Соціальна політика влади на селі у 70-80 рр. ХХ століття

У другій половині 60-х- першій половині 80-х років економічний розвиток

Радянського Союзу та його складової - УРСР, відбивався на життєвому рівні

населення, стані його забезпеченості товарами, послугами на розгортанні

житлового будівництва.

Починаючи з XXIII з'їзду КПРС (1966р.), на всіх високих партійних форумах

завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з

основних завдань партії держави. Навіть у Конституції СРСР 1977р.

(Конституції УРСР 1978р.) були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату

праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою.

Деякі позитивні зміни відбулися, хоча їхні масштаби явно поступалися

обіцяним. Зокрема, остаточно відійшов у минуле страх перед голодом.

Колгоспники нарешті стали регулярно отримувати заробітну плату і пенсії.

Зросла купівельна спроможність населення. Так, середня заробітна плата з 78

крб. у 1960р. зросла до 155 крб. у 1980р. Люди стали користуватися речами, які

ще з 30-х років були звичними на Заході: пральні машини, холодильники та

інша побутова техніка. Зріс асортимент товарів і послуг.

Пересічні громадяни мали можливість придбати або вітчизняні товари, або

продукцію держав, як їх називали, соціалістичної співдружності. Для того щоб

задовольнити потреби більшості населення у споживчих товарах, радянська

влада розширювала кредитні послуги. У 60-х - 70-х роках у радянському

суспільстві панували оптимістичні настрої щодо здатності СРСР наздогнати

Захід за рівнем життя та побуту. Про зростання рівня життя населення

повідомляли центральні й місцеві газети. У засобах масової інформації кожного

дня можна було побачити й почути сюжети, що розповідали про постійне

піклування комуністичної партії і уряду про добробут трудящих СРСР

(Екстенсивний економічний розвиток Радянського Союзу та його складової

частини - УРСР у 70-80-ті роки мав безпосередній вплив на життєвий рівень

населення, стан його забезпеченості товарами, послугами (в тому числі і

медичними), на розгортання житлового будівництва. «Золота епоха» Брежнєва

з її регулярною виплатою заробітної плати, пенсій, стипендій, щомісячними

преміальними, безкоштовним медичним обслуговуванням, освітою, дешевими

товарами і послугами і до сьогодні для великої частини українського

суспільства є недосяжним ідеалом. Починаючи з XXIII з'їзду КПРС правляча

партія наголошувала, що «найвища мета суспільного виробництва за соціалізму

- найбільш повне забезпечення матеріальних та духовних потреб людей, що

зростають». Це положення навіть було проголошене «основним економічним

законом соціалізму», що й було зафіксовано в брежнєвській конституції.

Дійсно, зростав національний дохід, зростали й доходи населення. Якщо

національний дохід зріс у 2,5 рази за період з 1965 по 1985 рік, то матеріальний

добробут (якщо брати тільки цифри заробітної платні) зріс у 1,85 раза. Так

якщо середня зарплата 1965 р. становила 93,9 крб, то у 1985 р. - 173,9 крб.

Мінімальна заробітна плата зросла з 40-45 до 70 крб., було скасовано податки з

неї, знижено ставки податків на зарплату до 90 крб. З 1966 р. запроваджено

гарантовану щомісячну оплату праці в колгоспах. У школах впроваджено

безкоштовне забезпечення підручниками учнів 1-5-х класів. Населення, грошові

надходження якого зросли тільки протягом 1971-1975 pp. в 3,1 раза, вже не

хотіло купувати вітчизняні товари, якість і вибір яких були дуже далекими від

вимог часу. Черги за престижними імпортними товарами сягали вже не годин, а

днів. Щоправда, темпи зростання знижувались від п'ятирічки до п'ятирічки.

Якщо протягом 1971-1975 pp. заробітна плата зросла на 29%, то за наступні

п'ять років - на 17%, а у 1981-1985 pp. - лише на 14%. Головні причини цього

явища - падіння купівельної спроможності карбованця; зростання цін, нестача

(дефіцит) промислових товарів та високоякісних послуг. На 1984 р.

карбованець дорівнював 54 копійки порівняно з карбованцем 60-х років, тобто

«впав» в 1,85 раза. Не забуваємо й про те, що існував штучний фіксований курс

карбованця до долара, що коливався в межах 60 коп. за один долар. Щоправда,

доларів у вільному продажу не було - порушників карали за «валютну

спекуляцію». Крім того на межі 70-80-х pp. були значно підвищені роздрібні

ціни як на престижні товари (ювелірні вироби, кришталь, килими), так і на

товари широкого попиту: меблі, хутрові вироби, шерсть, бензин, будматеріали,

цитрусові. Зросли ціни й на комунальні послуги та транспорт. На кінець 70-х

pp. вже став відчутним дефіцит вітчизняних товарів народного вжитку. У

першій половині 80-х з полиць магазинів майже зникли м'ясо-молочні

продукти, а невдовзі магазини стали являти собою місце, де можна було

ознайомитися тільки з обличчями продавців, а не купити необхідний товар.

Перевага випуску продукції промисловості групи «А» над продукцією групи

«Б» далась взнаки. У середині 70-х pp. у зв'язку зі стрибком цін на нафту у світі,

радянський уряд мав змогу, продаючи нафту та газ за кордон, закуповувати

якісні імпортні продовольчі товари та товари широкого вжитку. А на кінець 70-

х - початок 80-х pp. з переходом індустріальних та постіндустріальних країн на

енерго- та ресурсозберігаючі технології потік «нафтодоларів» зменшився - і

товарів групи «Б» вже явно не вистачало. Фактично розпочався «товарний

голод». Загалом за рівнем життя разом з Україною) стояв на 50-60-х місцях у

світі. 2. Житлове будівництво Розмах промислового будівництва в Україні,

процес збільшення міського населення (урбанізація) вимагали збільшення

темпів житлового будівництва. В цей період були побудовані нові міста:

Придніпровськ, Нововолинськ, Українка, Світловодськ, Червоноград,

Вільногорськ, нові мікрорайони в столиці України (Оболонь, Відрадний,

Русанівка, Нивки, Березняки, Микільська Борщагівка, Лісний, Виноградар,

Троєщина) та обласних центрах. За період з 1961 по 1980 pp. було побудовано

379 608 тис. м² житла, нові помешкання отримали 34,4 млн осіб. Масштаби

будівництва вражали: у Києві щоденно в середньому зводився стоквартирний

будинок. Забезпеченість житлом зросла з 9,9 м². на людину в 1960 р. до 14 м² у

1980 році. Але й цього було недостатньо: у 1981-1985 pp. черга на житло

налічувала 1,5 млн осіб, і вона не зменшувалася. Щоправда, якість будівництва

була надзвичайно низькою і нові жильці повинні були відразу ж замінювати

«столярку» (вікна, двері), сантехніку, електропроводку, інколи навіть підлогу,

перештукатурювати стіни та стелю. Швидкими темпами відбувалася

газифікація міст та селищ України. У 1971 р. останнім з обласних центрів був

газифікований Кіровоград. Повільно розвивалася сфера комунальних послуг -

150 селищ міського типу не мали центрального водопостачання, 60 міст і понад

500 селищ - каналізації. Тільки 5% сіл було газифіковано на кінець 80-х років.

3. Стан медичного обслуговування У радянській державі медичне

обслуговування було безкоштовним. Хоча воно й фінансувалося за залишковим

принципом, однак мережа лікарських закладів в Україні була широкою.

Кількість лікарів на тисячу жителів у країні була однією з найвищих у світі - на

10 тисяч населення припадало 38,9 лікаря (1985 p.). У цей час в Японії ця цифра

становила 17,5 лікарів на 10 тисяч, у Франції - 17,9, у Великобританії - 18,3. До

досягнень можна зарахувати відкриття спеціалізованих медичних установ:

кардіологічного центру в Києві, багатопрофільних комплексів у Запоріжжі та

Харкові та багато іншого. Україна, а особливо Крим, вкрилася широкою

мережею санаторіїв, будинків відпочинку. А ось якість медичного

обслуговування - особлива розмова. Навіть маючи безкоштовне медичне

обслуговування, радянські люди несли лікарям хабарі, оскільки знали, що без

цього лікування може і не дати позитивних результатів. Як казав російський

сатирик родом з Одеси М.Жванецький: «Ви можете і не платити... Якщо вас не

цікавить результат». Внаслідок цього тривалість життя в Україні скоротилася, а

смертність зросла з 7,6 випадків на тисячу осіб (1965) до 12,1 (1980). 34% сіл не

мало медамбулаторій. Україна вийшла на перше місце у світі за рівнем дитячої

смертності та ракових (онкологічних) захворювань (1989), 30% дітей

народжувалися хворими. 4. Привілейоване становище партійно-державної

номенклатури В цей же час партійно-державна номенклатура мало в чому собі

відмовляла. Для неї існували спеціальні медичні заклади (санаторії Четвертого

управління Міністерства охорони здоров'я), радгоспи, де вирощували

екологічно чисту продукцію, закриті цехи, де цю продукцію переробляли.

Чиновники, що мали заробітну плату в декілька разів вищу, ніж

середньостатистичний українець, «отоварювалися» в закритих магазинах та ще

й за пільговими зниженими цінами. Товари для цих магазинів закуповувалися,

як правило, за кордоном. Ті, хто на кожному кроці кричав про «служіння

народові» та «захист його інтересів», жили зовсім в іншому «світі». Житло

покращеного планування, безкоштовні державні дачі зі штатом покоївок,

кухарів, садівників, водіїв, престижні навчальні заклади для дітей (школи з

різними «нахилами» - до іноземних мов, математики тощо), московські та

ленінградські вузи для «своїх» випускників, профспілкові відпустки в Криму,

Прибалтиці, дружній Болгарії, престижні закордонні відрядження, звідки

можна було привезти «буржуазні» ганчірки - що було ще треба можновладцям?

А якщо треба було пошити одяг «по фігурі», то для цього існував спеціальний

комбінат «Комунар». Номенклатурні посади починалися з завідуючого

лабораторією науково-дослідного інституту, директора школи тощо. На ці

посади брали тільки членів КПРС. Дуже важко було потрапити до

номенклатурного списку, так же важко було звідти вийти. Тільки якщо ти не

«ділився» з начальством, здійснював тяжкий злочин, то могли «здати» органам

правосуддя. Розваливши роботу на одній номенклатурній посаді, чиновник, як

правило, переходив на роботу в іншу установу. Мафіозні принципи клановості,

родинних зв'язків, знайомств, «телефонного права» були панівними при підборі

кадрів. Все це мало щонайтяжчі наслідки як для економіки, так і для морально-

психологічного клімату в країні.