Папська революція у Франції.

Революція 1848 року у Франції (фр. Révolution française de 1848) — буржуазно-демократична революція у Франції, одна із європейських революцій 1848–1849 рр.. Завданнями революції було встановлення цивільних прав та свобод. Вилилася 24 лютого 1848 в зречення від престолу колись ліберального короля Луї-Філіпа I і проголошення Другої республіки. У президенти нової держави було обрано в подальшому ході революції, після придушення соціал-революційного повстання в червні 1848, племінник Наполеона Бонапарта Луї-Наполеон Бонапарт.Луї-Філіп прийшов до влади в 1830 році в ході буржуазно-ліберальної Липневої революції, яка повалила реакційний режим Бурбонів в особі Карла X. Вісімнадцять років правління Луї-Філіпа (так звана Липнева монархія) характеризувались поступовим відходом від ідей лібералізму, частими скандалами і зростаючою корупцією. Зрештою Луї-Філіп приєднався до Священного союзу монархів Росії, Австро-Угорщини та Пруссії. Метою цього заснованого на Віденському конгресі в 1815 союзу було відновлення в Європі порядку, що існував до Французької революції 1789. Це виражалося насамперед у оновленому домінуванні дворянства і повернення його привілеїв. До середини 1840-х років у Франції намітилися ознаки соціальної та економічної кризи. Незважаючи на триваючий промисловий підйом, почастішали масові банкрутства, збільшувалася кількість звільнених і безробітних, постійно зростали ціни. В 1845–1847 роках країну спіткали важкі неврожаї. «Король-буржуа», «народний король» Луї-Філіп вже не влаштовував не тільки простолюдинів (легенди про його «простоті» і популістські прогулянки по Єлисейських полях без охорони з парасолькою під пахвою швидко набридли простому народу), а й буржуазію. Насамперед її розлютило запровадження виборчого права, при якому голоси були більш не рівні, а зважувалися в залежності від доходів голосуючого, що на практиці зменшувало вплив буржуазії на законодавство. Луї-Філіп протегував тільки своїм родичам і друзям, які загрузли у фінансових аферах і хабарі. Вся увага уряду була звернена на грошову аристократію, якій король віддавав явну перевагу, ніж простому народу: на вищих чиновників, банкірів, великих торговців і промисловців, для яких були створені найсприятливіші умови в політиці та бізнесі. Повсюдно поширилося переконання, що виборча система повинна бути змінена. У палаті депутатів все частіше звучала вимога розширити виборче право на всіх платників податків, але король вперто відкидав всяку думку про політичні зміни. Ці настрої в ньому підтримував самий впливовий міністр останніх семи років його царювання — Франсуа Гізо, що став в 1847 у на чолі кабінету. На всі вимоги палати знизити виборчий ценз він відповідав відмовами. Немає нічого дивного, що в ті роки на життя короля було абсолютно більше десяти замахів. Здійснювали їх як члени таємних товариств (наприклад, Фієскі з «Товариства прав людини» Огюста Бланки, який стріляв у короля 28 липня 1835), так і малограмотні одинаки, наслухавшись пропаганди радикалів. В 1840 рік у у чергової людини, яка робила замах на життя короля, натирача Жоржа Дармеса, запитали на слідстві, яка його професія. "Винищувач тиранів, — гордо відповів він. — Я хотів врятувати Францію ". Загальне невдоволення Липневої монархією і її главою наростало. Серед робітників незадоволеність скрутним соціальним становищем, загостреним сільськогосподарським і торговим кризою 1847 року, переросло в революційні настрої.Привід до масового вибуху обурення дала сама влада. У ті роки у Франції, як і в Англії, виник рух за виборчу реформу. У Франції воно отримало назвуреформістських банкетів. Щоб пропагувати реформи, і при цьому обійти суворі заборони союзів і зборів, спочатку в Парижі, а потім і у великих провінційних містах багаті учасники реформістського руху влаштовували громадські банкети. У промовах голосно говорили про проекти реформ, а часом і різко критикували уряд. З липня 1847 по лютий 1848 відбулося близько 50 таких бенкетів. Роздратований глава уряду Гізо 21 лютого 1848 а заборонив черговий бенкет, призначений у столиці[1]. При цьому він в різких тонах попередив організаторів, що в разі непокори він застосує силу. У відповідь в Парижі почалися заворушення, вже до вечора прийняли масштаб революції. 22 лютого, в день забороненого бенкету, парижани стали зводити на вулицях барикади. Як підрахували пізніше, в столиці виникло понад півтори тисячі барикад. Натовпи робочих вривалися у збройові лавки і заволодівали зброєю. Стривожений Гізо спробував розігнати повсталих за допомогою військ Національної гвардії. Однак гвардійці навідріз відмовилися стріляти в народ, а частина їх навіть перейшла на бік повстанців. Всупереч очікуванням, хвилювання тільки посилювалися. Настрій гвардії відкрило очі королю. Переляканий Луї-Філіп вже 23 лютого прийняв відставку уряду Гізо і оголосив про своє рішення сформувати новий кабінет міністрів з прихильників реформ. Ця звістка була зустрінута з повним захопленням. Натовпи народу продовжували залишатися на вулицях, але настрій парижан помітно змінилося — замість грізних вигуків чулися веселий гомін і сміх. Здавалося, у короля з'явився шанс відстояти свою владу, але тут сталося непередбачене. Пізно ввечері 23 лютого натовп народу скупчилася перед готелем міністерства закордонних справ. Охороняв будівлю караул лінійної піхоти відкрив вогонь по присутніх. Хто віддав наказ почати пальбу, так і залишилося невідомим, але цей інцидент вирішив результат революції. Трупи убитих поклали на воза і повезли по вулицях, натовп розлюченого народу з криками і лайкою слідувала за ними. Вранці 24 лютого Луї-Філіп погодився розпустити палату депутатів і запропонувати виборчу реформу. Але ці заходи не справили ніякого ефекту, було вже надто пізно. Величезний натовп повсталих парижан, які взяли штурмом Пале-Руаяль і оточила королівський палац Тюїльрі, вимагаючи, щоб Луї-Філіп забирався «слідом за Карлом X», тобто відрікся і емігрував в Англію. Не бажаючи спокушати долю, Луї-Філіп так і вчинив, перед від'їздом попередньо відрікшись від престолу на користь свого онука Генріха, графа Паризького. Але це категорично не влаштовувало повсталих. Як тільки 25 лютого їм стало відомо про намір палати депутатів проголосити королем Генріха, натовп повсталих увірвалася прямо на засідання палати. Під дулами рушниць депутати проголосили Францію республікою і утворили нове радикально-буржуазний уряд. Незабаром після проголошення республіки, було введено загальне виборче право для чоловіків, які досягли 21 року. У той момент такого широкого права голосу не було в жодній країні світу, навіть в Англії, яка вважала себе батьківщиною демократичних свобод. Іншою важливою мірою нового уряду було відкриття Національних майстерень для безробітних, де отримували невелику — 2 франка в день — але зате гарантовану плату. Хоча майстерні ввели лише в декількох великих містах, незабаром у них працювало вже більше 100 тис. чоловік. Основні завдання революції були виконані. Населення отримало широкі політичні права та громадянські свободи, безробітні були зайняті на дорожніх та земляних роботах, упорядковували будинки та вулиці міст. Радикали використовували велике скупчення народу в майстернях для ведення там революційної пропаганди.