Психолінгвістика третього покоління, психолінгвістика і когнітивна психологія.

Психолінгвістика третього покоління, психолінгвістика і когнітивна психологія

Психолінгвістика третього покоління або "нова ПЛ" сформувалася у середині 1970х років. Вона пов’язана у США з ім’ям Дж. Верча і психолога більш старшого покоління Джерома Брудера; у Франції – з ім’ям Жака Мелера, Жоржа Нуазе, Даніель Дюбуа; в Норвегії – з ім’ям талановитого психолінгвіста Рагнара Румметфейта.

Одним з важливих тезисів ПЛ третього покоління була необхідність розробки "автономної ПЛ". Мається на увазі автономія від лінгвістичних моделей, тобто подолання ізоморфізму мовних та психологічних структур. На їхню думку психолінгвістичні операції мають одночасно когнітивну і комунікативну природу. Вони отримують когнітивний характер, конкретно реалізуючись у спілкуванні, взаємодії, мовленнєвому впливі. Вони виступають швидше як логічні, а не мовні правила.

Психолінгвісти третього покоління критично ставляться до явно перебільшеної Н. Хомським та його школою ролі вроджених універсальних структур. Нарешті, вони подолали ізоляціонізм школи Н. Хомського – вони беруть психолінгвістичні процеси в широкому контексті мислення, спілкування, пам’яті.

Вітчизняна традиція психолінгвістичного підходу до феномену мови відноситься до І.А. Бодуену-де-Куртане (1845-1929), російському і польському лінгвісту, засновнику Казанської школи мовознавства. Саме Бодуен говорив про мову як про «психо-соціальну сутність», а лінгвістику пропонував рахувати серед наук «психолого-соціологічних». Учні Бодуена – В.А. Богородицький та Л.В. Щерба регулярно використовували експериментальні методи для вивчення мовленнєвої діяльності. Звісно, Щерба не говорив про психолінгвістику, бо цей термін у російському мовознавстві закріпився лише після появи у 1967 році монографії О.О. Леонтьева з такою назвою. Але саме у відомій статті Щерби «Про троякий аспект мовних явищ та про експеримент у мовознавстві» вже містяться центральні для сучасної психолінгвістики ідеї: акцент на вивченні реальних процесів говоріння та слухання; розуміння живого розмовного мовлення як особливої системи і, нарешті, окреме місце, яке Щерба відводив експерименту.

Що ж цінне є у поглядах І.А. Бодуена де Куртене для сучасної ПЛ? Перше ключове положення його концепції наступне: реальна величина у мовленнєвій діяльності – не мова у відсторонені від людини, а сама людина. Друге ключове положення: "Мова не є ані замкнутий у собі організм, ані недоторканий ідол, мова являє собою засіб та діяльність" (Бодуен 1983, 140), тобто мова – це по суті, мовна діяльність, причому діяльність мовного колективу. Таке розуміння мови як колективної діяльності і людини як істоти колективної природи – це те, що відрізняє погляди Бодуена від позиції як психологічного мовознавства другої половини ХІХ ст.., так і наступної структурної лінгвістики, яку цікавить лише "позалюдський" момент мовного існування, мова як система знаків.

Якщо говорити про послідовників Бодуена, треба передусім назвати ім’я Л.В. Щербі (1880-1944), який стоїть у витоків сучасної психолінгвістики. Сприйнявши ідеї свого вчителя, Л.В. Щерба активно розробляв та пропагував ці ідеї у передвоєнні та повоєнні роки. Ще у довоєнні роки він створив у Ленінградському університеті напрямок, який називався "ленінградська фонологічна школа". У сфері фонетики зусиллями Л.В. Щерби та його школи традиція вивчення мовленнєвої діяльності в Росії реально не переривалася.

У програмній праці Л.В. Щерби "Про троякий аспект мовних явищ та про експеримент у мовознавстві" (Сноба 1974, с. 24-39) підкреслюється декілька вузлових моментів. Тут показаний складний, комплексний характер мовленнєвої діяльності і пропонується троякий розподіл мовних явищ: процеси говоріння і розуміння, мовний матеріал (самі тексти) і система, яка вичленовується з мовного матеріалу. Л.В. Щерба говорить, що лінгвістам необхідно вивчати те, що він називає "негативним мовним матеріалом", а саме дитяче мовлення, патологію мовлення, різні мовленнєві помилки і т.д. Нарешті вчений підкреслює важливу роль експерименту у мовознавстві (Бодуен, 1974, с. 227-229).

Одним з видатних представників психолінгвістики третього покоління є Лев Семенович Виготський (1898-1934). Він – один з найвидатніших психологів ХХ століття, засновник потужної психологічної школи, до якої належать А.Н. Леонтьєв, А.Р. Лурія, П.Я. Гальперин, Д.Б. Нлькогіг, Л.І. Божович, О.О. Леонтьєв та ін. Л.С. Виготський та його школа мали великий вплив не лише на вітчизняну, але і на світову психологію і педагогіку.

Л.С. Виготський багато займався мовленням, і його психологічний підхід до мовлення був не лише своєрідним підсумком і синтезом усіх попередніх досліджень у цьому напрямку, але і першою спробою побудувати більш менш цілісну психолінгвістичну теорію.

Його активний творчий період тривав менше 10 років, однак він встиг зробити дуже багато (Виготський, 1982-1984). Вихідні положення його концепції наступні: 1. Психіка є функція, якість людини як матеріальної, тілесної істоти, яка має певну фізичну організацію, тобто мозок. 2. Психіка людини соціальна, тобто розгадку її специфіки треба шукати не в біології (як це робив біхевіоризм) та не у незалежних "законах духу" (як це робили психологи старої європейської школи), а в історії людства, в історії суспільства. По суті Л.С. Виготський своєю культурно-історичною концепцією вперше зробив спробу реалізувати у психологічній науці основні положення про людину як продукт суспільних відносин та про природу психічної діяльності людини. Діяльність людини, за Л.С. Виготським, на відміну від поведінки тварин, здійснюється через посередництво суспільно виробленої та суспільно закріпленої системи засобів праці і психологічних засобів (знаків).

Психологічні засоби виявляються аналогами засобів праці. Л.С. Виготський формулює тезис про системність будови свідомості. Знаки утворюють систему. При цьому треба відмітити дві обставини: 1. Самі знаки не дані дитині як дещо вроджене, вони набуваються в процесі соціальної діяльності. 2. Знаки з’являються саме як система, тому у дитини не просто з’являється один знак, потім другий і т.д. Будь-який новий знак входить в уже утворену систему – кожен раз її уточнюючи, видозмінюючи, ускладнюючи.

Дуже продуктивними є ідеї Л.С. Виготського, пов’язані зі значенням. Класичне положення про те, що значення слів слід розглядати "як єдність узагальнення і спілкування, комунікації і мислення" (Виготський 1982-84 т.2 с. 19). Значення – це ідеальна духовна форма кристалізації суспільного досвіду, суспільної практики людини. Це не лише результат досвіду, але і сам досвід, сама практика. Це не лише результат діяльності, але і сама діяльність. Нарешті, значення – це одночасно і зовнішній, соціальний феномен, і внутрішній, психологічний.

Вчений розробляє ще одну плодотворну ідею – ідею предикації. Він говорить, що є два типи аналізу – за елементами та за одиницями. Розкладаючи мовленнєве мислення на елементи ми втратимо відчуття цілого. А ось аналіз за одиницями є плодотворним. У якості одиниці береться така клітинка мовленнєвої діяльності, яка зберігала б усі якості, що притаманні цілому, елементарна діяльність, акт діяльності, або висловлювання. Головне у висловлюванні – акт предикації, акт співвідношення чогось з чимось.

Головне, що робить Л.С. Виготського засновником сучасної ПЛ – це його трактовка внутрішньої психологічної організації процесу породження мовлення як послідовності взаємопов’язаних фаз діяльності. Перша фаза породження мовлення – це його мотивація. Друга фаза – це думка, що приблизно відповідає сьогоднішньому поняттю мовленнєвої інтенції. Третя фаза – опосередкування думки у внутрішньому слові, що відповідає внутрішньому програмуванню мовленнєвого висловлювання. Четверта фаза – опосередкування думки у значеннях зовнішніх слів, або реалізація внутрішньої програми. Нарешті, остання, п’ята фаза – опосередкування думки у словах, або акустико-артикуляційна реалізація мовлення.

Взагалі Л.С. Виготський, який помер у 1934 році, зміг передбачити подальший розвиток психології мовлення і психолінгвістики на багато десятиліть наперед.

Учень і співробітник Л.С. Виготського Олександр Романович Лурія зробив фундаментальний внесок у діагностику, дослідження і поновлення різноманітних видів афазії – мовленнєвих порушень центрально-мозкового походження, які пов’язані з руйнуванням різних зон кори головного мозку, що відповідають за різні психічні функції. При цьому О.Р. Лурія спирався на концепцію, висунуту Л.С. Виготським, системної локалізації психічних функцій у корі, тобто на ідею, що мовленнєва діяльність фізіологічно обумовлена взаємодією різних ділянок кори великих півкуль, і руйнування однієї з цих ділянок може бути компенсовано за рахунок включення у єдину систему інших ділянок.

Інший учень, Олексій Миколайович Леонтьєв, розвинув психологічну концепцію Виготського у дещо іншому напрямку, увівши (у середині 1930-х) розгорнуте теоретичне уявлення про структуру і одиниці діяльності.

У радянській Росії розвиток саме психолінгвістики почався з середини 60-х років ХХ століття, передусім в Інституті АН СРСР (Москва), робота велася також в інститутах інших міст країни. Кожні 2-3 роки проводилися всесоюзні симпозіуми з психолінгвістики. Радянська психолінгвістика спиралася на матеріалістичну психологію школи Л.С. Виготського (передусім на поняття діяльності) і на лінгвістичну спадщину Л.В. Щерби та його школи, в особливості на його трактовку активної граматики.

Перший семінар з психолінгвістики в СРСР відбувся у Москві у 1966 р. Однак традиції радянської психолінгвістики височіють ще до перших десятиліть ХХ століття. Водночас, розвиток психолінгвістики у США в 50-60 рр. слугувало поштовхом, каталізатором, який активізував розвиток психолінгвістичних досліджень у Радянському Союзі.

Розглядаючи психолінгвістику як одну з дочірніх областей психологічної теорії діяльності, яку розробив О.М. Леонтьев, московська психолінгвістична школа довгий час називала психолінгвістику «теорією мовленнєвої діяльності», паралельно вживаючи термін «психолінгвістика».

З кінця 1970-х років проблемне поле психолінгвістики розвивалося під впливом стану справ всередині лінгвістики, так і у науках, які з часом стали для лінгвістики – а тим самим і для психолінгвістики – суміжними. Це передусім комплекс наук про знання як такі і про характер та динаміку пізнавальних (когнітивних) процесів.

Слід зупинитися окремо на питанні взаємозв’язку психолінгвістики та когнітивної науки в цілому та когнітивної лінгвістики включно. Великий вплив на розвиток ПЛ і динаміку її проблематики зробили дві "когнітивні революції" (див. Харре 1996). У якості першої з них зазвичай розглядають сталий перехід від властивого біхевіоризму вивчення "об’єктивної", тобто такої, що спостерігається ззовні, поведінки (на противагу "суб’єктивним", таким, що не підлягають прямому спостереженню, ментальним процесам) до вивчення когнітивних феноменів.

Другою когнітивною революцією (або дискурсивним переворотом) стали називати перехід від акцентування уваги на слові та реченні до тексту і далі до дискурсу, що призвело до оформлення дискурсивного підходу (див. Макаров 1998; Павлова 1996; Харре 1996). Активність трактується як когнітивна, якщо людина, що її реалізує, використовує символи та інші засоби, спрямовані назовні і такі, що підпорядковуються певним нормативам, котрі визначають коректність або некоректність використання цих засобів (Харре 1996, 3). Однак, такі засоби набуваються лише через сумісну діяльність людей, і через мовленнєву діяльність включно, тобто через дискурс. Слід зауважити, що ці ідеї були значно раніше (у 30-ті рр.) сформульовані у роботах Л.С. Виготського.

Паралельно з оформленням дискурсивної психології як окремого напрямку в ПЛ відбувається активація досліджень у галузі дискурсу з переносом акцентів з синтаксису на семантику. Разом з цим надзвичайно сильною виявилася тенденція до інтегрування результатів, які отримуються багатьма науками, що тим чи іншим чином пов’язані з вивченням людини і різних аспектів її функціонування в природі і суспільстві. Усе більш свідомим та цілеспрямованим стає дослідження людини з врахуванням постійної взаємодії біосфери, ноосфери, етносфери, психосфери під час впливу на них космосу (Психологія: Підручник 1991, 21-24). Це також не могло не відобразитися на переорієнтації ПЛ на позиції когнітивної науки.

Когнітивна лінгвістика сьогодні міцно зайняла своє місце у парадигмі концепцій сучасного світового мовознавства. Кінцевим завданням КЛ є „отримання даних про діяльність розуму” (Кубрякова, 2004, с. 13). Вона досліджує свідомість людини на матеріалі мови, вона досліджує когнітивні (пізнавальні) процеси, робить висновки про типи ментальних репрезентацій у свідомості людини на основі застосування до мови суто лінгвістичних методів аналізу з подальшою когнітивною інтерпретацією результатів.

Е.Ю. Балашова (Балашова, 2004, с. 6) характеризуючи наукові напрямки, що склалися у вітчизняній когнітивній лінгвістиці, виділяє два основних підходи: лінгвокогнітивний та лінгвокультурний. Перший має на увазі вивчення специфіки національної концептосфери від культури до свідомості. Серед представників цього підходу можна назвати Ю.С. Степанова, В.І. Карасика, В.В. Красних, В.А. Маслову та ін.

До лінгвокогнітивного підходу належать дослідники, які виходять з того, що в основі знань про світ лежить така одиниця ментальної інформації, як концепт, яка і забеспечує „вихід на концептосферу соціуму”. Найбільш яскравими представниками є Е.С. Кубрякова, З.Д. Попова, І.А. Стернін, В.Н. Телія.

Крім двох названих підходів у когнітивній лінгвістиці виділяються ще наступні: психологічний, психолінгвістичний, нейропсихолінгвістичний, семантичний, логіко-понятійний, логічний аналіз культурних концептів.

Отже, ПЛ має тісні зв’язки з іншими напрямками когнітивної науки. {Психолінгвістика}