Світобачення субкультур
Масова культура є одним із найяскравіших проявів соціокультурного буття сучасних розвинених суспільств. У той же час вона залишається порівняно мало усвідомленим феноменом з погляду загальної теорії духовної культури. Цікаві теоретичні основи дослідження соціальних функцій культури (в тому числі й масової) були розроблені в останні роки. Відповідно до їхніх концепцій у морфологічній будові культури можна виділити дві сфери: повсякденну культуру, яку освоює людина в процесі її загальної соціалізації і середовищі проживання (насамперед, у процесах виховання і загальної освіти), і спеціалізовану культуру, освоєння якої вимагає спеціальної (професійної) освіти. Проміжний стан між цими двома галузями з функцією транслятора культурних змістів від спеціалізованої культури до повсякденної в свідомості людини посідає масова культура [6/30-33]. Зазначений поділ має на меті сприяти поглибленому розумінню соціально-функціональної характеристики масової культури в річищі концепції і співвідношенні з концепцією соціальних субкультур.
Поняття субкультури виникло в англомовній соціології, ним позначали процеси, що відбуваються у кримінально орієнтованому молодіжному середовищі з протиправними нормами поведінки (У. Міллер та ін.). Пізніше, а саме з середини 60 – х років XX століття, зміст цього поняття змінився, і до субкультури почали відносити весь комплекс не лише молодіжних, а й інших верств населення норм, цінностей, звичаїв тощо, тобто те, у чому відбивається особливе їх світосприйняття та стиль життя, а також відповідні соціальні інститути їх відтворення. Крім того, в перших працях вітчизняних дослідників, які торкались цього поняття, відношення до нього було підкреслено негативом: говорили, що субкультура – це не тільки породження капіталістичного суспільства, а й ознака його загнивання. Наприклад, російський соціолог Ю. М. Давидов в праці «Естетика нігілізму» писав, що молодіжну субкультуру «можна назвати штучним продуктом, капіталом капіталістичної «індустрії культури»» У вітчизняних довідникових виданнях поняття «субкультура» з’явилось лише в другій половині 80 – х років XX століття. В цей час поняттю «субкультура» перестали надавати, по-перше, негативного значення «загнивання капіталістичного суспільства»; по-друге, його стали використовувати для характеристики не тільки капіталістичного суспільства, а й соціалістичного, яким був СССР; але при цьому, по-третє, зберігся негативний відтінок в його трактуванні, який у випадку з молодіжною і професійною субкультурами приводить до труднощів в трактуванні. Поняття ж «субкультура» трактується наступним чином: це «1) культура будь-якої соціальної чи демографічної групи, 2) в дечому закрита культура соціальної спільноти. Зумовлена бідністю її соціальних зв’язків, неповнотою або важкістю доступу для неї до культурного спадку… Молодь розвиває власну субкультуру, часто створює свою жаргонну мову, моду, музику – більш багату в деяких відношеннях, ніж культура дорослих. Її особливості пояснюються, з однієї сторони, надлишком життєвої енергії, багатством фантазії у молоді, а з іншої – відсутністю в неї економічної і соціальної самостійності. Стійкість професійної субкультури багато в чому пов’язана з екстремальністю життєвих умов її учасників, надмірно напруженою працею, недостатньою або односторонньою стимуляцією зі сторони середовища» В даний час це поняття, звільнившись від негативного відтінку значення, посіло у вітчизняній науці повноправне місце. Згідно з сучасною точкою зору субкультура – це «особлива сфера культури, суверенне цілісне утворення в середині основної культури, відрізняється власними цінностями, нормами, традиціями» В рамках субкультури норми, цінності, уявлення, і стереотипи відрізняються від аналогічних, прийнятих в рамках традиційної культури, оскільки перші здаються скоректованими для конкретних суспільств в рамках визначеної соціокультурної системи. В свою чергу представники тієї чи іншої субкультури розділяють норми, цінності, а також уявлення, прийняті в рамках їх субкультури.
Складність визначення терміну «субкультура» з того часу як його в 60-ті роки ввів американський соціолог Т. Розак, полягає у багатоманітності і досі недостатній визначеності поняття культура. З великого обсягу літератури можна виділити визначення американського дослідника Н. Смалзера, який обґрунтовує поняття субкультури як будь-яку систему норм і цінностей, яка виділяє групу з великого співтовариства.
До характеристики субкультури можна застосувати поняття «культурний комплекс» як системна визначеність її ознак і механізмів з допомогою якої людина реалізує свою соціально-культурну ідентифікацію, спосіб сучасного особистісного самоздійснення.
Загальнокультурні функції субкультур полягають:
у забезпеченні цілісності культури;
у формуванні нових можливостей її розвитку;
у збагаченні загальнокультурного контексту.
Щодо сфер, які вони охоплюють, субкультури виконують функцію їх забезпечення культурної аури, варіативності її існування.
Щодо особистостей визначальною є соціалізуюча функція, хоч за змістом вона може бути і десоціалізучою, тобто позитивно і негативно соціалізуючою, а ускладнення соціального і інформаційного поля, зростаюче соціальне відчуження посилюване формуванням нових соціальних відносин все більше сприяє пошуку лагун усамітнення чи групової солідарності.
Серед інших функцій, загальних для всіх субкультур, слід виділити комунікативну, що забезпечує спілкування в середині групи. Компенсаторну, яка дозволяє забезпечити високу чи достатню ступінь самооцінки члена угрупування. Охоронну, направлену на підтримку рівня ідентичності і захист своєї специфічності та солідаристську, яка забезпечує соціальну підтримку членів групи. Кожна субкультура має свій специфічний профіль функцій, який забезпечує її характер взаємозв’язку і взаємовідносин з іншими субкультурами та базовою культурою.
Єдиної усталеної системи поглядів на явище субкультури на сьогодні немає. Кожна наука поняття "субкультура" інтерпретує й описує з позицій своїх предмета та методології. Тому в науці сформувалася низка найпоширеніших підходів до вивчення та опису цього явища. Коротко схарактеризуємо їх. Системно-динамічний підхід полягає в поданні субкультури як складної системи, що зазнає фазових перетворень. Синергетичний підхід описує взаємодії субкультур як такий процес, що розгортається хаотично. У цьому процесі одні субкультури посилюються (кооперативний ефект), а інші згасають. Інформаційний підхід подає образ культури (субкультури) як поєднання соціальних феноменів з інформаційними, де колективна свідомість (що несе в собі духовні цінності) формується в процесі передавання інформації від індивіда до індивіда, а ЗМІ (телебачення, радіо, преса) активно впливають на цей процес. Генетичний підхід полягає в ототожненні системи духовних цінностей з набором генів. Ієрархічний підхід інтерпретує культуру як ієрархічно організовану систему, в котрій культури вищого рівня розвиваються за своїми законами, відмінними від законів нижнього рівня. Трофічний підхід дотримується принципу: вищий рівень розвивається за рахунок нижнього. Трофічні рівні вибудовуються в ланцюжок, початком якого є перетворення світу людських почуттів у мисленнєві образи. Екологічний підхід розглядає субкультурні спільноти як цілісні утворення в широкому соціокультурному середовищі. Епідеміологічний підхід уподібнює процес формування субкультур поширенню інфекційної хвороби: збудник - соціальний міф, формуючись у масовій свідомості, передається від індивіда до індивіда, охоплюючи масу вразливих [21/130]. Когнітивний підхід полягає в уявленні про субкультуру як систему пізнавальних теоретичних конструктів, крізь призму яких сприймається навколишня дійсність.
Окрім вищеназваних підходів у межах гуманістичної традиції відомі методологи Шварц і Якобс виокремили два основні напрями, які обирають різні дослідницькі стратегії (парадигми) вивчення та опису субкультури — реконструкція життєвого світу та вивчення соціальних форм.
Реконструктивістська стратегія (парадигма) має на меті якнайповніше відтворення світобачення представників певної групи, її картини світу. Основним методом дослідження є феноменологія. В межах цієї стратегії вирізняють ще два напрями (феноменологічні моделі): сцієнтизм та екзистенціалізм. З позицій сцієнтизму, всі люди мислять приблизно за одними принципами — згідно з вимогами наукової методології, висувають та перевіряють гіпотези, створюють теорії та фальсифікують їх. Весь життєвий світ тут можна уявити як сукупність знань, котрі розвиваються відповідно до законів розвитку наукового знання. Протилежним є екзистенційний напрям. Основну увагу тут приділяють аспектові емоційних переживань, а не мисленнєвим структурам, як у сцієнтистів.
