Стаття до проекту "Моє рідне місто або село" Кожемяк Софії
Зміст
Історія
Виникнення
В якому році землі, де згодом виникла Олександрія, стали частиною Вольностей Славного Війська Запорозького Низового, встановити важко. Перші згадки про це зафіксовані ще у 1576 році. Як складова частина Запорожжя, Олександрійщина входила до держави Богдана Хмельницького.
Перша згадка про поселення Усиківку на території міста датується 1746 роком. Відповідно до напівлегендарної версії, поселення виникло як козацький зимівник, заснований запорозьким козаком Усиком, разом з побратимами та молодими козаками (джурами). Відповідно до даних вивчення подворових ревізій ХVІІІ ст. на території міста на початку 1740-х замешкали козаки Кременчуцької сотні Миргородського полку «Григорій Усик з братом Сидором, Пилип Усик з братом Кирилом». Хоча й вони не були першими поселенцями цієї місцевості. Ще з кінця 1730-х тут мешкали Степан Терещенко з Кременчука, та Роман Касян з «сотни Богацкой». Усики полишили поселення у зв'язку з переселенням сюди сербів і створенням шанцю Бечея, і в подальшому Усики серед жителів поселення не зафіксовані.[1]
Від часу свого заснування Усівка (або Усиківка) була укріпленим пунктом, який стояв на шляху набігів кримських татар та походів шляхти на землі обабіч Інгульця. Поселення стояло на важливому торговому чумацькому шляху з Полтави у Крим. За переписом 1752. в Усівці нараховувалось 109 дворів, проживало 256 чоловік. 1759 році збудована перша православна церква Святителя Миколая. Офіційно статус поселення Усівці було надано в 1754]., після будівництва на місці нинішнього Кропивницького фортеці.
Історичним центром міста є місце біля впадіння річки Березівки в Інгулець, завдяки зручності оборони поселення, обмеженого з двох сторін річками. Зараз на цьому місці знаходиться центральний міський парк культури і відпочинку імені Т. Г. Шевченка та культурно-спортивний комплекс «Ніка» (центральний міський стадіон).
У 1989 році розглядався проект створення Олександрійського національного ландшафтно-меморіального парку ім. Т. Г. Шевченка. Складовою частиною майбутнього дендропарку мав стати історико-архітектурний комплекс на острові Заснова в межиріччі Березівки та Інгульця. Було заплановано відтворити козацьке поселення та встановити пам'ятний знак козакам-засновникам міста. Але через відсутність належного фінансування цей проект так і не був реалізований.
Нова Сербія
У 1752—1764 роках в Усівці була розміщена 3 рота новосербського Пандурського полку.
В цей час було створено Нову Сербію, російський уряд створює військові поселення. Новими поселенцями були переважно серби, румуни, хорвати, болгари. Замість Усиківки з'являється шанець Бечея або Беча, нова назва походить від назви річки в Сербії. Взимку 1769. місцеве населення разом з гарнізоном успішно витримало облогу військ хана Керім-Гірея.
Російська імперія
У 1764 р. Нова Сербія була скасована і Усиківка ввійшла до складу Єлисаветинської провінції Новоросійської губернії, яка проіснувала до 1783 року, коли її територію було включено до складу Катеринославського намісництва.
З 1784 року намісництво було розділене на дві губернії: Новоросійську і Азовську, укріплення Бечея стало повітовим містом з назвою Олександрійськ. Пізніше назва міста змінилася на Олександрію. 14 березня 1806 р. було створено Олександрійський повіт, що входив до складу Херсонської губернії. Повіт складався з п'яти волостей.
У 1793 році тут було 120 хат-мазанок, в яких проживало 738 чоловік. Цегляні будівлі — міської ратуші, сирітського суду, казначейства, квартирної комісії з'явилися лиш на початку XIX ст.
В 1803 році розглядався проект створення із Інгульця та інших рік України судноплавних артерій. У проекті через Олександрію повинен був пройти один із таких шляхів. Та проект не здійснили.
Олександрія повинна була стати місцем виступу Південного товариства декабристів. Однак, зважаючи, швидше всього, на конспіративність, в останній момент місцем виступу обрали Тульчин.
Основним заняттям олександрійців та мешканців навколишніх сіл у першій половині XIX століття були землеробство, городництво та вирощування баштанних культур. На 1823 рік у місті налічувалося 322 будинки з 1800 мешканцями. Перші навчальні заклади в місті з'являються в 1816 році. Це були повітове та парафіяльне училища. 7 листопада 1847 року було затверджено перший герб міста.
В 1858 році в Олександрії було 7800 чоловік населення, 783 будинки, 2 церкви, 2 синагоги, повітовий і земський суди, ратуша, казначейство, пошта, аптека, 3 ярмарки (Сирна, Петропавлівська, Миколаївська).
У 1850-х рр. в місті нараховувалось близько 700 будинків, переважна більшість з них була побудована з очерету, сплетеної лози й дерева, тому вони досить погано захищали від частих сильних північних вітрів. Найкращими будівлями був двоповерховий будинок поміщика Леонтьєва й будинок дворянського зібрання. В місті нараховувалось три готелі й десять заїжджих дворів, два салотопних заводи, два, що виготовляли крупчатку, й один цегельний, а також 27 вітряків. На той час в місті була лише одна площа — Базарна. Проблемою було водопостачання, через мілководдя Інгульця і не дуже якісну воду в колодязях.[2]
Протягом 30-50-х рр. XIX ст. у місті чотири рази спалахувала епідемія холери. Тільки 1855 року від неї померло 142 чоловіка. Населення міста фактично не мало доступу до кваліфікованої медичної допомоги. На 1858 рік функціонувала лише одна аптека.
Звільнення від кріпацтва та ряд інших реформ стимулювали розвиток господарства. Збільшується кількість переробних підприємств, починається будівництво залізниць. У 1869 році вступає в дію залізнична лінія Одеса — Харків, яка пройшла через приміську станцію Користівка, а в 1901 р. залізниця пройшла через місто в напрямку ст. П'ятихатки. Раніше, у 1855 році через Олександрію пройшла телеграфна лінія, що зв'язала Одесу з Петербургом. Вигідне географічне розташування на перехресті шляхів, що вели до Чорного моря, в Крим позитивно впливало на розвиток в Олександрії торгової справи та кустарних виробництв. У 1905—06 рр. в місті діяло 12 винокурних заводів. На початку XX століття в Олександрії зароджується промислове виробництво, з'являються механічні майстерні, дрібні цехи лиття чавуну, ремонту реманенту. У цей же час була зроблена перша спроба промислової розробки місцевих родовищ бурого вугілля.
У 1866 р. все населення повіту і міста обслуговував один лікар з двома служителями. В той час працювала лише одна лікарня на кілька ліжок. У 1901 року було збудовано приміщення для нової лікарні на 100 ліжок.
В кінці XIX ст., на початку ХХ ст. у місті активізується культурне життя. В 1873 році відкрилась жіноча гімназія, у 1904 р. — чоловіча гімназія, а в 1910 р. — учительська семінарія. У 80-х рр. XIX ст. в місті з'являється театр. Тут починав свою акторську кар'єру Гнат Юра. У першому десятилітті ХХ ст. почав діяти перший міський кінотеатр «Колізей». На початку минулого століття в місті діяло кілька друкарень. З 1909 року видавалась газета «Известия Александрийского уездного земства».
На початок ХХ ст. в Олександрії мешкало 14 007 чоловік, це було третє за величиною місто на території, що у подальшому увійшла до складу Кіровоградської області, після Єлизаветграда (61 488 чол.) і Бобринця (14 281 чол.).[3]
До складу повіту входили Знам'янка, Нова Прага, Аджамка, Новгородка, Петрове, Онуфріївка, Червона Кам'янка.
Українська Народна Республіка
У 1917–1921 роках Олександрія та Олександрійщина пережили соціальні потрясіння, неодноразову зміну влади. У 1917 році на території Олександрійщини виникли осередки Українського Вільного Козацтва. У травні 1919 року місто Олександрія було центром антибільшовицького повстання під керівництвом отамана Никифора Григор'єва. 23 травня 1919 року силами Червоної Армії повстання було жорстоко ліквідовано.
Інтербелум
В Інтербелум в Олександрії набуває розвитку промисловість — було збудовано механічний завод, буровугільні підприємства.
У місті також працювала значна кількість дрібних промислових підприємств, серед них десять теплових млинів і крупорушок, десять олійниць, дев'ять промислових артілей. Помітні зміни відбулися в культурному житті міста.
Були відкриті школа медичних сестер та педагогічна школа, культосвітній технікум, розпочав роботу палац піонерів, був створений пересувний драматичний театр імені М. Л. Кропивницького.
Друга світова війна
6 серпня 1941 року війська Третього рейху зайняли Олександрію без бою. 15 листопада 1941 року місто стало центром Олександрійського ґебіту в складі Генеральної округи Миколаїв.[5]
За час окупації нацистами було знищено майже всю єврейську громаду міста (більше 2,5 тисяч осіб), розстріляно 320 мирних жителів і більше 5,5 тисяч військовополоненних. В місті діяло 5 підпільних груп. Олександрія була взята радянськими військами 6 грудня 1943 р. Наказом Верховного Головнокомандуючого 11 військовим частинам, що відзначилися при звільнені міста, було присвоєно найменування «Олександрійських». Під час Другої світової війни житлова забудова міста майже не постраждала, в ньому не велось боїв, відступаючі війська залишали його ще до підходу супротивника, місто не зазнало великих бомбардувань чи обстрілів, за виключенням невеликих бомбардувань радянською авіацією.
Післявоєнний період
Після Другої світової війни Олександрія стала містом шахтарів та машинобудівників. Протягом 1951–1971 років було збудовано близько 20 промислових підприємств, 9 з них для видобутку і переробки бурого вугілля.
Старі фотографії Олександрії. Кінець XIX ст. — початок XX ст.
Панорама міста
Міський краєвид
Соборна вулиця. Вид на Провіантську площу
Вулиця Поштова, нині Першотравнева
Поштова вулиця
Будинок Пищевича. Нині кафе і готель
Готель «Бристоль». Потім школа № 1 після №5, пізніше знесений. Нині сквер на розі Соборного проспекту і Першотравневої
Казначейство. Нині приміщення Промінвестбанку, ріг Соборного проспекту. й Першотравневої
Міська управа, зараз магазин "Шара"
Земська управа, не збереглася, була на розі вул. Шевченка і Бульварної
Колишня земська лікарня
Земська аптека
Жіноча гімназія. Нині педагогічне училище і жіноча гімназія
Шестикомплектне училище. Зараз біля школи № 6
Пожежна станція. Діє до сьогодні
Арештний будинок
Винний склад, нині на території військової частини
Артезіанський колодязь
Міст через річку Інгулець
.jpg)
.jpeg)
.jpg)
.jpg)
Управління містом
| Дата | Історична подія |
|---|---|
| 1948–1953 | Луценко Никифір Харитонович (голова виконкому, перший секретар Олександрійського міського комітету Комуністичної партії України). |
| 1953–1962 | Харитонов Володимир Іванович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих). |
| 1962–1963 | Гриценко Пилип Юхимович (обіймав посаду секретаря, голови виконкому, першого секретаря Олександрійського міського комітету Комуністичної партії України). |
| 1963–1967 | Харитонов Володимир Іванович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих). |
| 1967–1971 | Найдьонов Володимир Пилипович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих). |
| 1971–1974 | Дробот Іван Васильович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих. |
| 1974—1975 | Перший секретар Олександрійського міського комітету Комуністичної партії України. |
| 1974–1975 | Урицький Ігор Миколайович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих). |
| 1975–1979 | Меньшиков Борис Петрович (голова виконкому Олександрійської міської ради депутатів трудящих). |
| грудень 1979 — грудень 1981 | Саєнко Віктор Митрофанович (голова виконкому Олександрійської міської ради народних депутатів)[ |
| 1981–1986 | Скляр Павло Іванович (голова виконкому Олександрійської міської ради народних депутатів. |
Олександрія на карті України
Ресурси:
- Посилання на презентацію у Google Диск;
- Посилання на власний фотоальбом у Google Диск;
- Посилання на опитувальник у Google Форми;
- Посилання на відеоматеріали
Помилка цитування: Для наявного тегу <ref> не знайдено відповідного тегу <references/>
