Стаття до проекту "Моє рідне місто"Корогода Аліна
Зміст
Рідне місто або село на карті України Google (вставити фотокопію карти)
Від початків містечка до 2-ї пол. XIX ст
Кіровогра́д (до 1924 року — Єлисаветград, у 1924–1934 роках — Зінов'євськ, у 1934–1939 роках — Кірово) — місто в Україні, адміністративний центр Кіровоградської області, центр Кіровоградського району; промисловий і культурний осередок у центрі країни; вузол автошляхів, залізнична станція, аеропорт.
Кіровоград розташований у межах Придніпровської височини, на берегах ріки Інгул, при впаданні в неї менших річок — Сугоклії та Біянки. Містобудування та освоєння північного Причорномор'я було одним з найзначніших явищ в українській історії. Кінець XVIII ст. став майже для всіх міст північного Причорномор'я тією вихідною позицією, з якої почалося їх подальший розвиток.
Функціональна типологія південних міст не відрізнялася особливою складністю. У зв'язку з адміністративною ієрархією поселення ділилися на такі групи:
адміністративні центри — спочатку розвивалися як центри губерній і повітів, заради прискорення їхнього розвитку створювалися великі промислові підприємства і відкривалися навчальні заклади (Кременчук, Вознесенськ, Катеринослав та ін); торгові міста — в кількісному відношенні, через слабо розвинену зовнішню торгівлю ще не становили значної групи (Хаджибей — Одеса, Таганрог та ін); ремісничо-торгові поселення — основою їхнього економічного розвитку були ремесло, внутрішня торгівля, а також приміське сільське господарство (Херсон, Маріуполь та ін.) Ряд характерних особливостей містобудування Південного краю витікав з того величезного значення, яке мав на той час військово-стратегічний чинник.
Військові міста, до яких належить Єлисаветград, одна з найзначніших за тих часів груп міських поселень. Своїм зародженням вони були зобов'язані фортецям на оборонних лініях, які навіть після указів про їхнє скасування ще тривалий час існували, впливаючи на планувальну організацію і на характер розселення. Військові міста зазвичай розміщувалися уздовж державних кордонів.
Реальні заходи для захисту краю були здійснені в 1752 р., коли між Синюхою та Дніпром, згідно з указом від 24 грудня 1751 р., оселилися серби, угорці, волохи, молдавани, хорвати. Вони були розділені на гусарський (кінний) та пандурських (піхотний) полки. А територія утвореної таким чином воєнізованої області стала називатися Нової Сербією.
Відповідно до указу від 14 травня 1754 нові воєнізовані поселення склали Слобідський козачий полк.
Центром Слобідського козачого полку повинна була стати Єлисаветинська фортеця. Вона була заснована для захисту Нової Сербії з півдня. Фортеця була головним форпостом лінії військових укріплень, створеної вздовж російсько-турецького кордону, і розташовувалася приблизно на її середині — між Дніпром і Південним Бугом.
Для розвитку, а фактично освоєння цього українського степового краю російський царат мав удатись до неординарних дій — і такий спосіб було винайдено, адже на цих землях було утворено край переселенців — Новосербію. У жалуваній грамоті Іванові Хорвату від 2 січня 1752 року йшлося про те, що разом із започаткуванням слобід сербських переселенців у межиріччі двох приток річки Інгулу — Сугоклії (Сугоклеї) та Балки (Біянки) має бути зведена російська фортеця. Відтак, подальший розвиток історії сучасного Кіровограда поклало спорудження фортеці Святої Єлисавети (Єлисаветинська фортеця) на відібраних в українського козацтва землях Вольностей Війська Запорозького низового з метою контролю над Запорозькою Січчю (під прикриттям захисту південних кордонів Російської імперії від нападів кримських татар). Фортецю було закладено за указом російської імператриці Єлизавети Петрівни в червні 1754 року.[Джерело?]
У ході російсько-турецької війни 1768–1774 Єлисаветинська фортеця відіграла помітну роль у боротьбі Російської імперії за вихід до Чорного моря. У ці роки вона була резервною базою російських військ — тут часто розміщувалися штаби армій і полків, проводилися військові навчання. Відразу по війні, 1775 року, Новокозачин отримав статус міста і назву Єлисаветград, хоча озброєння й військовий контингент майже повністю було переведено до Херсона.
Після знищення Запорізької Січі у червні 1775 року та приєднання Кримського ханства до Російськогї імперії 1783 року Єлисаветинська фортеця втратила військово-стратегічне значення. Однак, через вигідне географічне становище Єлисаветграда і бурхливий розвиток аграрної і торгівельної сфери в місті і навколо нього новостворений міський осередок переживав економічне піднесення, перетворившись наприкінці XVIII століття на важливий економічний і торгівельний центр. Зокрема, 1785 року купець Масленников збудував у місті цукровий завод, тут щорічно відбувалися ярмарки з торгівлі зерном, худобою, вовною, хліборобськими знаряддями тощо. Значну роль у становленні міста відіграли переселенці, завезені Російської імперією до Єлисаветграда, а також впливова єврейська громада. Отак, вигідне розташування міста на торговельному шляху, що пролягав із півночі до Чорного моря, сприяло його зростанню, розвитку торгівлі.
Імператорським указом від 10 (21) лютого 1784 року фортеця святої Єлисавети перетворена на місто.[2]
Розвиток міста у 2-й пол. XIX ст. — на початку XX ст
Від 1865 року Єлисаветград — знову повітовий центр Херсонської губернії. Повернення статусу, а також загальне економічне тло в Російській імперії, зокрема у її південно-західному краї (Україна) сприяли розвитку міста в цей період.
У 1784–1795 роки Єлисаветград як центр Єлисаветградського повіту належав до Катеринославського намісництва, 1795–1801 Єлисаветград був повітовим містом Новоросійської губерії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803—29 — Херсонської губернії. Від 1829 до 1865 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко), центр повіту в цей час був перенесений до Бобринця. Від 1865 року Єлисаветград — знову повітовий центр Херсонської губернії. Повернення статусу, а також загальне економічне тло в Російській імперії, зокрема у її південно-західному краї (Україна) сприяли розвитку міста в цей період.
З поширенням капіталістичних відносин у сільському господарстві та будівництвом у 1868—69 роки залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса в місті зводяться майстерні та заводи для ремонту й виробництва ґрунтооброблювальних знарядь і водяних турбін. 1874 став до ладу потужний завод сільсько-господарських машин, заснований англійськими підприємцями Робертом та Томасом Ельворті (нині ВАТ «Червона зірка») — його продукція (молотарки, сівалки) не раз одержувала відзнаки на всеросійських та міжнародних виставках. Єлисаветград, змагаючись із столицями, один з перших запустив своїми вулицями електричний трамвай, телефонну станцію, телеграф, а 1893 року в місті запрацював водогін. Перетворення і реформи господарства, а також культурні нововведення в Єлисаветграді в значній мірі припали на урядування в місті міського голови Олександра Пашутіна (1878–1905). Єлисаветград було заново переплановано на квартали і сектори. Місто активно забудовувалось і набуло європейського вигляду. Архітектурний вигляд міста, чистота та порядок, які особливо його характеризували в другій половині XIX ст. дозволили російському літературному критику і публіцисту Миколі Добролюбову в приватному листуванні назвати Єлисаветград «маленьким Парижем», і хоча в ті часи цим епітетом традиційно нагороджували чимало провінційних міст Російської імперії, дана згадка з листуванні відомої особи й назва, дана місту, вже в теперішній час активно використовується, перетворившись на мем у регіоні.
Разом з економічним, пожвавилось і культурне життя міста. Так, 1870 року у Єлисаветграді відкрито земське реальне училище, у різні роки тут працювали проф. В. І. Григорович, історик, археолог і фольклорист В. М. Ястребов (з його ініціативи 1883 року при реальному училищі відкрито краєзнавчий музей), поет і композитор П. І. Ніщинський, а його вихованцями були, зокрема, актори і режисери М. К. Садовський та П. К. Саксаганський, письменник Ю. І. Яновський.
У ті часи у місті жила родина Нейгаузів, у домі яких батьки майбутнього великого піаніста Генріха Нейгауза давали уроки учням. Відтак, на кінець XIX століття тут діяло вже понад 20 гімназій, училищ, семінарій, чоловічі та жіночі школи.
Значною подією культурного життя не лише в масштабах міста і краю, а й цілої України, став початок роботи у місті 1882 року першої української професійної театральної трупи (Театр корифеїв) під керівництвом М. Л. Кропивницького, а пізніше — М. П. Старицького. До неї входили І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська-Барілотті та ін. В роки першої світової війни Єлисаветград відчув на собі зміну ситуації, що відбулась в Російській імперії — посилення соціальної напруги на фоні економічних негараздів, розшарування суспільства. Активізація різного роду політичних рухів та партій істотно вплинули на городян, спричинили стихійні протестні виступи і соціальне незадоволення. Масові заворушення і мітинги особливо активізувалися після Жовтневого перевороту (1917). У період визвольних змагань українців протягом 1917—19 років влада в місті неодноразово переходила від однієї політичної сили до іншої (австро-угорці, більшовики, Центральна Рада, Григор'єв, Денікін). Після Лютневої революції в березні 1917 року призначений Єлисаветградським повітовим комісаром Варун-Секрет Сергій Тимофійович. Від початку березня 1918 року і до 29 квітня того ж року, тобто лише протягом 2 місяців Єлисаветград був адмінцентром Землі УНР Низ. Після поразки Української революції та утвердження по всій Україні радянської влади Єлисаветград остаточно зайняли більшовики. Вони застали зруйноване і виморене громадянською війною місто з непрацюючими підприємствами. Значна частина городян, рятуючись від голоду та епідемій, перекочувала до села́. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлисаветграді (згодом Зінов'євську) виходило немало місцевих «грошових знаків», за якими нині також можна вивчати тогочасну історію.
Від 1923 року Єлисаветград — окружний центр УСРР. 1924 року місто перейменоване на Зінов'євськ на честь уродженця Єлисаветграда, одного з лідерів РКП(б) Г. О. Зінов'єва.
Від 1932 року Зінов'ївськ/Кіровоград у складі Одеської області, від 1939 року — обласний центр.
За роки НЕПу, і потому наприкінці 1920 — поч. 1930-х рр. у ході технічної реконструкції промисловості (індустріалізації) Кіровоград перетворився на важливий індустріальний центр УРСР. На базі заводу сільсько-господарських машин «Червона зірка» було побудовано металообробний, механічний та авторемонтний заводи, значного розвитку набула легка й харчова промисловість. Обличчя міста почало інтенсивно змінюватись, а кількість його мешканців подвоїлась.
У грудні 1934 року місто перейменоване на Кірове (на честь убитого 1 грудня цього ж року партійного і державного діяча СРСР С. М. Кірова). У січні 1939 року назву міста змінили на Кіровоград.
Кіровоград у повоєнний час
5 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами, під час окупації діяло 6 диверсійних загонів та 16 підпільно-диверсійних груп, якими керував підпільний обком КП(б)У на чолі з П. Василиною і М. Скирдою. Городянам випали тяжкі випробування: грабіжницька окупація, поневіряння сотень тисяч наших людей в полоні та на примусових роботах, терор і репресії. Майже 37 тисяч воїнів і цивільних громадян віддали своє життя за звільнення міста від гітлерівської окупації (імена багатьох з них викарбувані на стелах і гранітних плитах міського Меморіального кладовища на Фортечних валах). Місто звільнене від окупантів 5 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції.
Протягом 1950-х у Кіровограді збудовано нові підприємства — завод залізобетонних виробів, завод «Металіст», швейну фабрику тощо. У 1960—80-і роки Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгула було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони.
Після здобуття Україною незалежності (1991) місто спіткала тривала соціально-економічна криза, яка призвела до ґрунтовного переформатування сфери виробництва та споживання, занепаду комунальної сфери і складних наслідків переходу на ринкову економіку. Однак Кіровограду вдалося вистояти в умовах економічної скрути, зберігши комунальну і транспортну інфраструктури, медичну і освітню галузі. У 1990-ті роки місто отримало свій герб і прапор, розпочалося будівництво і реставрація будинків, пам'яток архітектури. Кіровоград вперше почав відзначати День міста, який з часом став традиційним і улюбленим святом усіх його мешканців.
На чергових виборах міського голови Кіровограда, що відбувалися одночасно з парламентськими 2006 року, було обрано Валерія Кальченка, що одночасно з тим пройшов до Верховної Ради України (за списком Блоку Юлії Тимошенко), і пробувши на посаді міського очільника більше місяця, надав перевагу мандату народного депутата[3],відтак, місто близько півроку лишалося без міського голови, якого обирали вже 26 листопада 2006 року[4].
Наприкінці 2000-х міська інтелігенція та широка громадськість Кіровограда гостро здійняли питання про повернення місту його «історичної» назви — Єл(и/і)(с/з)аветград. У жовтні 2008 року навіть міська рада Кіровограда вирішила провести одночасно з позачерговими виборами до Верховної Ради України місцевий референдум про повернення місту назви «Єлисаветград» (1754–1924 рр.). На той час ідею перейменування підтримали депутати з фракцій БЮТ, «Нашої України», Партії регіонів, Ліберальної партії України та Народної партії. Але оскільки рішення про проведення дочасних парламентських виборів одночасно з Президентськими 2010 року прийнято не було, депутати міськради мають скорегувати дату проведення подібного референдуму.
Відомі особи, які відвідали місто
у липні-серпні 1782 року в Єлисаветграді після тяжкого поранення лікувався Михайло Кутузов.
27 вересня 1782 року до Єлисаветграда прибув князь Григорій Потьомкін.
17 вересня 1842 року до Єлисаветграда на військові маневри прибув російський імператор Микола І.
24 січня 1917 року Єлисаветград відвідала Велика княгиня Олена Петрівна, донька короля Сербії Петра Карагеоргієвича, дружина Великого князя Івана Романова. Її Королівську Величність було обрано головою Єлисаветградського комітету опіки сербських біженців. У Єлисаветграді тоді їх мешкало понад 1000.
5 липня 1917 року до Єлисаветграда прибула відома діячка революційного руху Катерина Костянтинівна Брешко-Брешковська, яка виступила на мітингу в приміщенні цирку.
24 вересня 1922 року у місті на зборах єлисаветградських комуністів виступив із промовою Михайло Фрунзе.
Ресурси:
- Посилання на презентацію у [1];
- Посилання на власний фотоальбом у [2];
- Посилання на власний блог у [3];
Сторінка проекту Моє рідне місто або село
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
Містобудування та освоєння північного Причорномор'я було одним з найзначніших явищ в українській історії. Кінець XVIII ст. став майже для всіх міст північного Причорномор'я тією вихідною позицією, з якої почалося їх подальший розвиток.
Функціональна типологія південних міст не відрізнялася особливою складністю. У зв'язку з адміністративною ієрархією поселення ділилися на такі групи:
адміністративні центри — спочатку розвивалися як центри губерній і повітів, заради прискорення їхнього розвитку створювалися великі промислові підприємства і відкривалися навчальні заклади (Кременчук, Вознесенськ, Катеринослав та ін); торгові міста — в кількісному відношенні, через слабо розвинену зовнішню торгівлю ще не становили значної групи (Хаджибей — Одеса, Таганрог та ін); ремісничо-торгові поселення — основою їхнього економічного розвитку були ремесло, внутрішня торгівля, а також приміське сільське господарство (Херсон, Маріуполь та ін.) Ряд характерних особливостей містобудування Південного краю витікав з того величезного значення, яке мав на той час військово-стратегічний чинник.
Військові міста, до яких належить Єлисаветград, одна з найзначніших за тих часів груп міських поселень. Своїм зародженням вони були зобов'язані фортецям на оборонних лініях, які навіть після указів про їхнє скасування ще тривалий час існували, впливаючи на планувальну організацію і на характер розселення. Військові міста зазвичай розміщувалися уздовж державних кордонів.
Реальні заходи для захисту краю були здійснені в 1752 р., коли між Синюхою та Дніпром, згідно з указом від 24 грудня 1751 р., оселилися серби, угорці, волохи, молдавани, хорвати. Вони були розділені на гусарський (кінний) та пандурських (піхотний) полки. А територія утвореної таким чином воєнізованої області стала називатися Нової Сербією.
Відповідно до указу від 14 травня 1754 нові воєнізовані поселення склали Слобідський козачий полк.
Центром Слобідського козачого полку повинна була стати Єлисаветинська фортеця. Вона була заснована для захисту Нової Сербії з півдня. Фортеця була головним форпостом лінії військових укріплень, створеної вздовж російсько-турецького кордону, і розташовувалася приблизно на її середині — між Дніпром і Південним Бугом
Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю
| Дата | Історична подія |
|---|---|
| 1754 | Засновано Кіровоград |
| від 14 травня 1754 | Слобідський козачий полк |
| в червні 1754 року | Закладено фортецю Святої Елизавети |
| 1785 | Збудовано цукровий завод |
| від 10 (21) лютого 1784 | фортеця святої Єлисавети перетворена на місто |
| Від 1865 року | Єлисаветград — знову повітовий центр Херсонської губернії |
| 1868—69 роки | залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса в місті зводяться майстерні та заводи для ремонту й виробництва ґрунтооброблювальних знарядь і водяних турбін |
| 1893 | в місті запрацював водогін. |
| 1870 | у Єлисаветграді відкрито земське реальне училище |
| Від 1923 року | Єлисаветград — окружний центр УСРР. |
