Підготовчий період в психолінгвістиці
Підготовчий період
Термін «психолінгвістика» увійшов у науковий оббіг з 1954 року, після того, як у США була надрукована колективна праця з такою назвою під редакцією Ч.Е. Осгуда та Т.А. Себеока. Але ідеї, близькі до проблем психолінгвістики, виникли і розвивалися значно раніше. Можна вважати, що психолінгвістичний ракурс вивчення мови і мовлення фактично існував задовго до того, як група американських вчених увела в оббіг термін «психолінгвістика».
З питання періодизації становлення ПЛ немає єдності суджень, при цьому різними авторами використовуються як схожі, так і вельми різні підвалини для порівняння і класифікації тих або інших ПЛ концепцій. А.А. Залевська у роботі "Вступ до когнітивної лінгвістики" порівнює дві роботи, які є близькими за часом їх публікації: перша з них відображає широко поширену в Росії точку зору (Тарасов 1991), а друга дає уявлення про один з підходів до цього питання у США (KESS 1993). Таке співставлення дає можливість прослідкувати схожість та різницю як у визначенні кола проблем, що досліджує ПЛ, так і у періодизації розвитку ПЛ.
До провідних проблем ПЛ Є.Ф. Тарасов відносить "продукування і сприйняття мовленнєвого висловлювання разом з проблемою мовленнєвого спілкування і засвоєння мови дитиною" (Тарасов 1991, 3). Автор коротко розглядає історію психолінгвістичних шкіл: ПЛ Ч. Осгуда, яка розвинулася з біхевіористської психології мови, спиралася на дистрибутивну лінгвістику і теорію комунікації та висувала завданням ПЛ вивчення відносин між структурою повідомлень та якостями індивідів, які продукують і приймають повідомлення; ПЛ Дж. Міллера і Н. Хомського як певний етап співпраці психології і лінгвістики, коли правила породження речень у трансформаційній граматиці Н. Хомського, що мала статус описової моделі мови, були прийняті за функціональну модель, що піддається верифікації у психологічному експерименті; ПЛ "третього покоління", пов’язану з критикою попередніх напрямків досліджень, різким посиленням уваги до семантики і намаганнями вивчати осіб, що реально говорять у певних контекстах, за відсутності добре формалізованих теорій; теорію мовленнєвої діяльності як наукову парадигму, що розвивається в Радянському Союзі у якості невід’ємної частини загальної психології і таку, що акцентує увагу на процесах породження та сприйняття мовлення, на мовленнєвих операціях, на цілеспрямованості і вмотивованості мовленнєвої активності, яка включена у структуру діяльності людини як члена певного соціуму. Дж. Кесс (Kess 1993) також вказує на те, що ПЛ постає як різноманітність теоретичних та експериментальних підходів до різних аспектів мови і пов’язаної з ними поведінці людини, при цьому він зазначає, що ПЛ – це наукова дисципліна, яка намагається розробити лінгвістично і психологічно валідну теорію, котра пояснила б природу мови та її засвоєння дітьми. У якості основних дослідницьких проблем ПЛ виступають розуміння і продукування мовлення, засвоєння рідної мови дитиною.
У розвитку ПЛ Дж. Кесс виділяє чотири основних періоди: І – період формування; ІІ – лінгвістичний період; ІІІ – когнітивний період; IV – сучасний період когнітивної науки. Для першого періоду був специфічним вплив ідей структуралізму та біхевіоризму, другий пов’язаний з домінуванням трансформаційної породжуючої граматики у лінгвістиці і ПЛ. Когнітивний період характеризується відмовою від проголошеної Н. Хомським ідеї центральної ролі граматики та визнанням взаємозв’язку граматики з семантикою, а мови – з іншими когнітивними системами і системами поведінки, які включені у процеси засвоєння та використання мови. Сучасний період розвитку ПЛ відрізняється становленням когнітивного підходу як інтердисциплінарної науки, що залучає ПЛ у більш широке коло досліджень, пов’язаних з встановленням природи знань, структури ментальних репрезентацій і того, яким чином ці знання і репрезентації використовуються у мисленнєвій діяльності типу розміркувань та прийняття рішень. Неважко помітити, що обидва автори висловлюють схожі думки про завдання ПЛ, акцентуючи увагу на породженні і розумінні мови і на оволодінні мовою; обидва підкреслюють значимість впливу лінгвістичних та психологічних теорій на становлення психолінгвістичних концепцій.
Передумовою психолінгвістики О.О. Леонтьев називає німецького філософа і лінгвіста Вільгельма фон Гумбольдта, так як саме йому належить «ідея мовленнєвої діяльності і розуміння мови як елемента зв’язку між соціумом («суспільством») і людиною» [Леонтьев, 1999, 26]. Так, ще у ХІХ ст. В. фон Гумбольдт приписував мові найважливішу роль у «світобаченні», тобто у структуруванні суб’єктом інформації, що надходить із зовнішнього світу. Аналогічний підхід знаходимо у роботах російського філолога ХІХ ст. А.А. Потебні, у тому числі – у його вченні про «внутрішню форму» слова. Саме це поняття набуває змісту лише за умови його психологічної інтерпретації.
Для більшості американських та англомовних психолінгвістів (за освітою, як правило, психологів) у якості еталонної науки про мову зазвичай виступає найбільш впливова у США лінгвістична теорія – генеративна граматика Н. Хомського у різних її варіантах. Відповідно, психолінгвістика в американській традиції зосереджена на спробах перевірити, до якого ступеня психологічні гіпотези, що засновані на ідеях Хомського, відповідають мовленнєвій поведінці, яка спостерігається. З цих позицій одні автори розглядають мовлення дитини, інші – роль мови у соціальних взаємодіях, треті – взаємозв’язок мови і пізнавальних процесів.
Французькі психолінгвісти, зазвичай, є послідовниками швейцарського психолога Жана Піаже (1896-1980). Тому основною сферою їх зацікавлень є процес формування мовлення у дитини і роль мови у розвитку інтелекту і пізнавальних процесів. Розвинувшись на основі різних напрямків психологічного мовознавства, психолінгвістика засвоїла його інтерес до людини як носія мови і намір розглядати мову як динамічну систему мовленнєвої діяльності (мовленнєвої поведінки) людини.
З позицій розвитку світової ПЛ уявляється раціональним умовно виділити у якості першого ("підготовчого") періоду предтечі для виникнення ПЛ у психологічних та лінгвістичних публікаціях у різних країнах до середини ХХ ст.., другим періодом вважати 50-70 роки ХХ ст.., коли відбувалося оформлення ПЛ як самостійної галузі досліджень, а відлік третього періоду починали з 80-х рр., пов’язуючи його з появою фундаментальних міждисциплінарних психолінгвістичних досліджень (А.А. Залевська).
Як окрема наук ПЛ виникла у 1953 році у результаті міжуніверситетського семінару, який був організований у червні-серпні Комітетом з лінгвістики і психології Дослідницької ради з соціальних наук в Університеті Індіана. Головними організаторами цього семінару були два психолога зі світовим ім’ям – Чарлз Осгуд і Джон Керолл і літературознавець, фольклорист, семіотик Томас Сібеок. За дев’ять літніх тижнів вони написали книгу, в якій підсумували основні теоретичні положення, які були прийняті у ході дискусій усіма учасниками, та основні напрямки експериментальних досліджень, що базуються на цих положеннях [Psycholinguistic, 1954]. В основі концепції, що були викладені на її сторінках, лежать три основних джерела.
