Поняття про ефузивний магматизм або вулканізм

Поняття про ефузивний магматизм або вулканізм.

Перші дані про вулканічну діяльність в науку прийшли з Ліпарських островів, що знаходяться в Середземномор'ї біля Апеннінського півострова (в Тірренському морі). Слово "вулкан" походить від древньоримських міфів, згідно яких кратер, з якого часто відбувається виверження, є входом в житло бога ковальської справи – Вулкана. Один із островів, де найбільш часто відбувались виверження, одержав назву Вулькано. А потім подібні "вогняні гори", на всій земній кулі стали називати вулканами (в латинській мові слово vulcanus - означає вогонь, полум'я). Проте, наукове визначення вулкана можна дати таке: це геологічне утворення, що виникло в земній корі над каналами або тріщинами, по яких із надр Землі викидаються вогнево-рідинні лави, уламки розжарених гірських порід, попіл, гарячі гази і пари води. Виверження вулканів відбувається не тільки на суходолі, а й на дні океанів і морів, причому ще частіше, а сила їх вивержень, як вважають вчені, набагато перевищує наземні. Та де б цей процес не відбувався, його називають вулканізмом, а породи, що утворились в результаті охолодження лави – вулканітами. А коли лава розпи­ляється при вибухах, то породи називають пірокластами (від грец. πυροζ – вогонь і κλαστοζ – поламаний). Наука, яка вивчає процеси і причини утворення вулканів називається вулканологією. Завданням науки є вивчення утворення вулканів, їх розвитку, будови і складу, продуктів виверження, закономірностей розміщення вулканів на земній поверхні, змін характеру їх діяльності. Ця наука допомагає також передбачити час виверження вулканів, зрозуміти магматичні процеси в надрах Землі та формування земної кори. Крім того, вона дає рекомендації для використання термальних вод і парів у народному господарстві.

Морфологія (форма) вулканічних надбудов.

У нашому звичайному уявленні вулкан має вигляд конусовидної гори. Дійсно, такі форми вулканів мають значне поширення. Але крім них є ще інші форми. Залежить це від того, як іде магма на повер­хню Землі: по тріщинах чи по округлих каналах. В залежності від цього виділяють вулкани тріщинного і центрального типів. На ранніх етапах формування земної кори існували вулкани пло­щинного типу, коли вилив лави відбувався на величезних площах, утво­рюючи "лавові моря", що були подібні до базальтових "морів" Місяця. Вулкани тріщинного типу характеризуються виливом лави вздовж трі­щин. Причому, довжина їх може досягати кількох десятків км, а в минулі геологічні епохи тріщини досягали сотень км – наприклад, в межах Сибірської, Північноамериканської та Індійської платформ. Вздовж трі­щин – як це спостерігається зараз на Ісландії, Новій Зеландії і на Камчатці, може утворитись кілька кратерів довжиною до 5 км при ширині переважно кілька сотень метрів. В кінці лютого 2001 року на Ісландії знов почав діяти вулкан Гекла. Телекамера зафіксувала з літака довгий ряд (до 12 км) високих вогняних фонтанів. Коли на якійсь території утворюється багато тріщин (що нерідко пересікають одна другу) і вони виникають на протязі дуже тривалого часу (тисячі і навіть мільйони років), то в результаті багаторазових виливів формуються лавові плато. Таке плато утворилось в штаті Колумбія США, яке займає площу близько 500 км2 з потужністю покриву 1000-1500 м, та кілька плато на Сибірській платформі, що мають загальну площу 1,5 млн. км2. Вони відомі під назвою Сибірських трапів, від яких пішла назва "траповий вулканізм" і утворюється разом з пластовими інтрузіями (сілами). Вулкани центрального типу поширені значно більше, причому не тільки на суходолі, а й на дні океанів і морів. Конусовидна гора вулкана має форму зрізаного конуса, на вершині якого знаходиться чашоподібне заглиблення або кратер, який переходить в жерло. Конусоподібна гора виникає від того, що біля кратера нагромаджуються продукти виверження вулкана. Так як його дія проявляється періодично, то в поперечному розрізі гора має багатошарову будову з попелу, шлаку, піску і застиглої лави. Такий характер будови конуса називають стратовулканом (від лат. stratum настил, шар). Висота його до 5, іноді до 6 км. Проте бувають конуси без шаруватої будови. Вони утворюються тоді, коли вулкан діє тільки один раз і виверження йде рівномірно і спокійно (без вибухів). Такі вулкани називають моногенними (від грец. μογοζ – один, єдиний). На основному конусі вулкана часто можна спостерігати багато побічних або паразитичних кратерів. Так, наприклад, на конусі Ключевського вулкана нараховується 84 таких кратерів, а на Етні – близько 300. Появляються вони від того, що через основний кратер, який з часом (по мірі росту конуса) підіймаються все вище, вся лава вже не може вирватись на поверхню і шукає інші виходи. По них вона виливається у вигляді потоків, тільки один раз, бо в каналах швидко затвердіває. Після цього лава проривається в іншому місці. Нерідко в жерлі виникає такої великої сили тиск, що зривається вершина конуса вулкана. Прикладом може бути зрив 300 м вершини вулкана Безіменного на Камчатці в 1956 році. А в 1964 році при вивержені вулкана Шивелуч була зірвана не тільки його центральна вершина, а й кілька побічних. В результаті кратер розширився до розмірів 1,5-3 км і заглибився до 700 м. Гігантської сили вибух зірвав в доісторичний час також конус Везувія (біля Неаполя). Такі залишки зірва­ного конуса називаються сомою (від грец. σωμα – тіло). Колись Сомою називали вулкан, що був на місці Везувія. В розширених кратерах при повторних виверженнях виростають нові конуси. Між старими і новими конусами утворюється кільцевидні западини, які називаються атріо (з італ. – внутрішній двір). Такі конуси вже встигли вирости на Везувії, Авачі (Камчатка) та на численних вулканах Курильської гряди. Коли на поверхню Землі викидається величезна кількість лави та інших продуктів вулканічної діяльності, під основою гори утворюється велика порожнина. Через деякий час центральна частина конуса вулкана може провалитись або просісти. Тоді утвориться велика западина, яка буде оточена валом – залишком основи конуса. Така западина називається кальдерою (ісп. La Caldera – великий котел). Назва пішла від одного із вулканів на Канарських островах, що належать Іспанії. Розміри кальдер бувають до 10-20, а іноді до 25 км. в діаметрі. В 1975 році невдовзі після виверження Плоского Толбачика (Камчатка), раптово відбувся провал вулкана і утворилася западина діаметром 1700 м і глибинною 400-500 м. Конус вулкана поступово розмивається потоками води від дощів і талих снігів. Тому він має ребристий характер – чергування ярів і гребенів, які називаються барранкосами (ісп. barrancoso – нерівний, з заглибленням). Особливо вони характерні для Камчатських вулканів: Кроноцького, Крашеніннікова, Кизимена, Плоского Толбачика, Ключевського та інших. Часто яри і промоїни виникають між застиглими потоками лави. Багато з вулканів майже повністю розмиті і в рельєфі збереглись тільки неки і дайки. Коли з центрального каналу відносно спокійно виливається порівняно рідка лава, вона розтікається досить далеко. Конус не утворюється, а формується лише невисокий купол з крутизною схилів 10-12° (біля підніжжя ще менше). При багатократному виверженні утворюється щитовидний купол. Таку форму вулканічної надбудови називають щитовидною. Діаметр "щита" може досягати 100-120 км, а каль­дери, що нерідко утворюється в ньому, до 20-25 км. При охолодженні купола лава починає розтріскуватися на окремі блоки, кулі, плити і стовпи, що утворюються з базальтової лави. Найбільш яскравий вигляд мають стовпи. Висота їх може досягати 100 м, в поперечнику – до 1 м, а боки мають вигляд граней, кількість яких може бути від 4 до 6. Тільки іноді викидається попіл і пісок і нагромаджуються у вигляді валу навколо кратера. Ніякого конуса не утворюється. Такий своєрідний вулкан одержав назву маар. Назва пішла від німецького місцевого maar, що означає "воронка з водою". Коли у такій воронці вода відсутня – її називають діатремою (з грец. – отвір, дірка). Розмір їх змінюється від 25 до 3200м в діаметрі. Серед них, найбільш відомі трубки кімберлітового типу в зв’язку з алмазоносністю породи, що заповнює канал. Їх назвали кімберлітом – від місцевості Кімберлі в ПАР. Це ультраосновна порода з великою кількістю уламків порід стінок жерла вулкана. Як недавно виявлено, трубка вниз зменшується в діаметрі і на глибині кількох сот метрів може перейти в глибинну дайку. На поверхні вони можуть бути овальними і досягати співвідношення ширини з довжиною 1:10 та групуватися у ряди.

Типи виверження вулканів.

Вченим вже давно відомо, що виверження вулканів відбувається по-різному. Це в значній мірі відображено і в формі вулканічних надбудов. В 1907 р. італійський вчений Дж. Меркаллі першим запропонував класифікацію вулка­нів за типом виверження (пізніше її доповнили інші вчені). Кожний тип названий по імені того вулкана, де він проявився найбільш яскраво. Гавайський тип. Назва пішла від о. Гавайї – найбільшого з групи Гавайських островів, де знаходиться найбільший вулкан Землі Мауна-Лоа. Його висота 9800 м. (5300 м під водою і 4500 над рівнем океану). Цей вулкан виливає лаву в більшості випадків відносно спокійно (без вибухів). Лава має основний склад, базальтова, рухома, з швидкістю течії від 4-5 до 8 м/сек., з температурою 1200 - 1300°С і розтікається на відстань до 80 км від кратера, утворюючи щитовидні покриви. Іноді лава викидається фонтаном висотою до кількох сотень метрів. Стромболійський тип. Назву одержав від вулкана Стромболі, що входить до складу уже названих Ліпарських вулканічних островів. В порівнянні з гавайським типом, характеризується менш рухомою лавою основного складу з температурою 1000-1100°С. Вилив лавових потоків чергується з вибухами, при яких викидаються вулканічні бомби і ба­зальтовий шлак. Везувіанський тип. Назва – від вулкана Везувія. Характеризується потужним вибуховим виверженням, що пояснюється періодичною закупоркою жерла вулкана. Після вибуху викидається велика кількість лави, вул­канічних бомб, попелу, піску і газів. Діяльність цього вулкана описа­на ще в 79 р. н. е. древньоримським вченим Плінієм Молодшим. Тоді під гарячим попелом і грязевими потоками були поховані міста Помпея (це явище зображено на картині Карла Брюллова "Останній день Помпеї"), Геркуланум, Стабія та кілька поселень, що були на схилах і біля підніжжя вулкана. Під час виверження загинуло кілька тисяч громадян, в тому числі і знаменитий римський вчений Плінієм Старший, що спостерігав зблизька діяльність вулкана і допомагав мешканцям міста рятуватись. З того часу було ще 12 потужних вивержень, під час яких було покрито попелом не тільки навколишні міста, а навіть і Стамбул (в 1631 р.). Дивно, що в перервах між виверженнями люди знову поселялись бі­ля підніжжя і навіть на схилах вулкана. Останнє його катастрофічне виверження відбулось на початку ХХ століття. Такий же характер діяльності у вулкана Етна, що знаходиться на Сицілії, та багатьох вулка­нів Камчатки і Курильських островів. Так як вони проявляють свою діяльність періодично, то гори мають пошарову будову, тому їх відносять до стратовулканів. Лава в них середнього або кислого складу, яка виливається після вибу­ху і має температуру близько 1000°С. В 2001 році відбулось 18 вивержень Етни, що знаходиться на Сицілії, а за останні 4 роки - 90. Пелейський тип. (від ісп. pele – вибух). Назва походить від вулкана Мон-Пеле, що знаходиться на о. Мартініка із групи Малих Антильських островів. Ці вулкани характеризуються потужними вибухами і дуже в'язкою лавою, яка після вибухів часто підіймається над конусом у вигляді обелісків, що мають висоту до 400 м. Вулкани такого типу небезпечні тим, що з них вириваються розжарені до 600-800°С гази і попіл. Гази з швидкістю 150 м/сек. скочуються вниз, знищуючи за лічені секун­ди все живе. В 1902 р. загинуло 30000 мешканців міста Сан-Пьєр і сіл, що були розташовані біля підніжжя вулкана Мон-Пеле. Бандайсанський тип. Назва – від вулкана Бандай-сан (Японія). Характеризується надзвичайно сильним вибухом без виливу лави. Викидається лише величезна кількість попелу і пемзи. Під час вибуху в 1888 році було знесено вершину вулкана Бандай-сан, об`ємом 1,2 км3. Але виверження продовжувалось лише 2 години. Ще більш катастрофічним було вивершення вулкана Кракатау в 1883 році. Вулканічний острів Кракатау розташований між Явою і Суматрою – в Зондській протоці. Після серії потужних вибухів конус вулкана був знесений повністю і провалилась більша його частина – тобто утворилась кальдера. Викинуто було 18 км3 пірокластичного матеріалу. Вулканічний попіл піднявся в атмосферу на десятки кілометрів і через два тижні розвіявся навколо усієї земної кулі. Один із найбільших вибухів під час цього виверження почули аж в центральній Австралії – за 5000 км від вулкана. Цунамі, що виникли під час вибуху, мали висоту до 30 м і більше, кілька разів обрушились на індонезійські береги, руйнуючи все в одну мить. Потужний вибуховий характер має і вулкан Катмай, що знаходиться у східній частині Алеутської острівної дуги (біля берегів Аляски). Він став широко відомим після катастрофічного виверження в 1912 р. За гігантським вибухом з кратера було викинуто стільки попелу і піску, що ними засипано глибокі річкові долини і поховано високі горби. Наслідки цього виверження можна спостерігати і сьогодні – всюди дим­лять численні фумароли, від чого місцевість одержала назву "Долина десяти тисяч димів". З історії діяльності вулканів відомо про знищення навіть Мінойської держави (від якої залишилась відома археологам мінойська культура). Столиця її була на вулканічному острові Санторін в Егейському морі. З нею деякі вчені пов'язують гибель Атлантиди, міфи і легенди про яку існують ще з часів давньогрецького філософа Платона (V ст. до н. е.). В результаті вибуху було зірвано вершину конуса, викинуто величезну кількість отруйних газів, попелу і пемзи, які знищи­ли все живе. Утворилась гігантська кальдера, яку затопило море. Цунамі, що виникли в морі, затопила інші міста і села цієї держави. Трагедія відбулась між 1450 і 1370 роками до н. е. За характером виверження цей тип вулканів ще називають Санторінським. До групи вибухових вулканів належать уже названі маари і діатреми, або інакше – трубки вибуху. Вибух відбувається тому, що дуже в`язка магма ніби гігантським поршнем відштовхує гази і пари. Зараз на всіх давніх платформах материків відкрито 1500 кімберлітових трубок вибуху. І хоч алмази є не у кожній з них – там можуть бути рідкісні метали і деякі нерудні корисні копалини. Підводні виверження відбуваються дуже часто, але спостерігають їх рідко. Верхи вулканічних конусів зрізаються хвилями. Однак, не­рідко вони знову ростуть. Так буває до 3-4 разів. Лише незначна кількість вулканічних конусів може зберігатись упродовж тисяч років у вигляді високих островів. На дні Тихого океану налічується до 10000 вулканічних конусів.

Поствулканічні явища.

Після активної фази виверження вулканів продовжується процес пасивної діяльності, який називається поствулканізмом (лат. post – за, після, далі). В цей час з основного і паразитичних кратерів і тріщин продовжується спокійне виділення газів, появляються гарячі джерела і гейзери, утворюються грязеві вулкани. До складу газів входять переважно пари води (від незначної кількості до 99%), вуглекислота, оксид вуглецю, азот, водень, метан, хлор, фтор, сполуки сірки і бору, аргон та деякі інші гази. Темпера­тура їх може досягати 1000°С. По мірі охолодження, вулканічні гази називають по різному: 1) більше 200° – фумаролами (від лат. fumus – дим), 2) від 200° до 100° - сольфатарами (італ. solfatara – сірчаний рудник), від 100° і нижче - мофетами (італ. mofeta – задушливе місце). Фумароли, крім того, поділяють на сухі (1000-650°С), кислі (650-400°С) і лужні (400-200°С). Тривалість виділення газів – від кількох місяців до 2000 тис. років, як наприклад, у вулкана Сольфатара біля Неаполя. На стінках кратерів і тріщин виростають кристали сірки, кам'яної солі, борної кислоти, на­шатирю, свинцю, олова, міді, цинку і навіть золота. Ці місця дуже не­безпечні для людей і тварин, які можуть загинути раптово після вдихання газів. Саме кратери і є “долинами смерті”. З діяльністю вулканів нерідко пов'язані гейзери – гарячі джерела і фонтани. Назва пішла від ісландського слова geisir, що означає "гарячий фон­тан". Гейзери вперше описали в Ісландії в 1847 році. Зараз їх нарахо­вується на цьому острові близько 700. Але на Камчатці зараз широко відомі Паужетські гарячі джерела і фонтани описав географ С.П.Крашенінніков ще у 1738-1741 ро­ках. Правда знаменита "Долина гейзерів" була відкрита тільки в 1941 році і теж географом Т.І.Устіновою. Більше 200 гейзерів діє також в США (Йеллоустонський національний парк), Новій Зеландії, Чілі. Гейзери за характером діяльності нагадують в мініатюрі вулкани ритмічним фонтануванням гарячої води, підйомом її по каналах, наявніс­тю підземного резервуару. Періодичність фонтанування пояснюється інтервалом заповнення резервуару і виштовхуванням води тиском. Інтервал фонтанування різний: від кількох хвилин до 4 годин 30 хвилин (гейзер “Великан” на Камчатці). Най­більший гейзер на Землі, що має назву “Олд-Файтфул” (в перекладі – Старий служака") діє в Йеллоустонському національному парку. В середньому через кожні 65 хвилин він фонтанує на висоту до 80 м. Камчацький “Великан” викидає гарячу воду до висоти 50 м, пари піднімаються до 300 м. У зв'язку з тим, що діяльність гейзерів пов'язана з просочуванням поверхневих вод і парів, що виділяються при магматизмі – їх періодичність і висота діяльності міняються в залежності від кількості опадів і активності ендогенних процесів. Цим пояснюється розходження в літературі відносно характеристики найбільш відомих гейзерів. Грязеві вулкани можуть виникати на схилах вулканічних гір, коли пари і гарячі води розчиняють на шляху до поверхні пухкі про­дукти вулканічної діяльності. Тоді викидається рідка грязь і утворюються невеликі конуси або чашеподібні заглиблення, яких і називають грязевими вулканами або сальзами. Вулканічні грязеві вулкани дуже схожі з тими, що вини­кають в результаті тектонічних процесів у нафтогазоносних областях: на Керченському, Таманському і Апшеронському півостровах. Якщо ці вулкани на схилах вулканічних гір не перевищують кількох метрів, то в нафтогазоносних областях вони досягають кількох десятків і навіть сотень метрів і дія їх супроводжується вибухом газів.

Географічне поширення вулканів.

У поширенні вулканів на Землі є певна закономірність. Вони діють переважно в межах рухливих поясів, рифтових зон материків і серединно-океанічних хребтів. Найбільше їх в межах так званого “Тихоокеанського вогняного кільця" (тобто навколо Тихого океану) – 80% від усієї кількості на Землі. "Кільце" поділяється на 2 геосинклінальні пояси: За­хідно-Тихоокеанський (від Чукотки до Нової Зеландії) і Східно-Тихо­океанський (від Аляски до Антарктичного півострова). Від Атлантичного океану до Тихого проходить Европейсько-Азіатський пояс, в якому вулканів найбільше зосереджено в Середземноморській області. Багато діючих вулканів припадає на Внутрішньо-Африканський пояс, що проходить через Червоне море, Ефіопське нагір’я і Африканські озера. В межах цих поясів нараховується близько 950 діючих вулканів (за історичний – протягом 3,5 тис. років), з яких 68 виявлено під водою. Не діючих, але і не дуже давніх, значно більше. Всього ж вулканічних гір, що добре виділяються в рельєфі суші чи виступають над морями у вигляді молодих вулканічних островів, за даними вулканолога В.А.Апродова (1982) нараховується більше 3 000. В Росії діє 67 вулканів. З них 29 на Камчатці і 38 на Курильських островах. Потухлих відповідно 121 і 60. На Землі є місця, де вулкани згруповані дуже густо. Так, наприк­лад, на Алеутських островах і Тихоокеанському узбережжі Аляски зна­ходиться 67 вулканів, на території Японії – більше сотні, на Філіппінських та Індонезійських островах – більше двохсот, а на невеликому вірменському нагір'ї – кілька сотень. У спеціальній літературі описані різні явища – народження вулканів. Один з них – вулкан Парикутин, що появився біля мексиканського містечка Сан-Хуан, яке знаходилось (до виверження вулкана) недалеко від великого міста Уруапан. В лютому 1943 на кукурудзяному полі одного із мешканців села Парикутин буквально біля його ніг в землі утворилась тріщина, з якої виступив дим з різким сірчаним запахом. Селянин хотів навіть засипати тріщину, але вона швидко збільшувалась. Через деякий час вона пе­ретворилась в котел, на дні якого кипіла лава. На наступний день тут уже появилась конусоподібна гірка, а через 3 дні – конус висотою до 60 м – почав діяти вулкан. Через місяць його висота була вже 150 м, а через рік – 460 м. Виверження продовжувалось 9 років. За цей час лавою було залито не тільки навколишні села, а й містечко Сан-Хуан. Під час виверження на вулканічному конусі появилось кілька паразитичних кратерів. Коли в березні 1952 року виверження вулкана припинилось (він був одноразової дії), висота конуса становила 2775 м. Не менш цікава розповідь вченого-вулканолога О.Е.Святловського про народження вулкана на Камчатці поряд з давно відомим Плос­ким Толбачиком. За 18 км від підніжжя конуса 5 липня 1975 року з грохотом відкрились тріщини і вверх ударили вогняні фонтани. Через місяць на цьому місці вже був новий вулкан з усіма характерними рисами. Під час однієї з пауз виливу лави вулканологи Юрій Дубик і Володимир Андреєв повторили науковий подвиг Гаруна Тазієва. Не маючи навіть спеціального взуття, вони по лавовому потоку піднялись до кратера і ризикуючи в будь-яку мить бути накритими рід­кою лавою, встигли провести необхідні спостереження. А незабаром де­сятки очей фахівців і кореспондентів спостерігали, як з нових трі­щин після підземних поштовхів ударили нові вогняні фонтани. Вулканіч­ні бомби пом'яли навіть борти гелікоптера, що робив віражі над вулка­ном. А старий вулкан в цей час дрімав, в кальдері якого встиг утвори­тись льодовик. Через місяць, тепер уже за двадцять кілометрів від Плоского Толбачика, почав утворюватись новий вулкан, який діяв усю осінь і зи­му. Після того, як було викинуто 2,5 км лави, на очах у дослідників відбулося утворення кальдери глибиною до 500 м з діаметром до 1700м. Зародження нових вулканів порівняно недалеко від Плоского Тол­бачика пояснюється тим, що магма не могла пробитись через основний канал і знайшла вихід з магматичного осередка через розломи в земній корі.

Ефузивні гірські породи і корисні копалини.

Серед уже відомих нам магматичних порід найбільше тих, що утворились з основної, або базальтової магми. Вона нагромаджується у верхній мантії під час переплав­ки її речовини в глибинних осередках або зонах. Під корою магма підлягає диференціації і переходить в ультраосновну, середню і кислу. Всі різновиди магми викидаються на поверхню Землі або на дно океанів, ут­ворюючи величезні нагромадження порід (згадайте гігантські споруди серединно-океанічних хребтів). З ультраосновної магми на поверхні Землі утворюються породи під назвою пікрити, що мають чорний колір і складаються з мінералів олівіну, авгіту і титан-авгіту. Основна магма приводить до утворення базальтів і також тільки на по­верхні. Ці породи мають темний колір і складаються з лаб­радору, авгіту, олівіну, магнетиту. Середня магма породжує андезити. Вони переважно сірого кольору і складаються з лабрадору, піроксенів, рогової обманки, кварцу та домішок слюди. Кисла магма при викиданні на поверхню утворює ліпарити (ріоліти). Вони мають жовтувате або рожеве забарвлення і включають в се­бе польові шпати, слюди, кварц, іноді рогову обманку. При швидкому охолодженні цієї лави утворюється вулканічне скло. Іноді виливається магма перехідного складу від середньої до кис­лої. Тоді утворюються дацити. По співвідношенню оксидів кальцію, калію, натрію і алюмінію ба­зальтову магму поділяють на 3 головні типи: нормальну, глиноземну і лужну. Нормальна магма привела до утворення порід толеїтів, що складають серединно-оке­анічні хребти; глиноземна – до острівних дуг і молодих гірських споруд на краях континентів; лужна – до появи океанічних островів. Вона також виходять в континентальних рифах. Щодо пірокластів, то їх різновиди називаються в залежності від величини. Вулканічні бомби мають діаметр від 30 мм до кількох метрів і мають вагу до десятків тон, лапілі (від лат.lapillus – камінець) – від 30 до 2 мм, вулканічний пісок – від 2 до 0,1 мм, вулканічний попіл – менше 0,1 мм. На перший погляд здається, що пірокластів з кратерів вулканів у загальній кількості викидається менше, ніж лави. Але насправді, як показують підрахунки вчених, вулкани усього світу викидають їх приб­лизно у 6 разів більше, ніж лав. Після випадання на поверхню Землі, пірокласти ущільнюються, це­ментуються природним цементом і переходять у породи. Так утворюються вулканічні туфи, туфіти і туфогенні осадочні породи. Туфи – це легкі породи різного кольору, що утворюються при ущіль­нені попелу, піску, лапілів, а іноді і невеликих вулканічних бомб. Коли вулканічний попіл перевідкладають потоки води, туфи стають шаруватими. Нерідко при виверженні вулканів утворюються туфобрекчії – зцемен­товані уламки порід із стінок кратерів. Туфіти – породи, що крім пірокластів, в своєму складі мають до­мішки звичайних осадочних порід (нерідко з органогенними залишками). Вони осідають при підводних виверженнях. Туфогенні конгломерати і пісковики утворюються в процесі тривалого перевідкладання і природного сортування пірокластів з наступною це­ментацією карбонатними і глинистими породами. Корисні копалини при вулканізмі формуються переважно одночасно і нерозривно з інтрузивним магматизмом. Проте, бувають випадки, коли руди заліза, марганцю, платини, міді, олова, срібла, вольфраму, сур­ми і навіть золота пов'язані з ефузивним магматизмом. Так в Чілі відо­ме родовище високоякісної залізної руди, що утворилась при виверженні вулкана Лако. А якщо розглядати Анди – то це гірська система, де мабуть найбіль­ше в світі родовищ, які пов'язані з двома видами магматизму. Тільки на території Болівії таким чином утворилось 197 родовищ різних мета­лічних руд. А в горах Північної Америки (в штатах Каліфорнії, Арізони, Колора­до, Нью-Мехіко) у великих кальдерах виникли багаті родовища золота, срібла, міді, свинцю, цинку (наприклад в кальдері вулкана Сан-Хуан в штаті Колорадо). В цілому, гори Південної і Північної Америки входять до Схід­но-Тихоокеанського металогенічного поясу. З новим вулканізмом пов'язані численні родовища кольорових мета­лів Далекого Сходу, Колими, Чукотки, Південно-Східної Азії, Японії, Філіппін, Індонезії, які входять до Західно-Тихоокеанського металогенічного поясу. В межах Кавказьких і Карпатських гір та в інших горах альпій­ського етапу гороутворення існує велика кількість потухлих вулканів пліоцен-антропогенового віку, з якими пов'язано багато рудних і нерудних родовищ. Ці гори входять до складу Європейсько-Азіатського металогенічного поясу. В кратерах діючих вулканів утворюється сірка, нашатир, солі, ру­ди деяких металів, але вони промислового значення не мають. Корисними копалинами є також ефузивні і зцементовані пірокластичні породи, які застосовуються як будівельні матеріали (згадайте вимощені базальтом бруківки, побудовані з туфу будинки Єревану та інше). Термальні води – це теж один з видів корисних копалин, бо вони не тільки джерела для геотермальної електроенергетики, обігрівання житлових будинків, теплиць, шкіл, лікарень, а й своєрідна сировина для хімічної промисловості: добування йоду, брому, бору, літію, це­зію та інших елементів. Термальними водами лікують багато хвороб. Тому в місцях, де є достатня кількість вуглекислих, сірководневих, ра­донових та багатих на мікроелементи термальних вод діють бальнеоло­гічні санаторії. Таким чином, ми розібрались з вулканізмом, в обсязі цілком дос­татньому для уявлення про виникнення вулканів і їх зовнішню форму; для розуміння характеру їх діяльності і закономірностей їх поширення на Землі. Тепер ми знаємо і про утворення корисних копалин при вул­канічній діяльності.