіонів та основ солей.

Голосні (vocāles)
У латинському алфавіті 6 літер, яким відповідають прості голосні звуки (монофтонги): a, o, u, e, i, y.
Голосні a, o, u, е вимовляються як відповідні звуки в українській мові, ad exemplum: margo [марґо] – край, foramen [форамен] – отвір, ramus [рамус] –гілка, sinus [синус] – пазуха, dens [денс] – зуб, temporalis [темпораліс] – скроневий, septum [септум] – перегородка.
Голосний і вимовляється як український звук [і], ad exemplum: spina [спіна] – ость, sinister [сіністер] – лівий. У позиції перед голосним (на початку складу, якщо з цим голосним вони становлять один склад) s між голосними і вимовляється як [й].
За встановленою традицією у таких випадках пишеться літера j. Ad exemplum: jejunum [йєйунум] – порожня кишка, major [майор] – великий.
Слід пам’ятати, що у словах грецького походження і не йотується, оскільки у давньогрецькій мові ι (іота) завжди вимовлялася як і: Іodum [іодум] – йод. Літера у пишеться виключно у словах грецького походження, або штучно створених на основі грецьких морфем. У європейській традиції літера у вимовляється як французький [u] або німецький [ü]. У звуковій системі української мови таких звуків немає, тому у прийнято вимовляти як українське [і]. Ad exemplum: hypoglossus [гіпоґл′осус] – под’язиковий. Оскільки у латинській медичній лексиці існує значна кількість грецьких запозичень, необхідно запам’ятати поширені грецькі словотворчі елементи (корені та префікси), які пишуться через літеру у
Крім простих голосних, у латинській мові існують також складні голосні або дифтонги. Розрізняють власне дифтонги – аu, еu та диграфи, яким на письмі відповідають сполучення двох голосних, що вимовляються як простий голосний. Відповідно, дифтонг аu вимовляється як ав або ау, дифтонг еu вимовляється як ев або еу (у – нескладове). Наприклад: auditus [авдітус або аудітус] – слух, pneumonia [пневмоніа або пнеумоніа] – запалення легенів. Диграфи ае та ое вимовляються як українське е. Наприклад: vertebrae [вертебре] – хребці, caementum [цементум] – цемент, oedema [едема] – набряк, foetus [фетус] – зародок. Якщо буквосполучення ае та ое не утворюють дифтонг, над е ставляться дві крапки (такий знак називається «трема») або знак довготи (ē): diploё [діпл′ое] – губчаста речовина кісток, аēr [аер] – повітря.
Приголосні
(Більшість приголосних (b, d, f, m, n, p, r, t, v) вимовляється як відповідні українські звуки: brevis [бревіс] – кортокий, diabētes [діабетес] – діабет, femur [фемур] – стегно, profundus [профундус] – глибокий, sinister [сіністер] – лівий, parvus [парвус] – малий, ruptura [руптура] – розрив, tenuis [тенуіс] – м’який.
Слід звернути увагу на особливості вимови наступних приголосних.
G g вимовляється як українське [ґ], наприклад: gingivae [ґінґіве] – ясна, ganglion [ґанґл’іон] – нервовий вузол, margo [марґо] – край.
H h вимовляється як український придиховий звук [г], наприклад: hepar [гепар] – печінка, homo [гомо] – людина, habĭtus [габітус] – зовнішній вигляд.
K k зустрічається лише у словах іншомовного походження та завжди вимовляється як [к], наприклад: Кaolinum [каол′інум] – каолін, біла глина (китайського походження), glykaemia [гл′ікеміа] – ґлікемія, кількість цукру в крові (грецького походження), Kalium [кал′іум] – калій (арабського походження).
L l вимовляється пом’якшено: labialis [л′абіал′іс] – губний, sulcus [сулькус] – борозна, lacrimalis [л′акрімал′іс].
Q q зустрічається лише у сполученні з літерою u та вимовляється[кв]: aqua [аква] – вода, aequalis [еквал′іс] – рівний.
Подвійну вимову мають такі приголосні: Сс вимовляється як український звук [ц] перед голосними е, і, у та ае, ое, ad exemplum: cerebrum [церебрум] – головний мозок, cingulum [цінгул′ум] – пояс, coelia [цел′ія] – черевна порожнина;
у інших випадках с вимовляється як [к], ad exemplum: cauda [кавда] – хвіст, pancreas [панкреас] – підшлункова залоза, lac [л′ак] – молоко;
Ss у позиції між голосними або між голосним і носовим m або n вимовляється як український звук [з]: necrosis [некрозіс] – некроз, змертвіння, organismus [орґанізмус] – організм; у інших випадках s вимовляється [с], ad exemplum: fissura [фісура] – щілина, sanus [санус] – здоровий;
Хх у позиції між голосними, як правило, вимовляється [кз]: exitus letalis [екзітус леталіс] – смертельний кінець; у інших випадках Хх вимовляємо [кс], ad exemplum: xenos [ксенос] – чужий, radix [радікс] – корінь, externus [екстернус] – зовнішній; у деяких словах х між голосними також вимовляється [кс]: maximus [максімус] – найбільший;
Z z зустрічається у словах, запозичених з грецької мови та вимовляється як український звук [з]: zygomaticus [зіґоматікус] – виличний, azygos [азіґос] – непарний;
у словах Zincum [цінкум] – цинк та influenza [інфлюенца] – інфлюенца, іспанський грип z вимовляється як [ц].
Вимова латинських буквосполучень
Буквосполучення ngu та su у позиції перед голосним вимовляється відповідно [нгв] і [св]: lingua [лінґва] – 1) язик; 2) мова, consuetudo [консветудо] – звичка.
У наголошеній позиції буквосполучення su вимовляється [су]: súus [суус] – свій.
Буквосполучення ti у позиції перед голосними вимовляється [ці]: examinatio [екзамінаціо] – обстеження, injectio [інйекціо] – ін’єкція.
Якщо буквосполученню ti передують літери s, t, x, вимовляється [ті]: combustio [комбустіо] – опік, mixtio [мікстіо] – змішування;
у наголошеній позиції також вимовляємо [ті]: totíus [тотіус] – родовий відмінок від totus, a, um – весь.