Реферат на тему: "Велесова книга"-пам'ятка дохристиянської писемності Русі
Тема:"Велесова книга"-безцінна пам'ятка нашої культури
Мета: Дати читачам загальні уявлення про "ВК", тобто історія її знайдення, особливості епохи, яку вона відображає, авторство, ідейні домінанти.Викликати інтерес до пам'ятки
Зміст: історія знаходження і проблематика твору
Розділ 1
«Велесова книга – найдавніша пам’ятка українського народу»
1.1
Мистецтво дощечок
Ця книга виконана різами на дощечках, що слугували сторінками книги. Тобто кожна давньоукраїнська літера прорізана чи випалена на дощечці розміром 38х22 см й завтовшки до 1 см. Ці історичні письмена (загалом 37 дощечок з двостороннім написом) були знайдені на Україні під час громадянської війни у серпні 1919 року і вивезені за кордон. Білогвардійський полковник Алі Ізенбек (Добровольчої Армії Півдня Росії під командуванням А. І. Денікіна) з полком Маркова опинився у маєтку родини Задонських. Переступаючи поріг бібліотеки, пройшовся серед полиць, старанно минаючи розкидані на підлозі книги. Раптом його увагу привернули ветхі на вигляд дощечки, помережані малозрозумілими знаками й з'єднані ремінцем. Інтуїцією художника-професіонала, що не раз мав справу з речами унікальними, половник відчув цінність дощечок. Тож звелів денщикові зібрати їх у речовий мішок і відкласти до кращих часів. З цього моменту починається захоплююча історія загадкових дощечок, на яких, як виявилося потім, була записана «Велесова книга». Пізніше його ім'ям було названо і саму знахідку - «дощечки Ізенбека». Це була поміщицька садиба Великий Бурлук поблизу Вовчанська та Куп'янська на Харківщині (помістя належало старовинному родові Донців- Захаржеських, не прямим нащадкам козацьких полковників, що розуміли цінність історичної пам’ятки). Дощечки були березові, завтовшки 6–8 мм, деякі частини їх були трухляві. На кожній з дощечок у кутку було зображення сонця і якоїсь тварини, а на поверхні були накреслені лінії, під якими розміщувався текст. Кожна літера була випалена розжареним стилом (відомі бронзові й кістяні стила довжиною 5-6 см з металевою вставкою – загостреним вістрям) з наступним нанесенням фарби. Не виключно, що при написанні була використана техніка, яку дотепер користуються на Україні для розпису яєць-писанок: тобто на дощечку наносився віск, потім робилися в ньому подряпини, а далі занурювали у рідину, що насичувала кольором продерті місця. Літери, зображені на дощечках (гліфи), складають давньоукраїнську абетку, що побутувала на Україні-Русі до так званої "кирилиці". Вона складається з 25 букв та знаків для написання трьох подвійних звуків: оі – іо – іа.
1.2
Доля пам'ятки
Самота, відірваність від Батьківщини спонукали Ізенбека шукати собі товариства. Колишній полковник потоваришував з теж колишнім вояком білої армії, а тепер емігрантом Юрієм Миролюбовим. В одному із своїх листів Ю. Миролюбов так описав своє перше знайомство з дощечками Ізенбека та подальшу роботу з ними. Треба відзначити, що Ю. Миролюбов при опрацюванні пам'ятки усе-таки допускався окремих помилок, неточностей (адже не був професіоналом), за що не раз діставалося в передруках та рецензіях. Але нам слід пам'ятати, що саме завдяки величезному ентузіазму Миролюбова, його наполегливості й завбачливості, «Велесова книга» нині дійшла до нас. Прикро склалася подальша доля дощечок Ізенбека. У 1940 р. Бельгію окупували нацистські війська й життя круто змінилося в гірший бік. Ізенбек залишається в Брюсселі, де в серпні 1941-го помирає. В умовах німецької окупації піклуватися чиїмсь майном, коли на терезах долі лежало життя, було неможливо - дощечки загубилися остаточно. Коли Миролюбов отримав те, що йому в спадок залишив Ізенбек, унікальних дощечок там не було...
1.3
Загадковість копій Миролюбова
Копіюючи дощечки, Юрій Миролюбов пересилав копії до музею Російського мистецтва в Сан-Франциско, тим самим прагнучи зберегти цінну пам'ятку, підстрахуватися. «Я неясно передчував, що я їх якось втрачу, більше не побачу, що тексти можуть загубитися, а це буде втрата для історії4 писав Юрій Петрович. Секретарем музею був генерал Олександр Куренков, який узявся за ретельне дослідження копій, а оскільки, як свідчить Ребіндер, був ерудитом. Володів кількома мовами, то справа пішла краще, і в 1954 роді в емігрантському літературному часописі «Жар-птиці» з’явилися перші публікації. Це були публікації текстів «ВК» з коментарями Олександра Кура (це був псевдонім О. Куренкова). І хоч виходив той часопис мізерним тиражем, публікаціями зацікавилися. Зараз учені вельми неоднозначне оцінюють внесок О. Кура у вивчення «Велесової книги». З одного боку, він зробив добру справу, вперше опублікувавши більшість текстів «ВК», а з іншого – досить свавільно готував до друку подані Ю. Миролюбовим копії, крім того, багато з них через його вину взагалі пропали.
Розділ 2
«Проблеми»
1.1
Автентичність
Щодо проблем, то наявна проблема автентичності.Відомо, наскільки важко й довго визнавалась автентичність «Слова о полку Ігоревім». Дискусії про справжність цієї пам'ятки спалахували кілька разів (останній раз - в 60-х роках XX ст.). І лише зараз питання про автентичність «Слова...», можна вважати вирішеним. Отже, певна настороженість учених щодо нової знахідки була цілком виправданою. Ніхто з них не міг просто прийняти «на віру» таке сенсаційне відкриття. Потрібна була ретельна експертиза авторитетних учених – лише її результати могли визначити майбутню долю «Велесової книги»: чи стане вона безцінною пам'яткою нашої вітчизняної історії та культури, чи, навпаки, буде визнана як фальсифікат, який потребуватиме відповідного до себе ставлення.
1.2
Гіпотези справжності "дощечок Ізенбека"
Одним із перших, хто спробував побудувати систему доказів про справжність «Велесової книги», був уже згадуваний Сергій Лісний, учений із Австралії. Він розглянув алфавіт, мову пам'ятки, проаналізував викладені в ній історичні факти. Коротко перекажемо його аргументи. Усяка підробка, міркує Сергій Лісний, має такі чинники, як пошук фальсифікатором грошей, прагнення слави або, нарешті, жарт, тобто має намір над кимось посміятися. Жоден з них не є для нас прийнятним, стверджує дослідник. По-перше, Ізенбек навіть не пробував продавати дощечки – значить, аргумент про його матеріальну зацікавленість відпадає. Не шукав Ізенбек і слави, навпаки, йому можна тільки докорити, що він тримав їх майже в таємниці і не допускав до них учених. Нарешті, дощечки не могли бути і предметом жарту, тому що для їх виготовлення необхідно витратити дуже багато часу, що зовсім не виправдовує жарт. Найголовнішими доказами на користь справжності дощечок є, одначе, вони самі, характер їх письма, а головне, зміст. Як відомо, твердить Лісний, усяка підробка прагне «підробитися» під якийсь уже відомий зразок. У дощечках Ізенбека таке прагнення абсолютно відсутнє - у них все оригінальне і несхоже на все нам відоме.
1.3
Чи можна вважати пам'ятку спадкоємницею українського народу?
Останнім часом питання про автентичність «Велесової книги» втратило актуальність - уже надто багато переконливих аргументів накопичилося на користь справжності цієї пам'ятки. Та раптом несподівано почала заявляти про себе інша проблема: чи ж можна вважати цю пам'ятку праукраїнською? З'явилися публікації, задум яких полягає в тому, щоб відібрати «Велесову книгу» в українців шляхом перенесення місця її народження а території, де проживали наші пращури, далеко на північ - у Великий Новгород. Таким чином здійснюється спроба зробити цю пам'ятку російською. Нікому не спаде на думку, наприклад, відібрати гомерівські поеми у греків, а «Рігведу» - в індійців. А у нас, в українців, - можна. Пробують відібрати та присвоїти, як дорогоцінну річ, що «погано лежить», що є нібито нічиєю і права на яку недостатньо рішуче заявлені. Наперед скажемо, що спроба відібрати в нас «Велесову книгу» є по суті безнадійною - вже надто очевидною з багатьох точок зору є її яскраву українськість. Щоб перетворити «Велесову книгу» на діючу «геополітичну зброю» третього тисячоліття, необхідна дрібничка, а саме; треба будь-що створити враження, що ця пам'ятка є «русской». Власне створити враження, а не довести, тобто якимось чином так вплинути на свідомість і підсвідомість нині сущих поколінь, щоб вони думали про «Велес книгу» як про пам'ятку насамперед «великой русской культури». Тобто зробити те, що частково все-таки вдалося зробити зі «Словом о полку Ігоревім». Ще раз наголошуємо: неможливо науково довести, що «Велесова книга» є «русской» пам'яткою, адже вже надто очевидною є її українськість. Асов і його однодумці вже давно спромоглися б на таке наукове доведення, якби воно було можливим. Для цього, будемо певні, вони не пошкодували б ні сил, ні часу, ні коштів. Саме тому ними обрано інший шлях присвоєння собі «Велесової книга» - шлях сугерурання, «створення враження». Це легко розуміється навіть при поверховому знайомстві з текстами. Згадаймо, наприклад, деякі аргументи Сергія Лісного на користь автентичності: «Не можна не звернути увагу на те, - писав він, - що усе в літописі зосереджено на півдні Русі, а про середню і північну не сказано по суті жодного слова. Чому? А просто тому, що літопис стосувався виключно південної Русі, яка була політично ізольована від інших частин майбутньої Русі, саме тому про них нема жодного слова. І дійсно, знайомство з «Велесовою книгою» однозначно переконує, що в ній ідеться про територію, яку зараз займає Україна. Більше того, автори «Велесової книги» ідентифікують свій народ як виразно окремішний від північних сусідів: «Окремими є сумь, весь і чудь», - говориться в дощечці 46.
1.4
"Книга Велеса" змінить історію
І наостанку процитуємо Володимира Шаяна, вченого, який поки що чи не найточніше зрозумів сутність і значення «Велесової книги»: «Книга Велеса» змінить не тільки науку історії, але саму історію! Відректися «Книги Велеса» - значить відректися нашого Первородства! Але тут постає тривожне питання нашого «Хоми невіруючого…»: «Але що буде, як Москалі візьмуть цю зброю в свої руки і обернуть її проти нас?!» Таке може статися, якщо якісь чужі вчені будуть нас вчити те, що ми самі відкинули...
Інтернет ресурси проекту
Додаткові матеріали проекту
Посилання на файли, презентації та інші корисні матеріали
