Проект з ОІТ та ІУЛ: "Причини появи регіонального літописання." — УА17Б, ФФЖ.

Зміст

1 Причини появи регіонального літописання
2 Ідея проекту
3 Автор проекту
4 Матеріали проекту
- 4.1 Інтернет ресурси проекту
- 4.2 Додаткові матеріали проекту
5 Результати проекту

Причини появи регіонального літописання

Якщо є додайте логотип проекту

Ідея проекту

Узагальнити працю про східнослов'ян та реконструювати низку важливих літописних пам'яток, увівши у дослідження літописи.

Автор проекту

Сириця Дар'я Миколаївна

Матеріали проекту

ЛІТОПИС, літописання, літописознавство. Л. в широкому значенні називають історико-літ. твір, в якому оповідь ведеться за роками. Назва походить від слів "въ лѣто", якими в 11–17 ст. укладачі Л. починали опис подій певного року, вони ж (ці слова) передували написанню хронографічних (річних), часто календарних, а іноді й хронометричних (погодинних) дат. Історики вживають термін "літопис", як правило, щодо творів певного регіонального походження (землі сх. слов'ян). У Зх. Європі подібні за видовими ознаками твори називають анналами (від лат. annales libri – річні зведення) і хроніками (від грец. χρονικάς – той, що стосується часу). У вузькому значенні Л. називають лише рукописні тексти, створені в цьому жанрі в минулі часи. Серед них, однак, є не лише тексти з точно датованими за роками записами про те, що відбувалося, а й тексти записів, розташованих у хронологічному порядку без розбивки на річні статті. Л. (у вузькому значенні) збереглися в одному або кількох подібних між собою списках. Тому, як правило, Л. називають комплекс списків. При цьому вважають, що усі списки одного комплексу мають в основі спільний текст – протограф (від грец. πρώτος – перший – і γράφω – пишу). Списки одного комплексу дослідники намагаються згрупувати в одну або кілька редакцій. Кожен список по-своєму "копіює" протограф, тією чи ін. мірою викривляючи або, навпаки, виправляючи його зміст. Більшість Л. являють собою зведення – містять і записи подій за рік ("погодні" записи), і записи документів (міжнар. договорів, приватних та публічних актів), і самостійні літ. твори ("повісті", "слова", житія, агіографічні матеріали (див. Агіографія), сказання) або їх фрагменти, і фольклорні записи. Кожне таке зведення прийнято розглядати як самостійний літ. твір, що має свій замисел, структуру, ідейну спрямованість. Літописання в сх. слов'ян велося з 10 до 17 ст. Як правило, дослідники розрізняють два його періоди – до і після 16 ст. Л. 16–17 ст. мають істотні відміни від Л. раннього періоду. Їх дослідження також має свою специфіку.

У результаті архів. розшуків істориків і філологів, діяльності Археогр. комісії і археогр. експедицій у наук. обіг було введено більше 200 списків Л. Більша їх частина опубл. (повністю або у вигляді варіантів до ін. списків), решта продовжують публікуватися у серії "Полное собрание русских летописей". Деякі літописні пам'ятки (Новгородський перший літопис, Устюжські, Псковські та ін. літописи) видаються окремо. Кожне літописне зведення має умовну назву. Найчастіше вона пов'язана з місцем зберігання Л. на момент його виявлення дослідниками (Іпатіївський літопис, Академічний, Синодальний, Археографічний списки) або за іменем його колиш. власника (Радзивілівський літопис, Никоновський літопис, списки Оболенського, Хрущовський тощо). Деякі Л. названі за іменем замовника, укладача, редактора, переписувача (Лаврентіївський літопис), а також за місцем створення (Новгород. літопис, Моск. зведення). Останні найменування вживаються, звичайно, не стосовно того чи ін. окремого списку, а щодо редакції, в яку об'єднано кілька списків. Коли кілька Л. називаються однаково, до таких назв додаються умовні номери (напр., Псковські I, II і III, Новгородські I, II, III, IV і V), причому нумерація не пов'язана з послідовністю їх створення. Деякі списки можуть мати кілька назв. Так, Радзивілівський список (Л.) називається також Кенігcберзьким. Устюжський Л. часто згадується як Архангелогородський літописець. Неопубліковані списки Л. прийнято називати за архівосховищами, де вони зберігаються, і за шифром, під яким вони значаться. Неодноразові спроби систематизувати назви літописних списків і редакцій не дали позитивних результатів: додаткові назви, пов'язані з кожним рукописом, істотно ускладнювали його пошук.

Учені дійшли висновку, що, починаючи з 16 ст., літописання як особливий жанр істор. оповіді згасає. Йому на зміну прийшли ін. види істор. оповіді: хронографи, синопсиси (див., напр., "Синопсис" 1674) тощо. Період одночасного практикування літописання з новими видами оповідей характеризується розмиванням їхніх видових меж. Літописання набуває рис хронографічного (точніше гранографічного) викладу: оповідь ведеться за "гранями" – періодами правління царів і князів. У свою чергу пізні хронографи іноді можуть включати цілі фрагменти Л.

Історико-філол. дисципліна (розділ джерелознавства), об'єктом вивчення якої є Л. 11–17 ст., отримала назву літописознавство. Вивчення Л. як джерел історичних започаткував у 18 ст. В.Татищев, продовжили цю справу М.Ломоносов, Г.-Ф.Міллер, кн. М.Щербатов, І.Болтін і А.-Л.Шльоцер.

В.Татищев закликав до систематичного вивчення Л. Він поставив завдання зібрати максимально можливу кількість літописних списків і пропонував розділити їх на "генеральні" (описи історії всієї Русі) і "топографічні" (історії окремих земель – Новгородської, Псковської, Сибіру тощо). Надалі він ділив списки за ступенем достовірності. Чим старішим був список, тим більшої довіри, на думку В.Татищева, мав заслуговувати той Л., в якому цей список зберігся. Учений вважав, що створення Л. за своєю суттю є разовим актом. Кожен подальший літописець після створювача Л. лише продовжував виклад з того моменту, на якому зупинився його попередник. Вставки або пропуски в тексті В.Татищев пов'язував або з "нерозсудливістю" пізніших переписувачів, або зі злою волею деяких з них. Такий підхід орієнтував дослідників на пошук повного та справного тексту того чи ін. Л.

Першу спробу відновити первісний текст найдавнішого рус. літопису ("очищеного Нестора") здійснив А.-Л.Шльоцер. При цьому він спирався на методи критики тексту Біблії (див. Біблія). Звівши в єдиний текст фрагменти різних списків, що з погляду "здорового глузду" здавалися первісними або могли бути такими за свідченнями ін. джерел, він одержав "уявний" Л., який, можливо, був "достовірним", однак ніколи не існував у дійсності. Ідучи за його методикою, історики 2-ї пол. 18 ст. намагалися осмислити зміст відновленого таким чином тексту, а потім встановити його достовірність. Цю методику критикували Й.-Ф.Еверс та А.Попов. Й.-Ф.Еверс уперше висловив припущення, що при відновленні найдавнішого тексту слід використовувати всі списки літопису, що збереглися, у т. ч. й пізніші компіляції, в яких могли відобразитися ранні етапи розвитку тексту. Він дійшов висновку щодо необхідності критичного порівняння списків, які, можливо, представляли паралельні літописні традиції Давньої Русі.

Багато літописних текстів увів у наук. обіг М.Карамзін. Він пропонував групувати літописи за подібними між собою їхніми списками й вивчати отримані в результаті цієї процедури редакції.

Подальший крок у вивченні Л. зробили М.Каченовський і його послідовники – учені скептичної школи, що з'явилася в 1820-х – на поч. 1830-х рр. Методику А.-Л.Шльоцера і його послідовників вони назвали "нижчою" критикою. Висновок "скептиків" про те, що рус. літописання зародилося лише в 14 ст., та їхній підхід до вивчення східнослов'ян. літописів зустріли рішучі заперечення з боку деяких істориків 1-ї пол. 19 ст. Вони внесли у вивчення Л. багато нового. Так, П.Строєв зробив важливий висновок про те, що літописи, які збереглися в рукописних списках, не є авторськими працями у власному розумінні цього слова, а "зведеннями", збірками, компіляціями, що "складалися" з найрізноманітнішого матеріалу попередніх пам'яток. Він же звернув увагу на множинність літописної традиції і зробив з цієї тези висновок про одночасне укладання Л. у різних центрах. Ці ідеї розроблялися в серед. і 2-й пол. 19 ст.І.Беляєв запропонував першу класифікацію східнослов'ян. літописів (держ., сімейно-родові або фамільні, монастирсько-церк. і літературні). Важливі думки про прийоми укладання давньорус. літописів висловив І.Срезневський, він же розвинув ідею про оригінальність східнослов'ян. літописів. К.Бестужев-Рюмін розробив питання про розшарування, розкладання літописних текстів на складові частини.

Набутий досвід вивчення літописів створив у кінці 19 ст. можливість розробити нову методику вивчення літописних текстів. О.Шахматов ретельно дослідив величезний рукописний фонд східнослов'ян. літописів з найдавніших часів до 17 ст. й розробив схему давньорус. літописання, сформулював основи порівняльно-істор. методу дослідження літописних текстів. Обстежуючи пізні літописні зведення 14–16 ст., він використав метод комплексного вивчення всіх відомих йому списків, їх порівняльно-текстологічного зіставлення, внутр., логічно-смислового аналізу, з'ясовував їх складну будову, взаємовідношення між собою, їхні джерела, насамперед попередні літописні зведення, покладені в основу пізніших.

Спираючись на ідеї О.Шахматова, М.Приселков створив першу узагальнену працю про східнослов'ян. літописи, реконструював низку важливих літописних пам'яток, увів у дослідження літописів істор., соціально-екон. аналіз. Шахматовську методику дослідження літописів розвивав також М.Бережков, він дослідив хронологію східнослов'ян. літописів Д.Лихачов розвинув і уточнив уявлення своїх попередників про працю літописця, способи ведення і прийоми літописання. Його книжка про давньорус. літописи та їх культурно-істор. значення стала першою узагальнюючою працею, в якій історія літописів висвітлювалася від зародження до згасання. Аналіз спірних і слабо розроблених питань історії літописів здійснив О.Насонов.

На поч. 21 ст. методика вивчення літописних текстів, запропонована О.Шахматовим і розвинута його учнями та послідовниками, отримала заг. визнання, водночас були також окреслені обмеження щодо можливого її застосування.

Вид.: ПСРЛ, т. 1. СПб., 1846; т. 2. СПб., 1843; т. 3–4, 6. СПб., 1853; т. 7. СПб., 1856; т. 8. СПб., 1859; т. 9. СПб., 1862; т. 10. Л., 1885; т. 12. СПб., 1901; т. 13–14. Л., 1965; т. 15, 38. Л., 1989; ПСРЛ (2-ге вид. під ред. О.Шахматова). СПб., 1908 (фотомех. перевид. – М., 1962).

Франчук В.Ю. Література: Бестужев-Рюмин К.Н. О составе русских летописей до конца ХIV в. СПб., 1868 Срезневский И.И. Статьи о древних русских летописях (1853–1866). СПб., 1903 Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908 Його ж. Обозрение русских летописных сводов ХIV–ХVI вв. М.–Л., 1938 Приселков М.Д. История русского летописания ХI–ХV вв. Л., 1940 Лихачев Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. М.–Л., 1947 Библиография русского летописания. М.–Л., 1962 Бережков Н.Г. Хронология русского летописания. М., 1963 Рыбаков Б.А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. М., (1963) Насонов А.Н. История русского летописания ХI – начала ХVIII в.: Очерки и исследования. М., 1969 Рыбаков Б.А. Русские летописцы и автор "Слова о полку Игореве". М., 1972 Буганов В.И. Отечественная историография русского летописания. М., 1975.