Стаття до проекту "Інформаційне суспільство" Дудник Ганни
«Шевченко у лиху годину прийшов провідать Україну…»
Про Шевченка треба нині не на святах промовляти,
а кричати на вуличних перехрестях.
Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
Ніколи бо не був він такий актуальний, як в наш час.
Ніколи не було між нами стільки поглухлих, стільки сліпих…
Дмитро Донцов
...У заплакану, скривджену душу України заглядає Шевченко. Ми – українці. Його слово – наш голос, його правда – наші очі. Чому ж сліпо мовчимо, йдучи байдужими кроками за тими, хто на передовій? «Доборолись до самого краю», докотилися, домовчалися до війни, до крику. Чи посміє хтось сказати, що Шевченко – це минулий вік, що це не актуально? Кожне нове покоління відкриває поетичну грань істину для свого часу, переосмислюючи вічні, пророчі проблеми для України. Єдність духу та думки трансформується у творчі витоки сучасного прочитання. Так, Шевченко читаний усіма від рядка до рядка і, водночас, його не кожен здатен дочитати, зрозуміти, осягнути, адже скільки всього ховається між словами – наближається до істинного митця лише той, чий погляд загартований від фальшивості, ідеології, штучних кодово-ідейних імплантатів.
...У зачинені, скрипучі двері України заглядає Шевченко. Ми – українці. Хтось десь співає, що «Україна – наш спільний дім», а хтось підспівує іншу – «моя хата скраю…». І напрошується питання, а хто ж господар цього дому? Народ!.. Правда, не по-хазяйськи живуть українці: дах їде, а ми піч колупаємо. «Українська» Україна чи європейська держава? До Європи вікно відкрили, а за дверима все та ж «срамотняя давняя година». Дійсно, не варто змінювати світ – варто зміни себе. Почати дорогу не від кордону – від тину. Не вистачає людської єдності, національної свідомості, яка є потужним кроком для ідеї державотворення. «Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!» - наскрізний мотив поезії, заклик до єдності, поклик національного духу борця, бо разом ми – сила, віра, міць. Національно свідома ланка суспільства – фундамент для розбудови якісно нової України. Внутрішні міжусобиці загострюють стан політичних, економічних, культурних проблем, оскільки особисті амбітності беруть верх над загальнодержавними, що призводить до краху.
...У запльовану, суху криницю духовності заглядає Шевченко. Скільки води втекло… Скільки натерпілася криниця нашого народу: «нашу нам історію розкаже» «учитель великий» «на козацьких вольних трупах, окрадених трупах», а нам же «мудрость би була своя», але, ні, «навчаємося у чужому краю». Так, у тому, де вода заморська, солона, бо чужа, а душа, їй же прісної, джерельної треба. Українці, бездумно цураючись свого, спрагло впиваються в чужу правду, в чужу силу – неволя! Працюємо за кордоном, слухаємо зарубіжну музику, мріємо втекти із українського човника за океани, але ж це, по суті, зрада поколінь. Гідну державу треба постійно підпоювати молодими талантами, справжніми фахівцями, загальнонаціональною ідеєю єдності, самобутності (не на шпальтах газет, а щоб в душі переливалося ватрою патріотизму на підсвідомому рівні). Шевченкові слова передбачають завтрашній день, як у воду дивиться, так, «схаменіться! будьте люди, бо лихо вам буде». Бо лихо нам буде, бо лихо нам вже…
...У занехаяну, спустошену комору заглядає Шевченко. Пусто… Погано родить українська земля, на якій рік у рік, вік у вік «орють лихом, лихом засівають». Пора для жнив… Достиглий колос національної бездуховності лягає полями. Нам не треба серп чи коса зі сторони – ми самі себе принижуємо, опускаємо до землі вагою зрілої байдужості, інертності. Перекотиполем біжить українська душа, бо ж коріння – слабке, хворе на генетичному рівні. Воно не дістає до глибин історії, черпаючи мудрість життєвого досвіду не окремої людини, а народу, народу українського. І знову Шевченку заболіло дивитися: «щоб там і здихали, де ви поросли…і сонце не гріло б смердючого гною на чистій, широкій, на вольній землі». Повзучим бур’яном – до чужого поля, чагарниками – на рідній землі. А Шевченко заглядає у комору України, а там гуляє вітер, холодний, пронизливий, невдячний. Кобзар посіяв же не полову, а мудре, золоте слово.
...Шевченко у лиху годину
Прийшов провідать Україну:
І стало соромно до сліз
Дивитись на сучасний віз,
Який за спинами волочать
І, опустивши сірі очі,
Дістав із серця жменю слів,
Кинув нестримно до ослів.
Чи переродяться чи ні?
Чи гнитимуть у тім багні?
Чи прочитають, мов молитву,
Шевченкову духовну битву.
І, може, Україна скоро
Розвіє завчену полову…
Ганна Дудник
