Стаття про молодіжні субкультури Фіщук Марини

Справжні байкери називають своїм домом місце, де мотоцикл стоїть так довго, що під ним встигає зібратися декілька крапель моторного масла. Справжній байкер. Справжній байкер.

Центральною вулицею тихого увечері містечка Надвірної на Івано-Франківщині прогуркотіло півтора десятка швидкісних мотоциклів. Салютуючи рідному містові, один з вершників підняв свого залізного коня на диби, пролетівши кількадесят метрів на задньому колесі. У місцевих спорт-байкерів це вважається найвищим шиком. Через мить ревіння моторів вже чулося далеко за містом. Хвилин через двадцять вони, мабуть, будуть у Ворохті. Або в Коломиї, якщо перед Делятином повернуть наліво.

Вони живуть у значно тіснішому світі. Відстані, які колись долали у цих горах гуцули, йдучи цілий день, вони промчать на своїх мотоциклах за годину. Якби не наші одвічно шкаредні дороги, то їхній життєвий простір звузився би до смуги на автомагістралі, що веде за горизонт. З цієї білої смуги можна було б не з’їжджати, зібравши всіх приятелів поруч себе на безконечній дорозі.

Надвірнянські байкери понад усе люблять швидкість і не шкодують грошей заради потужних спорт-байків. За свою «Хонду» з двигуном на тисячу «кубів» Андрій віддав шість з половиною тисяч доларів. Тепер каже, що сильнішої машини йому вже не потрібно. Товаришують надвірнянці з коломийськими байкерами, а от із франківськими зустрічаються хіба на великих байкерських зльотах чи фестивалях. «У Франківську переважно мають «Харлеї», вони любять легонько їздити, тому їм з нами нецікаво», – розповідав Андрій.

Щодо максимальної швидкості, то Андріїв колега Дмитро зізнався, що на трасі біля Лісної Тарновиці, якщо їхати в бік Івано-Франківська, він розганявся бувало й до 220 кілометрів на годину. «А так їздимо 100-160, більше нє», – казав він.

Байкери запевняють, що, зібравшись поїздити, не дозволяють собі ні краплі спиртного. «Любимо зупинитися десь квасу попити, якоїсь курочки поїсти. Поки не приїдеш додому – сухий закон», – запевняли Дмитро і Андрій. От на фестивалі, кажуть вони, там можна розслабитись, бо там на ніч лишаєшся, а вдень у таборі — на концерті, нікуди далеко їздити не треба.

«Ми дуже дружні люди, зідзвонюємося, повідомляємо один одному, коли який зльот намічається, – розповідав Андрій. – Щойно домовилися із закарпатськими байкерами зустрітися у Стрию, будемо їхати 13 вересня до Дрогобича».

На фестивалі з’їжджається різноманітний байкерський люд: тут бувають і ті, хто любить байкерську класику, і ті, що віддають перевагу швидкісній їзді. Тут бувають і підлітки на скутерах, і 50-річні ветерани на перероблених древніх «Уралах», і учасники серйозних байкерських клубів, і звичайні «фрі райдери», не обтяжені жодним членством. «Головне мати мотоцикл і сказати: я їжджу і хочу їздити, – пояснював Дмитро. – Там всі прості, без ніяких понтів, збираються разом, як одна родина».

Чуття єдиної родини надихнуло байкерів до певної системи секретних знаків, якими вони обмінюються на дорозі. Найпоширеніший і найчастіше вживаний – сигнал про те, що попереду засіли державтоінспектори. Щоб попередити іншого байкера про патруль ДАІ, мотоциклісти прикладають долоню до плеча, мовляв, вважай, бо «погон» на дорозі. У таких випадках попереджені про «небезпеку» байкери найчастіше просто розвертаються і тратять декілька додаткових хвилин на об’їзд несподіваної перешкоди. Бо правдивому спорт-байкеру насправді все одно куди їхати, головне, щоб швидко...

До речі

Байкерські байки

   Справжній байкер повинен побудувати мотоцикл, відпустити бороду і посадити нирки. 

   Холодний гамбургер можна розігріти, прив’язавши його до руби і проїхавши 50 кілометрів. 

   Бувають п’яні байкери. Бувають старі байкери. Але не буває старих п’яних байкерів. 

   Якщо «зловити» хруща на швидкості 130 км/год, можна збільшити свій словниковий запас удвічі. 

   Якщо будеш їздити швидше за всіх, то гарантовано будеш їздити самотнім. 

   Мотоцикл не протікає маслом, він просто мітить територію