Проект з ОІТ та ІУЛ:"Латиномовна та польськомовна поезія ХVІ–ХVІІ ст." - № 12 групи ФФЖ, 2014

Ідея проекту

Виділити основні бібліографічні відомості Павла Русина, дослідити його творчість, проаналізувати вірш "Похвала поезії"

Матеріали проекту

Павло Русин

Павло Русин Один з перших українських поетів-гуманістів, культурно-освітніх діячів, Павло Русин народився близько 1470 р. в м. Кросно (тепер Польща). Навчався в Грейфсвальдському університеті (Померанія), отримавши там ступінь бакалавра. У 1506—1516 рр. — професор Краківського університету, де викладав римську літературу, був керівником гуртка краківських гуманістів, що започаткував польську гуманістичну поезію. Спілкувався з видатними гуманістами того часу — Ф. Буонаккорсі, К. Цельтесом, Л. Корвіним, англійським гуманістом Л. Коксом — професором Краківського університету, був учителем ла-тиномовних слов'янських поетів Я. Вислицького та Я. Дантішека. Павло Русин займався видавничою діяльністю. У 1512 р. видав твори відомого хорватсько-угорського латиномовного поета Я. Панноня. Добре знав твори античних мислителів, істориків, видатних державних діячів та полководців, які були для гуманістів того часу зразком для наслідування. Особливо виділяв твори Вергілія, Овідія, Го-рація, Персія, які він коментував студентам Краківського університету, популяризуючи античну спадщину. П. Русин видав трагедії Сенеки, вибрані твори Овідія, залишивши після себе цінну і добре підібрану бібліотеку античних творів. Помер у 1517 р. У дусі гуманізму та античної спадщини П. Русин звертав увагу На реальне земне життя, людську особистість. Прибічник природного права, він вважав, що в цивілізованій державі людина повинна мати право на повноцінне життя, свободу совісті, слідувати велінням власного розуму. Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності. Останнє свідчить про те, що ідеї раннього західноєвропейського гуманізму в його орієнтації на античну спадщину П. Русин доповнює певними елементами української культури князівської доби. Звертаючись до проблем держави і державного правління, наголошував на тому, що правитель повинен бути мудрою людиною, мати світлий розум, стверджувати всі права і чесноти, дбати про повагу громадян. В історії вбачав учительку життя та свободи людини, яка і є творцем історії, де історичний процес зумовлюється не Божим промислом, а постає діяльністю людей, які беруть безпосередню участь в історичних подіях. Творчість П. Русина, яка ще не зовсім вивчена у філософському аспекті, сприяла поширенню гуманістичних ідей у Польщі і в Україні, формуванню патріотизму та почуття національної свідомості з повагою до інших народів. П. Русин, як і інші українські гуманісти, постійно підкреслював, що він є українцем, русином, свідченням чого є його прізвище — Павло Русин із Кросно. Лукаш з Нового Міста Український і польський гуманіст Лукаш з Нового Міста народився в містечку Нове Місто (біля м. Самбора). Дата народження невідома. Освіту отримав у Краківському університеті, по закінченні якого залишився в ньому викладачем. У 1517 р. він став бакалавром, а в 1521 р. — доцентом філософії, пізніше — магістром вільних мистецтв. Залишивши викладацьку роботу, виїхав з Кракова, займав різні громадські посади у Новому Місті. Підтримував зв'язки з краківськими академічними колами, виступав проти обскурантизму церковників того часу, стверджував, що людина є частиною природи, яка має право на власне життя і задоволення своїх земних потреб. Лукаш пропагував античні пам'ятки філософії, етики, зокрема праці Арістотеля "Про душу", "Про створення і знищення", "Економіку", працю Ціцерона "Сон Сціпіона" тощо. Розділяв принципи античної етики про необхідність гармонійного розвитку душі і тіла, вдосконалення самої людини. Однак доводиться констатувати, що філософська спадщина Лукаша з Нового Міста, як і Павла Русина, потребує більш ґрунтовного дослідження, що дасть змогу заповнити деякі "білі плями" історичного розвитку нашої вітчизняної духовної культури.Серед українських гуманістів XVI ст. він займає особливе місце. Український і польський публіцист, історик, філософ, перший вітчизняний політолог в сучасному розумінні цього слова, оригінальний мислитель, він в постановці багатьох соціально-політичних проблем не тільки стояв на рівні кращих діячів західноєвропейської культури, а й випереджав їх своїми ідеями і узагальненнями, які знайшли своє обгрунтування з позицій соціально-політичної і філософської думки Нового часу. Народився Ст. Оріховський-Роксолан 1513 р. в селі Оріховці Перемишлянської округи Російського воєводства. Батько мислителя належав до шляхетного стану, а мати була дочкою православного священика. Початкову освіту отримав в Перемишлі. Навчався в університетах Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському, Болонському, вдосконалював свої знання у Венеції, Римі, Лейпцигу. Вчителями Ст. Оріховського-Роксолана були О. Брасікап — австрійський гуманіст, професор Віденського університету, автор наукових праць і лавроносний поет; Р. Амадей — професор риторики в Болонському, Падуанському та Римському університетах; Л. Бонпадиффер — професор філософії Болонського університету, німецький гуманіст Меланхтон та реформатор М. Лютер, який поселив здібного юнака під час навчання у своєму будинку. Був знайомий з видатними гуманістами і науковими діячами Західної Європи Л. Кранахом старшим, Ульріхом фон Гуттеном, А. Дюрером, Г. Контаріні, Л. Бонаміно, А. Пасесром, визнаними державними та церковними діячами кардиналом Ф. Коммендоні, О. Фарнезе та ін. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся до Перемишля, де брав активну участь у гуманістичному русі. Став видатним діячем культури епохи Відродження, творчо використовуючи та пропагуючи античну спадщину: твори Гомера, Платона, Арістотеля, Демосфена, Аристофана, Ціцерона. Підтримував стосунки з видатними гуманістами та культурно-освітніми діячами Західної Європи, де Оріховського-Роксолана називали "русинським (українським) Демосфеном", "сучасним Ціцероном". Володів давньогрецькою, староєврейською, латинською, більшістю західноєвропейських мов, добре знав польську та українську мови. Найзначнішими творами Ст. Оріховського-Роксолана вважаються "Про турецьку загрозу" (дві промови Turcica I et Turcica II) латинською мовою, виданих краківським видавцем Гієронімом Віктором в 1543 і 1544 pp.; "Про целібат" (Epistula de coelibata); "Відступництво Риму" (Lepudium Romee); "Напучення Польському королеві Сигїз-мунду Августу" (De inetitutione regis Polonie); "Хроніка" (Annalles), в якій виклав історію Польщі; "Промова на похоронах Сигізмунда І" (Oratio habita in Aunere Sigismundi); "Про природне право" (Die jura naturale et dentium), з якої до нас дійшли лише окремі уривки, ряд листів, промов, памфлетів. Ці праці користувалися популярністю в Західній Європі, неодноразово перекладались. Окремі з названих праць перевидавались у Польщі в 1805 і 1891 pp., а вибрані листи Ст. Оріховського-Роксолана були видані в 1972 р. Помер в Перемишлі в 1566 р. Видатний політичний письменник XVI ст. Ст. Оріховський-Роксолан був патріотом свого народу, пишався належністю до нього, постійно підкреслюючи, що він "русин" (українець). "Я русин, — писав він, — і цим пишаюся і охоче про це заявляю, пам'ятаючи про свій рід і руську кров, про місце, де народився і виріс". Немає жодного твору і листа, в яких би Оріховський-Роксолан не вважав за потрібне нагадати про своє русинське походження, про те, що він представник руського народу польської держави, українець, а не поляк. Водночас з повагою він ставився до інших народів, називав дикунами, нікчемами, безсоромниками тих, хто намагався нацькувати рутинця на поляка, а поляка на рутинця. Цінив давньопольську мову як мову праслов'янську, спільну для слов'янських народів, що тривалий період була літературною мовою на українських землях. Однак при кожній нагоді Ст. Оріховський-Роксолан нагадував королеві про поневіряння рідного народу, переконував короля стати захисником Русі, дбати про прихильність українського народу, прислуховуватися до його прохань. Захищав багаті культурно-духовні традиції українського народу, його славне історичне минуле, до якого сам постійно звертався у своїй творчості. Багатогранний талант оратора, публіциста, історика, філософа Ст. Оріховський-Роксолан проявив у різних сферах духовної культури, виступаючи з позицій ренесансного гуманізму та реформації. Насамперед він, як і більшість гуманістів того часу, розглядав історію не з погляду промислу Божого, а як дію реальних людей, де люди, беручи участь в історичному процесі, постають реальними творцями історії. Вважав, що як творець історії людина рівна з Богом і тільки в співдружності з розумними людськими істотами Бог може встановити справедливість на землі. З точки зору такого розуміння історії вона із служниці теології перетворювалася у світську науку, де основним матеріалом для неї, прикладом наслідування, ідеалом стає звернення до життя та діяльності античних героїв, видатних діячів. Звідси формування своєрідного стилю ідеалізуючого біографізму, який, відкидаючи віру в чудеса, головну увагу звертає саме на людину, особистість, переплетіння античних мотивів з місцевими реальними дійовими особами, пошуки яких підвищували інтерес до національного життя, національної історії. Від історії вимагав, щоб вона була "правдивою наукою", "справжньою мудрістю", яка, будучи пов'язана з освітою і пізнанням, вивішувала б і в житті знання та розум. Історичний процес Ст. Оріховський-Роксолан пов'язував з розвитком науки і освіти, як і більшість гуманістів приділяв значну увагу їх популяризації з метою вдосконалення особи, розумових здібностей людини. Поняття Бога він виводив з античної науки, вважаючи, що ідеальне царство можна створити тільки поєднанням вчення Христа з античною наукою. Ст. Оріховський-Роксолан постійно підкреслював роль і значення науки, наголошуючи на тому, що як поле, хоча й родюче, без обробітку залишається безплідним, так і людина, навіть талановита від природи, не зробить нічого видатного без відповідної освіти і знання. В своїх листах, "Напученні польському королеві...", інших працях переконував короля дбати про освіту, науку, виховання своїх підлеглих. Серед усіх наук виділяв філософію, яка із селянина робить мешканця міста, дикуна — сумирним, варвара — вченим, а самих людей — богами. Що ж стосується самого Оріховського-Роксолана, то в галузі філософії його цікавили питання політики та етики. Ст. Оріховського-Роксолана можна назвати першим із східнослов'янських прибічників концепції суспільного договору в походженні держави. На його думку, королівська влада походить не від Бога, а виникає внаслідок угоди між людьми, які слухаються короля добровільно. Причиною появи держави є насамперед вроджений ґандж, який потребує взаємної допомоги, а потім вроджена схильність одного до другого, що немовби цілісність сполучає і "ніби вузлом в'яже". Всупереч Біблії і томізму Ст. Оріховський-Роксолан наголошує на виборності короля, завдання якого — дбати про тіло республіки, щоб воно було здоровим і життєздатним. Сам король є "сторож держави", залежить від громадян і вони служать йому не з примусу, а добровільно. Досягти цього можна за умов, якщо король під час правління буде дбати і думати про суспільний гаразд та коли народ буде переконаний у тому, що король сильний, мужній, кращий від інших людей. Перше вчить прихильності, друге — довіри. Королі, які не дослуховуються голосу народу, не мають при собі сенату, використовують державу в своїх цілях і потребах, є просто тирани, що дбають тільки про себе та своїх спільників. В обгрунтуванні своїх поглядів на походження і призначення держави Ст. Оріховський-Роксолан посилається на Платона, Арістотеля, інших античних авторів, однак не наслідує їх авторитет, виробляє свою точку зору. Так, якщо в Арістотеля основою виникнення держави є вища необхідність і свобода волі, то в Оріховського такою постає залежність від умов життя, волі народу і вродженого інстинкту до суспільного життя. Вихідним принципом функціонування держави виступає у нього принцип вільного блага (блага народу), основними ідеями якого є патріотизм, служіння державі, суспільна активність основаних на підпорядкуванні інтересів громадян спільному благу. Задовго до Т. Гоббса, Д. Локка, а тим більше К. Гельвеція Ст. Оріховський-Роксолан, перефразовуючи Ціцерона, розглядає державу як "зібрання громадян, поєднаних узгодженим правом і спільною користю", де "щастя народу є найвище право". Всупереч Августину і Т. Аквінському, для яких держава є знаряддям реалізації моральних і релігійних цілей індивіда, Ст. Оріховський-Роксолан стверджує, що мета держави полягає в гарантії права і користі індивіда, перед яким держава має ряд обов'язків. В свою чергу, громадянин має ще більше обов'язків перед державою і його інтереси мають бути спрямовані на інтереси держави і суспільства. Це відноситься не тільки до громадян держави, а й до короля. В своїх "Напученнях..." Оріховський подібно до Ер. Роттердамського заявляє, що не держава призначена для короля, а король для держави, і він має дбати передусім про благо народу, яке є найвищим законом (на чому пізніше наголосить Т. Гоббс). Найкращою формою державного правління вважав станову монархію, при якій влада короля обмежується законом, що найбільш прийнятно і відповідає Речі Посполитій. Розглядаючи державу як човен, що пливе по бурхливому морю, попереджував короля, що він має бути сторожем законів і їх дотримуватися, бо в противному разі монархія перетвориться в тиранію, що має місце в Туреччині, Московії, Татарстані, Волощині. Для Оріховського право — станова гарантія розвитку та існування держави. Йому підлеглі королі, їх радники, шляхта. Він дбав про те, щоб "посполите право" Польщі однаково служило всім, щоб ніхто супроти права не діяв, щоб усі громадяни були рівними перед законом. Саме суспільство поділяв на шість станів: короля, шляхту, ксьондзів, купців, ремісників та селян. Оріховський зазначав, що управління державою може належати тільки трьом першим станам, оскільки вони вільні громадяни, господарі, тоді як три останні стани корисні, слуги, наголошуючи при цьому, що тільки злагода станів є умовою будь-якого ідеального життя. До речі, саме ця ідея є провідною в концепції вищої касти, "луччих людей" Д. Донцова, про що йтиметься нижче. З цих позицій Оріховський виступав за зміцнення влади короля проти сепаратизму, магнатства, самоуправства шляхти. Один з перших ідеологів освіченої монархії в Європі, він, як і Ер. Роттердамський, був прихильником сильної, проте освіченої і гуманної монархічної влади, де в ідеалі король поставав як "філософ на троні" — мудрим, справедливим, мужнім і ласкавим, дослуховувався мудрих наставників, прагнув до науки, дбав про школи і вчителів. На нашу думку, останнє не втратило актуальності і в наш час, адже наші "королі" як соціалістичного, так і постсоціалістичного суспільства чомусь забували і забувають про сказане. Дбаючи про міцну королівську владу, Оріховський заперечував перетворення її з виборної у спадкову, виступав за обмеження права монарха законом, який тільки і є верховною владою в державі, якій підкоряються всі, у тому числі й королі. Король підлягає закону і не може діяти всупереч йому. Першоосновою права Ст. Оріховський-Роксолан вважав мораль, будучи твердо переконаний у тому, що без моралі право загалом існувати не може. Цим його погляди вигідно відрізнялися від багатьох ренесансних політико-правових концепцій, особливо М. Макіавеллі. Заперечуючи релігійний аскетизм як протиприродний, проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, наслідування законів природи. В цьому відношенні Ст. Оріховський-Роксолан виступав як один з видатних західноєвропейських теоретиків природного права. Розробка теорії природного права знайшла відбиток не тільки в його спеціальній праці "Про природне право", а й у інших працях: "Про турецьку загрозу", "Напучення польському королю...", "Про целібат", листах, промовах. На його думку, природне право вище від людських законів, які при потребі можна змінювати, якщо вони суперечать природному законові і здоровому глузду людини. Жити у злагоді із законами природи — це означає дбати про мир, злагоду і спокій у державі. Саме до цього закликав Ст. Оріховський польського короля, наголошуючи, що мир, злагода і спокій у державі мають бути кінцевою метою, якщо король хоче бути мудрим. Той, хто вчиняє всупереч природному праву, є гіршим від запеклого ворога. Це стосується і тих, хто порушує суспільний договір, якого треба неухильно дотримуватися. Оріховський вимагав суворого, проте справедливого покарання за вчинення злочину, а водночас і винагороди за доблесний вчинок. Основою природного права вважав власність, утримання від зазіхання на чужу власність. Потрібно, щоб на чуже ніхто не зазіхав, якщо втратив своє, бо тоді в державі з'являться хитруни, зрада, грабунки, чвари, насильство над слабшими. Душею держави вважав справедливість, яка полягає в тому, щоб кожний отримав те, що йому належить, а саме: спокій, свободу, можливість виконувати своє призначення з істиною та вірою. Відсутність або свідоме порушення сказаного є свідченням дикунства, варварства, деспотизму і суперечить природному праву. З цих положень Оріховський виступав не тільки з різкою критикою Туреччини, а й прямо звертався до короля з проханням розпочати з нею війну, оскільки вона не просто зазіхає на частину території, а зазіхає насамперед на свободу і життя громадян, хоча засуджував військовий розбій, війни, наголошуючи на необхідності миру та добрих стосунків між сусідніми народами. Задовго до Локка він писав, що всі люди мають дотримуватися закону природи, який є мірилом свободи І рабства, прав і обов'язків, надає людині можливості користуватися її правами в умовах безпеки як зовнішньої, так і внутрішньої. Дотримання закону — не обмеження, а запорука справжньої свободи, "гамівна сорочка" для свавільників, які вирішують судові справи на свій власний розсуд. З проблемами природного права Ст. Оріховський-Роксолан тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, чесність, мужність. Цими категоріями він послуговувався при рекомендації королям вибору свого оточення і порадників. Подібно до Макіавеллі Оріховський виходив з того, що вони є не просто люди, віддані королю, а ті, хто піклується про гаразд народу і держави. Проте на відміну від Макіавеллі, який радив королю бути жорстоким і підступним при досягненні своєї мети, Оріховський радив досягати цього ласкою, прихильністю, дбати про прихильність, їх увагу і любов, без чого не може бути міцною королівська влада. Король повинен уникати мстивих, хитрих, підступних, базік, пліткарів, нашіптувачів, підлабузників і спиратися на людей мудрих, чесних, вчених, тих, хто заслуговує довіри, має сміливість критикувати короля за помилки, говорити йому правду у вічі. Ст. Оріховський-Роксолан особливо обстоював почуття власної гідності людини, яке завжди має належати їй. Розглядаючи почуття власної гідності, заперечував його природжений характер, вбачаючи критерій переваги одного члена суспільства над іншими у розумі, особистій чесності і добропорядності, де титул без чесноти — пусте слово. Виступав проти соціальної несправедливості, гноблення й жорстокості пануючих станів відносно нижчих прошарків суспільства. "Відкрий вуха і нагостри їх, — писав Оріховський королю, — звідусіль почуєш жалісний плач і стогін своїх підлеглих, у яких відібрали також свободу — їхню силу, тому й не наважуються навіть поскаржитися". Звичайно, як син свого часу і стану, він обстоював інтереси шляхти, проте часто виступав на захист посполитих, дбаючи про них, радив, наприклад, так організувати військову службу, щоб посполиті спочили від податків. Ст. Оріховський-Роксолан — один із перших українських високоерудованих полемістів, який розпочав наукову і публіцистичну діяльність з відповіді наклепам католицизму на український народ і православну церкву. На закиди католиків про православне походження його матері він зазначав, що це віра батьків, де кожна людина має право наслідувати її. Папські заборони, нав'язування людям віри силоміць розглядав як явище гірше, ніж турецька загроза, оскільки турки, захоплюючи території, не забороняли сповідувати свою віру, тоді як римська церква у Польщі позбавляла мешканців цього права і поширювала найпідступнішу облуду. Положення про целібат розцінював як такий, що суперечить природі людини, її праву на продовження свого роду. У посланні до папи Юлія III вимагав зняти з нього заборону на одруження, навіть погрожуючи, що всупереч забороні не залишить дружини. Що стосується подібних заборон, то папа втратив рештки поваги, які мав у Польщі. Ст. Оріховський-Роксолан вимагав покласти край втручанням папи у світські справи, називав його тираном, хижим звіром, ненависником науки і освіти. Негативної думки був він і про католицьких єпископів у Польщі, яких називав зрадниками країни, ворогами народу, папськими шпигунами. Підкреслював, що майнове становище єпископів ні в якому разі не повинне дорівнювати королівській гідності, і тільки король має право наставляти єпископів на провінцію, де добирати треба тих, хто має добру славу серед народу, оскільки деякі єпископи чинять насильство над громадянами і від цього свобода останніх перебуває у великій небезпеці. Тільки король має право виносити вироки своїм підлеглим, позбавляти їх майна, а єпископи мають залишатися у межах своєї влади і виконувати тільки свої функції, дбати про духовне спасіння людини. У реформаторському дусі Оріховський ставив питання про виборність священнослужителів на вищі посади, вказуючи, що при виборі не слід зважувати ні на рід, ні на прохання, ні на гроші і навіть голос короля тут не може мати ніякої переваги над іншими громадянами, впливати на вибір. З пропагандою гуманістичних ідей у XVI ст. виступили й інші діячі польської культури, вихідці з України: Іван Турбінський-Рутинець (1511—1575) — правознавець, поет, професор і ректор Краківського університету, автор творів, підручників з королівського і папського права, численних віршів, розпорошених по різних збірках; Григорій Чуй Русин (близько 1523—1573) — українсько-польський поет доби пізнього Ренесансу, ректор колегії в Перемишлі, Львівської школи, а з 1563 по 1573 р. — професор Краківського університету. Вагомий внесок у розвиток латиномовної поезії, поширення ідей ренесансного гуманізму належить і Юрію Тичинському-Рутенцю, професору поетики і риторики Краківської академії. У творах цих авторів домінують античні мотиви, звернення до людини, яку цінують не за багатство, титули і набожність, а за чесноти, прославлення сили розуму, мудрості як оздоби Вітчизни, усвідомлення своєї національної належності, свідченням чого є обов'язкові приставки до прізвищ — Рути нець, Русин, вболівання за рідну культуру.Звертаючись до теми розвитку ренесансного гуманізму в Україні в XVI — першій половині XVII ст., слід підкреслити, що цей процес досить часто йшов поза конфесійними та мовними ознаками. Хотіли б ми цього чи ні, проте треба визнати той незаперечний факт, що не всі православні були прогресивними діячами, як і те, що не всі католики й уніати були реакціонерами, ворогами свого народу. Прийнявши з різних причин католицизм чи уніатство, значна частина українців не забувала "яких батьків, чиї сини" і, навіть залишаючись по інший бік барикад, часто виступала проти соціального, національного й релігійного гноблення в Україні, вболіваючи за свій народ, край, культуру, послуговуючи йому своїми творами, розвиваючи ідеї гуманізму. Чільне місце тут належить латино- і польськомовним письменникам, поетам, культурним діячам, які виступали з ідеями національної свідомості, патріотизму, громадянського служіння, справедливості, політичних свобод, що певною мірою впливало й на стан філософської думки в Україні. Серед них слід відзначити Симона Пекаліда, Шимона Шимоновича, Йосипа Верещинського, Адама Чагровського, Іван Домбровського, Севастьяна Кленовича, Юрія Немирича.

Аналіз "Похвала поезії"

Хоч у добу Відродження поезію величали не лише вершиною словесного мистецтва, а й науки, проте поезія потребувала виправдання і захисту перед скептичним ставленням до неї консервативного духовенства, котре знецінювало поетичне слово, вважаючи його виплодом лицемірства та вигадки. У «Похвалі поезії» Павло Русин створив апологію поетичного мистецтва, вдавшись передусім до художньо-образних аргументів – до античних міфів, які розкривають естетичну природу і значення поезії в історії людства. Уже з першого рядка свого твору Павло Русин відображає міф про божественне походження поезії: «Світлий дар богів – поетичне слово, // Їхнє дитя, гомінке й солодке». Топос «дар богів» тлумачиться автором як «наслання-натхнення». Десь згадавши імена міфічних персонажів, а десь обійшовшись тільки натяком («натхнення», «божество небесне»), український поет не розгортає жодного міфа і жодного «магічного імені», розраховуючи, очевидно, на освіченого читача-слухача, обізнаного з античною міфо логією, з образною семантикою міфологічних персонажів. Тож у вірші помічаємо лише поверхневий пласт міфа, своєрідну загадку, яку читач має розгадати, спираючись і на знання, і на власну уяву. Така співтворчість забезпечує розуміння художньої суті висловленого. У декількох строфах Павло Русин за допомогою певних алюзій розвиває свої ренесансні уявлення про естетичну природу мистецтва і творчого натхнення. Він пише про те, що «поетичне слово» – це високе мистецтво («лине ввись»), яке співзвучне «дев’ятьом небесним сферам». Неясною тут є кількість «небесних сфер», оскільки в античні часи греки і римляни називали сім планет іменами богів: Меркурій – Гермес, Марс – Арес, Юпітер – Зевс, Сатурн – Кронос, Венера – Афродіта, а також до планет зараховували Сонце і Місяць. Число дев’ять вжите тут або помилково, або ж свідомо, на що вказують подальші слова: «дев’ять муз подають свій голос влад із хором сфер, що в глибокім небі мірно кружляють»10 . Очевидно, поет співвідніс кількість муз із уявною кількістю планет, підкресливши зв’язок мистецтва з небесними силами. Муз (у римлян – камени) він також не називає, як і планети, даючи можливість читачеві самостійно уявити собі таку картину: навесні і влітку на схилах зеленого Гелікону, де таємниче переливаються води Гіппокрена, або на високому узгір’ї Парнасу, біля чистого Кастальського джерела, Аполлон водить святкові хороводи з дев’ятьма музами; юні прекрасні музи, дочки Зевса і Мнемосіни, – чарівні супутниці Аполлона, який іде попереду і супроводжує їхній злагоджений хор грою на золотій кіфарі. Він іде велично, увінчаний лавровим вінком, а за ним Калліопа – муза епічної поезії, Евтерпа – муза лірики, Ерато – муза любовних пісень, Мельпомена – муза трагедії, Талія – муза комедії, Терпсихора – муза танців, Кліо – муза історії, Уранія – муза астрономії і Полігімнія – муза священних гімнів. Урочисто звучить їх хор, і вся природа заворожена божественним співом11. Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття Скупі, лаконічні рядки Павла Русина насправді місткі і запліднені внутрішнім змістом, який спроможний оприявнитися в уяві освіченого і чутливого до поезії читача. Тут автор не лише інтерпретатор античних міфів, він ще й учений, котрий у «Похвалі поезії» демонструє свої широкі пізнання з античної філософії, історії, культури. Трактуючи божественну природу поезії, Павло Русин покликається на Платона, котрий у своїх працях висловлював міркування щодо цього питання:

Жанр твору українського поета не спонукав до розшифрування назви «писань» чи до експлікації поглядів філософа, а проте можна здогадуватися, що в цьому разі йдеться про містичні уявлення Платона про природу мистецтва, суть якого, на його думку, пояснюється особливостями творчого акту, позначеного одержимістю митця: це винятковий вид натхнення, який передається творцю вищими, божественними силами. Творчість, вважав Платон, –-це містичний процес, який доводить здатність мистецтва впливати на людей, «заражати їх тими почуттями й афектами, які вмістилися в художньому витворі» (див. діалоги «Тімей», «Федр», «Федон»13).

Інтернет ресурси проекту

"Павло Русин" "Похвала поезії" "Русин" "Русин Павло" "Література" "Павло Русин із Кросна [1] [2]

Результати проекту

[3]