Проект з ОІТ та ІФК: "Фізичне виховання в період заснування Запорізької Січі " - 12 групи ФФВ.
Аналіз літературних джерел та результати досліджень. Внаслідок постійної боротьби населення України проти татар і турків, польських загарбників, а також втеч селян і міської бідноти Галичини, Волині, Поділля, Полісся і Побережжя від посилення феодального, національного і релігійного гніту місцевої верхівки та польських і литовських магнатів, виникло вільне озброєне населення – козацтво. Починаючи з перших років свого існування, Запорізька республіка майже безперервно вела важку збройну боротьбу з загарбниками. Такі специфічні умови спричинилися до того, що запорізьке козацтво в досить короткий історичний строк виробило одну з найперших на той час систем підготовки воїнів [1,2].
Займаючи бойовий пост між турками і татарами з однієї сторони поляками з іншої, козаки являли собою живий бастіон для всього українського народу, виносячи на своїх плечах напади поневолювачів. Запорізька Січ, захищаючи Україну і її народ від іноземного поневолення, своєю суттю і плоттю пов’язана з нелегкою долею рідного народу. І цілком справедливим слід вважати висновок про те, що спосіб життя, традиції, культура українського народу стали тим міцним грунтом, фундаментом, на основі якого “отримали свої начало мужні витязі, козаки запорозькі” [3].
Відомо, що переважну більшість запорізького воїнства складали прості селяни, позбавлені попервах військового досвіду. Отже, для ефективного виховання воїнів необхідний був постійний військово-фізичний вишкіл. В той же час твердження, що прості хлібороби були далекими від військової справи взагалі, було б не зовсім справедливим, бо безперервні набіги на Україну поневолювачів вимагали практично від усієї людності України певної обізнаності з військовим ремеслом. Складна військова ситуація сприяла поширенню військово-фізичної підготовки народу, і майже все населення України “... було в неустанній її справі” [4-6].
Отже, розглядаючи особливості фізичної культури Запорізької Січі, необхідно в першу чергу зупинитися на особливостях фізичної культури українського народу.
В часи козацької доби побут українців, як твердять літописи, був дуже насичений різнобічними рухливими іграми, змагальними фізичними вправами, які поширювалися серед усіх без винятку верств населення. Широке розповсюдження серед молоді елементів фізичної культури (а саме ігор, боротьби, боїв навкулачки та ін.), сприяло розвитку фізичних якостей і формуванню на цій основі міцного покоління захисників Вітчизни. Слід зазначити, що найголовнішу роль в процесі підготовки народу до збройного захисту рідної землі відіграли вікові традиції, серед яких ще з сивої давнини збереглися звичаї відповідальності батьків за виховання своїх дітей, особливо юнаків. Наприклад, ще з княжих часів батьки вчили дітей володіти зброєю та їздити на коні, а по досягненні юнаком повноліття “... батько садовив його на коня, давав йому в руки лук і стріли”, - наказуючи синові при цьому : “віднині здобувай собі харч цим знаряддям як знаєш” [7,8].
Відомо, що за козацької доби в Україні були поширеними школи, які організовували при кожній українській церкві. В них учні у вільний від навчання час, гартували свої фізичні та моральні якості в різнобічних рухливих іграх. Слід зауважити, що лише поверховий перелік дитячих та юнацьких рухливих ігор, які як правило, поділялись на весняні, літні, зимові, підкреслює факт, що фізичне вдосконалення підростаючого покоління було цілорічним.
Важливу роль у вихованні української молоді (особливо сільської) відігравали парубоцькі громади – своєрідні об’єднання неодружених юнаків. Головною умовою вступу в парубоцьку громаду був вік. До громади приймали хлопців, які досягнули 16-18 річного віку, причому громада особливу увагу звертала на зріст та фізичну силу нового товариша, маючи надію придбати в його особі хорошого бійця. В тому випадку, коли в сім’ї було двоє або більше синів, молодший брат мав право вступу до громади лише після того, як старший одружиться. Виняток робили тільки в тому випадку, коли молодший брат був фізично сильніший за старшого. Парубоцькі громади високо цінували в своїх товаришах сміливість, кмітливість, а за порушення загальноприйнятих норм життя (пияцтво, крадіжки і т.п. ) ганебно виганяли з членів громади [9].
При обранні отамана головними рисами претендента мали бути: природна краса, високий зріст, значна фізична сила, зовнішнім своїм виглядом кандидат в отамани мав викликати до себе довір’я, а також бралися до уваги його розумові здібності. Як правило, під час народних гулянь члени парубоцьких громад широко застосовували різноманітні види боротьби, танців, багато різновидів рухливих ігор. Характерною ознакою колориту української землі того часу були мандрівні борці – молоді хлопці, які ходили по селах і мірялися силою з сільськими парубками. Перемога в таких імпровізованих поєдинках з мандрівними борцями дуже високо цінувалася не тільки серед молоді, а й дорослого населення, а переможець, як правило, увінчувався вінком і довгий час вважався героєм парубоцької громади [9].
На Україні дуже поширеними були скачки і перегони, приурочені до різдвяних свят. Взимку, окрім перегонів досить розповсюдженими були їзда на санчатах із запряженими собаками на влови. Серед найменших дітей популярним було ковзання на льоду. В довгі зимові вечори молодь випробовувала свої сили в грі у шахи, яка була відома на Україні ще з княжих часів. У весняні та літні дні серед молоді були поширені ігри з м`ячами та кулями [10].
Отже, незважаючи на постійні утиски польського владарювання, український народ зумів зберегти і примножити свої звичаї, традиції та обряди, що сприяло утвердженню народної по своїй суті, фізичної культури українців.
Високий рівень розвитку фізичної культури, як важливого компоненту всієї культури українського народу, сприяв вихованню здорового, міцного покоління людей. А це, в свою чергу, великою мірою
