Павло Русин із Кросна

Павло Русин належить до того кола діячів європейської культури, які, будучи народжені в Україні, прилучалися до латиномовної освіти й літератури в університетах Західної Європи. Саме з XV–XVI ст. у списках цих університетів з’явилися імена юнаків з «Рутенії» — за тодішньою назвою Русі-України.

        Павло Русин народився в м. Кросно (тепер Польща), на території, заселеній українцями-лемками. Дата його народження не встановлена. Навчання він розпочав у Краківському університеті, а продовжив у Німеччині. В реєстрі бакалаврів Грейфсвальдського університету він з 1499 р. записаний під прізвищем «Paulus Crosnensis de Rucia». Підписувався «Ruthenus» і своє українське походження підкреслював на власних інкунабулах (книги, видрукувані власноруч наборними літерами на початку книгодрукування в Західній Європі до 1501 р.), тринадцять з яких збереглися в бібліотеці Краківського університету за підписом «Pauli Crosnensis Ruteni sunt». Ступінь магістра здобув у Кракові в 1506 р. і відтоді працював викладачем латинської літератури в Краківському університеті (з перервами). Під його впливом перебувала ціла плеяда поетів доби Ренесансу — Ян Дантишек, Кшиштоф Сухтен. У 1508 р. Павло Русин здійснив редакцію для видання друком збірки сатир латинського поета Персія (Відень, 1509). Відвідуючи з 1508 р. Угорщину, він підтримував близькі взаємини з тамтешніми гаманістами, був видавцем — редактором двох комедій Сенеки (Відень, 1513). Помер Павло Русин близько 1517 р.
        Деякі дослідники доводять, що Павло Русин був не русином-українцем, а кросненським міщанином німецького походження на прізвище Процлер або Пропелер. Проте навіть якби таке припущення мало підстави, то постійне визнавання себе русином можна вважати доказом того, що Павло з Кросна міг бути українізованим німцем. Відомий дослідник словянських літератур XV–XVI ст.  І.Н.Голеніщев-Кутузов заперечував німецьке походження просвітителя. На його думку, Павло Русин був українцем. Російський славіст називав магістра Павла «першим гуманістичним поетом України». У будь-якому разі життя і творчість поета є яскравою сторінкою вітчизняної освіти й культури. Літературна спадщина його величезна. Тільки в збірці «Пісні Павла Русина з Кросна» налічується понад 4 тисячі рядків. Значна частина з них — твори дидактично-виховного характеру.
  Доробок магістра можна умовно поділити на три основні групи :
        1.  Духовна поезія («Пісня Павла Кроснянина до всіх святих», «Інша інвокація до всіх святих», «Пісня до божественного Севастяна, мученика і найславнішого воїна»). До цієї групи варто віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава.
        2.  Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській і духовній знаті, а також поезія на злобу дня («Елегія до благородного і шановного пана Стефана Баторія», «Ода до благородного пана Габріеля Переньї).
        3.  Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю й педагогічною діяльністю магістра Павла («Ода Павла Русина з Кросна до Аполлона», «До Талії», «До читача», «До книжечки», «Похвала Валерію Максиму», «Пісня, яка містить похвали поетичному мистецтву…», «Пісня, яка в загальних рисах охоплює життя поета Горація»).Риси ренесансно-гуманістичного світогляду особливо виразно проступають у морально-дидактичних віршах поета. Дидактична поезія мала великий вплив на читачів як у середні віки, так і впродовж усього Ренесансу. Тогочасні творці вважали, що людину формує не лише природа, а й цілеспрямоване виховання. Такі погляди поділяв і Павло Русин. Морально-дидактичні твори просвітителя пов’язані з його педагогічною діяльністю в стінах Краківського університету, де він у 1507–1516 рр. (з перервами) як «collega minor» тлумачив римських письменників Вергілія, Овідія, Лукіана, Клавдіана, Сенеку. Він об’єднав навколо себе молодих поетів, створивши власну поетичну школу. Літературознавці зазначають, що польсько-латинські поети раннього Ренесансу черпали слова, рядки, думки не лише з творів римських поетів, а й з віршів Павла Русина. Найпомітнішим є вплив поета на окремі твори Яна Вислоцького. Учні вшановували свого наставника теплими поетичними рядками. Просвітницьку діяльність магістра високо оцінив англійський гуманіст Леонард Кокс у «Похвалі найславнішій Краківській академії» (1518).
        Після приєднання Галичини (Русі) королевою Ядвігою в 1387 р. і скасування її автономного становища королем Володиславом Ягайлом у 1434 р. Краків як столиця Польщі, розташована неподалік від етнічного кордону з Руссю, став осередком, до якого їхала здобувати освіту українська шляхетська й міщанська молодь. За неповними підрахунками у XV–ХVI ст. тут навчалося 800 молодих українців. Українці були також професорами й викладачами в Краківському університеті. Чимало з них та їхніх учнів відіграли згодом визначну роль в українському культурно-освітньому відродженні кінця XVI— початку XVII ст., коли за Є.Плетенецьким почалося «перше нашествіє галичан на Київ» (М.С.Грушевський). Вагомий внесок у підготовку грунту для подальшого національно-культурного відродження зробив і Павло Русин.
        Як магістр, Павло Русин намагався не лише заохотити академічну молодь до вивчення римської літератури, а й допомогти їй знайти своє місце в житті. Дороговказом тут можуть бути книжки як джерела мудрості, зазначав просвітитель. Закликаючи книжку дійти до найдальших земель, поет звертається до неї :
                  Гей, же, книжечко, чом не йдеш, уперта ?
                     Чом не важиш собі повчань тих щирих ?
                     Чи лякає тебе лихий насмішник ?
                     Чи страхаєшся наклепів лукавих ?
                      Чи боїшся пихи вельмож великих ?
                      Чи брудних перекупників на ринку ?
                      Чи крикливих учених серед люду ?..
        Критерії добору для коментування того чи іншого давнього письменника в магістра різні : Публій Теренцій привернув його увагу своєрідною вишуканістю слів і витонченістю мови ; «Золотий осел» Апулея необхідний для поліпшення стилю, бо автор вживає багато неологізмів. Корисними для читачів є також книжки, які мають пізнавальне значення : ознайомлюють з іншими народами, далекими містами, річками, горами. Проте основна цінність творів, які поет рекомендує своїм слухачам, полягає в тому, що вони вчать доброчесності. Саме в цьому магістр Павло вбачав високе призначення літератури. Оголошуючи про початок лекції, присвяченої коментуванню того чи іншого автора, він закликав молодь читати твори давньоримських авторів передусім з огляду на їхнє виховне значення : у них прославляються чесноти й засуджуються негативні риси людей.
        Для Павла Русина з Кросна доброчесність — найвища і єдина справжня цінність людського життя : «немає нічого кращого за неї, нічого приємнішого». На вершину доброчесності піднятися важко, до того ж корінь її — гіркий на смак. «Однак якщо вона проникне тобі глибоко в душу, ніщо її звідти не вирве, вона буде слідувати за тобою через моря і гори». Все на світі тлінне, а доброчесність — непідвладна смерті, вона дає справжню здатність, прикрашає особу славними титулами, підтвердженням чого є героїчна римська історія. Магістр посилався на авторитет античних філософів і поетів, які були переконані, що тільки доброчесність вказує смертним важкий, але істинний шлях до щастя. В житті кожної молодої людини настає час, коли вона, як Геракл на роздоріжжі, має обрати свою стежку.У християнській релігії Павло Русин також вбачав засіб морального вдосконалення людей. Він намагався ствердити такі християнські чесноти, як скромність, простота, поміркованість. Говорячи про святого Севастяна, котрий домігся високих церковних посад добро честю і благодійництвом, а не за допомогою грошей, не міг утриматися від репліки : «Як це часто буває у наш час». Створюючи ідеалізовані літературні портрети, він звертав увагу не на аскетизм і релігійні «подвиги», а на добрі й корисні справи : спорудження храмів, заснування шкіл, підтримку заможними меценатами вчених, яких переслідувала важка доля.
        Про педагогічну діяльність Павла Русина маємо небагато відомостей. Дослідники гуманістичної європейської спадщини даного періоду зазначають, що в університетській освіті гуманістичний і схоластичний методи співіснували. Речниками схоластики були професори філософії та богослов’я, тоді як представники гуманізму посіли кафедри риторики, піїтики, літератури. Серед представників європейської педагогічної думки того часу найвідомішим є Еразм Роттердамський, сучасник Павла Русина. Еразм Роттердамський сформулював першочергові завдання освіти в такому порядку : плекання благочестя ; детальне вивчення гуманітарних дисциплін ; підготовка до життя в суспільстві ; плекання норм хорошої поведінки. Освічене благочестя стало й для магістра Павла найголовнішою виховною метою. Уважно дібраний античний матеріал був зорганізований поряд з релігійною спадщиною і слугував виховній меті. Павло Русин і його однодумці з гуманістичного табору намагалися прищепити учням етичні принципи античних часів. Вони пропагували ширшу індивідуальну свободу, вважали, що немає суперечності між християнською етикою та етикою найкращих античних авторів. Захищаючись авторитетом Василя Великого, нагадували своїм опонентам, що навіть декотрі отці Церкви виховувалися на давньогрецьких і римських текстах. У XVI–XVII ст. ця аргументація активно використовувалася православними просвітителями, особливо соратниками Петра Могили, в боротьбі з ідеологами культурної ізоляції від Європи.
        Гуманістичні погляди на виховання, формування позитивних рис особистості Павло Русин висловив у вірші «Похвала Валерію Максиму». Хто такий Валерій Максим, залишилось невідомим, але його ім’я та прізвище дають змогу припустити про українське або білоруське походження студента, оскільки при Краківському університеті діяла бурса для вихідців з України та Білорусі і з яких складалося значне за кількістю культурне земляцтво. Про молодість студента Валерія Максима свідчать такі слова вірша : «Тебе ж прошу я, поки ще розум твій, гнучкий і свіжий, поки душа твоя, як промінь світла…». Окрім моральних настанов, магістр Павло пропонував юнакові книжки, що мають вести  його «прямим і ясним шляхом» у житті.
        У цей період класична освіта розглядалась як засіб виховання кваліфікованих кадрів для церкви й держави, а латинська мова залишалася символом універсальності і зразковості, каналом зв’язку між минулим і сучасним, вона мала міжнародне значення. Хоча магістр Павло не залишив трактатів з методики викладання римської літератури, можемо з упевненістю сказати, що він визнавав тісний зв'язок між «теорією мови» й «теорією літератури». Слід підкреслити, що своїми методами гуманісти, а серед них і Павло Русин, підготували інтелектуальний грунт для культурно-освітнього відродження України наприкінці XVI— на початку XVII ст. ; до їхніх методів зверталися педагоги українських шкіл, у тому числі Києво-Могилянської академії, щоб тренувати ораторів і полемістів, захисників власного світогляду.
        Важливим завданням викладачів римської літератури було також утвердження в учнів сили майстерного висловлювання. Визнаючи роль природних здібностей, вони одночасно доводили, що навіть найбільш обдарована людина не може цілком словесно виявити себе без відповідної освіти. Ці ідеї зустрічаємо й у низці творів Павла Русина.Через усю творчість просвітителя золотою ниткою проходить античний мотив тріумфу мистецтва над плином часу. В добу Ренесансу королевою всіх наук гуманісти вважали поезію, яка відтворює образ світу й передає обізнаним мудрість пращурів. Проте до кінця XVI ст. поетичне мистецтво потребувало захисту, адже впродовж століть точилися дискусії, чи є поезія «вигадками», як твердили церковні кола, чи по-мистецьки змальована правда, як доводили самі поети. Поодинокі голоси на захист поезії лунали вже в середні віки, але особливо характерні вони для ренесансної культури. Апологію поетичної творчості створив і магістр Павло, висловлюючи свої погляди на поезію як на високе досягнення людства («Пісня, яка містить похвалу поетичного мистецтва і показує, що поезія—безсмертна і нетлінна»). На його думку, тільки поезії ми завдячуємо тим, що в пам’яті нащадків залишалися імена й героїчні діяння людей античності. Час зруйнував Трою, Фіви, гробниці царів кануть у Лету разом з людським життям, бо матеріальні цінності минущі. У зрадливому світі вічною залишається поезія. Твори античних письменників непідвладні тліну : знайде своїх читачів Вергілій, буде славен у віках Гомер, не загинуть твори Овідія та Персія.
        На відміну від середньовічних теоретиків, які вважали, що поет насамперед має «втримати честь своєї посади і саме професії придворного», Павло Русин пропагував ідею гуманістичної педагогіки про етичне умовляння-переконування (persuasio) правителя чи можновладця. Одним з його меценатів був єпископ Станіслав Турзо, котрий опікувався й іншими європейськими гуманістами. Йому Павло Русин присвятив написаний у манері Горація вірш «На бенкет пана Станіслава Турзо», який є одним з найкращих у творчості магістра.
        Звертаючись до образів історичних осіб, мислитель вихваляв тих, хто опікувався освітою, підтримував філософів і поетів. У такому дусі він характеризував Сигізмунда І, славу якого як освіченого монарха ширив Еразм Роттердамський.
        У своїх творах Павло Русин виступав послідовним прихильником миру. Він сам і його позитивні герої цінували мир, який асоціювався з достатком, і намагалися його зберегти. Поет протестував проти кровопролиття й насильства, у війнах вбачав одну з найголовніших причин страждань людей. І якщо захищати рідну землю він вважав святим обов’язком кожного, то до загарбницьких війн ставився різко негативно, запитуючи : «Чи не краще було б жити на землі, де народилися, біля власних домівок, ніж спустошувати навколишні землі й часто передчасно гинути ? »
        Попри над національність мислення, характерну для всіх гуманістів, а також те, що способом життя Павло Русин нагадував мандрівних просвітителів (народився в Русі, навчався в Німеччині, працював у Польщі, їздив до Угорщини), останнім з яких в Україні був Г.Сковорода, в його віршах виразно проступають елементи патріотизму. Свої почуття він передавав не прямими деклараціями, а настроєм — з любов’ю писав, наприклад про «сарматську зиму», село, пісню,— і в цьому вбачаємо прикмети синівської відданості. У вірші, присвяченому улюбленому учневі—угорському студенту Севастяну Маді, поет відшукав надзвичайно теплі слова, щоб передати почуття людини, яка повертається до батьківського порога : «Я завжди прагнув побачити тебе, дорога мати, удень і вночі турбувався про тебе. Тепер поспішаю, найдостойніша, дорога годувальнице, через багато днів. Радо дивлюся на тебе і прошу, ласкаво прийми свого сина». Вустами свого героя поет висловлював побажання, щоби після смерті рідна земля прийняла його тіло. Любов до вітчизни керувала героями Павла Русина в їхніх вчинках. Зв'язок з батьківщиною для нього — невід’ємний атрибут досконалої людини ; патріотизм підносився до рангу вищої доброчесності. Не випадково учень просвітителя Ян з Віслиці називав його «окрасою руських мужів, яку слід прославляти, і гордістю сарматських країв».Літературні герої Павла Русина наділені не лише патріотизмом, а й іншими чеснотами, високими моральними рисами : вони вірні друзі, турбуються про хворих, утішають надломлених духом, однаково ставляться до бідних і багатих, приємні в спілкуванні з людьми, справедливі і, головне, освічені. Водночас ідеальний герой підноситься над народом : «…йому слід нехтувати тим, чого, як вважає простий люд, слід бажати, і прагнути того, чого, на думку юрби, треба уникати». Змальовуючи жінку, поет акцентує увагу на її красі, але наділяє також світськими чеснотами, релігійною добродійністю та освіченістю.
        У дусі часу Павло Русин з Кросна долучився до видавничої діяльності. В 1512 р. він видав у Відні панегіричну поему Яна Паннонія на честь угорсько-хорватського гуманіста кінця XV ст., одного з найвідоміших латино мовних поетів — Гваріно. У передмові до видання магістр характеризує його як такого, що нічим не поступається поетам Стародавнього Риму. Така оцінка пройшла випробування часом. Сучасні дослідники теж говорять про Яна Паннонія як про одного з найвизначніших європейських новолатинських поетів.
        Пов’язаною з Ренесансом, з українською й польсько-українською культурою XV–XVI ст. є початкова історія українського книгодрукування. Видання в Кракові німцем Фіолем Швайпольтом чотирьох перших кириличних книжок було б неможливим без допомоги краківських українців. У сучасній українській науці відоме аргументоване припущення, що серед його помічників були Павло Русин і Юрій Котермак (Дрогобич), обидва пов’язані з гуманістами Європи та їхніми меценатами, зокрема з родиною Турзо. З цими ж колами і з цією родиною мали стосунки і Фіоль Швайпольт, і Рудольф Борсдорф — німецький майстер, який виготовляв спроектований краківськими українцями шрифт для видань Швайпольта, в тому числі «Часословця», для навчання грамоти українських дітей. Сам факт започаткування кириличного книгодрукування майже за 75 років до І.Федорова мав надзвичайно важливе значення для розвитку вітчизняної освіти.
        Багатогранна освітньо-педагогічна та культурно-мистецька діяльність Павла Русина з Кросна була яскравою сторінкою не лише в українській історії XV— початку XVI ст. Без урахування просвітньої діяльності його, так само, як і Юрія Котермака, та інших українських гуманістів раннього періоду, важко об’єктивно проаналізувати освітній процес в Україні наприкінці XVI— на початку XVII ст. з його орієнтуванням на латиномовну освіту європейського зразка.