Ораторська проза. «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона.

РOЗДІЛ 1: «СЛОВО ПРО ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ- ПЕРШИЙ ТВІР УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ»

Жанрова своєрідність

Ораторська проза – жанр, властивий українському письменству ХІ-ХУІІІ ст. За призначенням, формою і змістом ораторська проза поділяється на дві групи: учительську (дидактичну) та урочисту. До жанрових форм ораторсько0учительської прози належать: проповіді, слова, повчання, казання. Учительська проза призначалася для широкого загалу слухачів і читачів. Такі твори не вимагали від автора високої майстерності, написання їх було доступне усім, хто володів пером.

В учительській ораторській прозі викладалися загальні правила поведінки та моральні правила добропорядного християнина, впливаючи переважно на розум, а не на емоції слухачів, тобто метою учительської прози було насаджування християнської моралі, популяризування догматів християнської релігії, тлумачення текстів святого письма. Художності творів не надавалося особливого значення, але доповнювалося живе слово проповідника жестами, інформацією. Для означення таких творів використовувалися терміни „повчання”, „бесіда”. Вони були невеликі за розміром, позбавлені, як правило, риторичних прикрас, писалися чи виголошувались на загальнодоступній мові.

В історії кожного народу є такий етап, коли він з напівдикого племені перетворюється на націю з своєю унікальною культурою і традиціями. І зазвичай такий крок від племені до нації легше за все можна простежити в літературі. Можливо через те що саме спроможність творити, писати своєю мовою є найкращим доказом того що народ має душу – свою, не позичену. архітектура, живопис, скульптура чи навіть музика не мають такого яскраво вираженого національного характеру як література. Бо ноти, пензель, камінь універсальна, інтернаціональна. А ось мова в кожного своя – недарма в давньоруській мові народи називали «язиками». Великий палац можуть збудувати раби за кресленнями іноземців, красиві картини чи скульптури також можуть створити полонені чи наймані митці. Але творити літературні шедеври власною мовою – для цього потрібно мати розвинену мову, писемність, граматику, а головне – натхнення, але для народу ніхто з іноземців не зробить. Саме тому поява літератури – перша ознака того що народ вийшов на певний культурний рівень, залишив щось своє, глибоко національне в скарбниці світової культури.

Головні відомості про життя Іларіона Митрополита

Про життя і діяльність Іларіона повідомляють руські літописи під 1051 (рідше — під 1050) роком. Митрополит Київський Іларіон походив із родини нижньогородського священика й сам був священиком придворної церкви Св. Апостолів у князівському селі Берестовім (під Києвом). Уже в ці роки Іларіон вів суворий подвижницький спосіб життя. Він викопав собі печеру на березі Дніпра й часто залишався у ній для таємної молитви. Згодом цю печеру зайняв преподобний Антоній Печерський. Від преподобного Антонія Іларіон прийняв чернечий постриг. 1051 року собором руських архієреїв святитель Іларіон був поставлений митрополитом Київським і всієї Русі. Він увійшов в історію Руської Церкви як перший митрополит, поставлений на Київську кафедру собором руських єпископів. Пізніше святитель Іларіон був затверджений Константинопольським Патріархом.

Святитель Іларіон вирізнявся чудовою для свого часу освітою, був чудовим духовним пастирем і проповідником. Його діяльність припала на період утвердження й зміцнення християнства на Русі. Для досягнення успіху в цій важливій справі Митрополит Іларіон надавав великого значення розвитку писемності. Будучи проповідником християнської віри, митрополит Іларіон писав праці, де прославляв християнство, показував його перевагу над старою вірою. Святителем Руської Церкви він був недовго: 1054 року відійшов від керування митрополією. Помер він 1067 року й прославлений у лику святих.

Точна дата написання «Слова» невідома, але є припущення, що воно було вимовлено 26 березня 1049 р. на честь завершення будівлі оборонних споруд навколо Києва. Існує наукова гіпотеза, за якою Іларіон і Никон Великий, редактор літописного зведення 1073 р.,– одна й та ж особа [9, 61]. Відкрив пам’ятник і вперше опублікував його у 1844 році московський учений Горський. Вважають, що проголошено “Слово…” Іларіона між 1038 і 1050 роками в урочистій обстановці у Софійському соборі в присутності .

Основні відомості «Слово про закон і благодать»

«Слово про закон і благодать» визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом) Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово про Закон і Благодать» дійсно вважається першим відомим нам твором нашої літератури. безцінна літературна пам'ятка, перший відомий нам твір давньоукраїнської літератури, написаний Іларіоном, митрополитом Київським, вченим і просвітником, першим руським ієрархом, котрий народився на нашій землі. І в цій блискучій поемі митрополит не лише розмірковує про значення спасіння, що ми отримуємо в Ісусі, не лише порівнює єврейський закон і християнську благодать, не лише величає подвиг Христа, а ще й висвітлює місце в цьому відкуплені народу Русі-України.

Всі країни благі Бог помилував і нас не збув, захотів — спас нас, і до розуму істинного привів. І так, чужими були — людьми Божими назвалися, і ворогами були — синами Його прозвалися. І так, віруючи в Нього і святих отців, семи вселенських соборів [16] настанов дотримуючись, молимо Бога і знову, й знову потрудитися і наставити нас на путь заповідей Його. На відміну від прихильників міфу про Третій Рим, Іларіон не виділяє руську землю з-поміж інших. Благодать, що її Русь отримала, прийнявши хрещення, не відрізняється від благодаті о отримали у Римі, Греції, Індії чи Африці: Хвалить же похвальними голосами Римська земля Петра й Павла, від яких увірували в Ісуса Христа, сина Божого; Азія і Ефес і Патам — Івана Богослова; Індія — Фому; Єгипет — Марка. Всі землі, і міста, і люди шанують і прославляють свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми, по силі нашій, учителя нашого і наставника, що сотворив великі і дивні діла, великого кагана землі нашої — Володимира, внука старого Ігоря, сина ж славного Святослава, що в часи, коли владарювали, мужністю і хоробрістю прославилися в багатьох країнах, а перемоги їхні і силу згадують донині і славлять. Не в убогій-бо й невідомій землі владарювали, а в Руській, яку знають і до якої прислухаються по всіх чотирьох кінцях землі.

І тут Іларіон переходить до величання князя Володимира, через котрого прийняла християнство Русь:

Сей славний, од славних народжений, благородний, од благородних, — каган наш Володимир — виростав і міцнів від дитячих літ, аж Доки змужнів, міццю і силою вдосконаливсь, мужністю і розумом Дозрів і єдиновладне став землі своєї, підгорнув під себе довколишні землі — одні миром, а непокірні мечем.

І так він усі дні життя свого управляв землею своєю правдою, мужністю і розумом, і зійшло на нього навішення Всевишнього, — споглянуло на нього все милостиве око благого Бога і розсіяв розум у серці його, щоб зрозуміти суєту ідольської омани, відшукати єдиного Бога, який сотворив усяке створіння.

А ще завжди чував він про благовірну Грецьку землю, христолюбиву і сильну вірою, де шанують єдиного Бога в Трійці і йому поклоняються, де діють сили, і чуда, і знамення, і де церкви переповнені людьми, де усі благовірні, всі ревно моляться, всі перед Богом схиляються. І, слухаючи про се, запряг серцем, запалав духом, щоб самому християнином і всій землі його стати. Так і сталось. Коли Бог забажав, скинув із себе людське єство каган наш і разом з ризами старозавітного чоловіка скинув із себе усе тлінне, обтряс порох невір'я і ввійшов у святкую купель і народився від Духа й води. Та не тільки ним виявляв живу в ньому до Бога любов, а й подвижництвом, звелівши по всій землі своїй хреститися во ім'я Отця і Сина і Святого Духа і в усіх містах прославляти Святу Трійцю і всім стати християнами — малим і великим, рабам і вільним, юним і літнім, боярам і простим, багатим і вбогим. І не було жодного, хто б противився благочестивому його повелінню. Що ж, Іларіон не забуває що багато хто на Русі охрестився не зовсім з благочестивих міркувань, а під тиском княжого авторитету. Але він не був свідком цьому, і за його часів в Києві ніхто про старих богів не згадував. Тому вчинок князя і бачиться йому правильним, і тому він вихваляє Володимира!

Які похвали воздати тобі, славний і найславніший з-поміж земних владик, переможній Василію? Як почудуємося доброті твоїй, моці і силі? Яку вдячність тобі воздаймо, бо ж через тебе пізнали ми Господа і позбулися омани ідольської, бо ж з твого повеління по всій землі твоїй Христос славить?

Як ти увірував? Як запалав ти любов'ю Христовою? Як ти знайшов Христа? Як віддався йому? Звідки пересвідчився ти і пізнав, що Господь Добрий? Не бачив єси Христа, не ходив єси за ним, а став учнем його. Як тобі серце розкрилося? Як ввійшов у тебе страх Божий? Як прилучився ти до любові Його? Тільки від благого розмислу і гостроти розуму ти збагнув, що Бог є єдиним творцем невидимого і видимого, небесного і земного, і що послав до людей спасіння ради возлюбленого Сина Свого. Твір оспівує діяння великого князя Київського Володимира, онука Ігоря, сина Святослава, «про мужність і хоробрість якого... слух пройшов по багатьох сторонах...» Володарював він у Руській землі, що відома в усьому світі. Князь Володимир народився «славним од славних, благородним од благородних» і, «дійшовши літ і снаги», став єдино держцем своєї землі та підкорив собі сусідні землі. Коли Володимир мудро і справедливо правив у Києві, «глянуло на нього все милостиве око благого Бога» і зажадав він стати християнином і підданих своїх до християнства навернути. Невдовзі відбулося хрещення всієї Київської держави і «слово євангельське землю осіяло». У всій своїй пишноті постали святі церкви, де славословили Господа пастирі духовні — єпископи, священики та диякони. Усі люди, малі й великі, наповнили храми, проголошуючи хвалу Ісусу Христу: «Великий єси, Господи, і чудесні діла твої, Боже наш! Слава тобі!» Як же не похвалити за все це чесного і славного між земних владик «пре мужнього Василія [Володимира]. Адже завдяки йому люди пізнали Господа і збулися «облуди ідольської». Заслуга його тим більша, що він, ніколи не бачивши Христа і його апостолів та вчинених ними чудес. Подібний він до імператора Константна Великого. Той утвердив християнську віру серед еллінів і римлян, Володимир же — по всій Київській Русі. Отже він «однакової слави і честі достойний». Добрим свідком благочестя великого князя Київського є зведена ним церква Святої Богородиці Марії, де згодом його самого було поховано. Вельми добрим свідком став також син Володимира Георгій [християнське ім'я великого князя Київського Ярослава Мудрого], який довершив незакінчене батьком. Він збудував святий Храм Божій Премудрості [Софійський Собор], прикрасивши його «золотом, і сріблом, і камінням дорогим...» Храм цей став «дивом і славою на всі навколишні країни». Немає рівного йому «по всій півночі земній од сходу до заходу». Ярослав Мудрий звеличив славний Київ і доручив його Святій Богородиці. Матері Божій звів він Церкву на великих [Золотих] воротах, аби «благословення... було і городу сьому».

Головні аспекти в прозі

З історичними і політичними подіями молодої християнської Русі пов'язаний зміст головного твору Іларіона — «Слово про закон і благодать». Так прийнято коротко називати твір, що має більш розгорнуту назву: «Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш народ руський. І похвала кагану нашому Володимиру, що ним охрещені ми були». У цьому випадку назва відбиває і зміст твору, і його композицію, що складається з трьох частин: 1) «про закон і благодать», 2) про значення християнства для Русі, 3) похвала князям Володимиру і Ярославу. «Слово» побудовано за всіма правилами ораторського мистецтва: загальні міркування на тему (перша частина твору) є доказом для певної, конкретно-історичної події (друга і третя частини твору).

Іларіон починає «Слово» з викладу своїх уявлень про всесвітню історію. Він не робить великих екскурсів у старозавітну і новозавітну епохи, як це було прийнято в християнській історіографії, а міркує в такий спосіб. «Закон» (Старий завіт) через пророка Мойсея був даний людям, щоб вони «не загинули» у язичестві («ідольському мороці»). Однак «закон» був відомий тільки древнім євреям і не одержав поширення серед інших народів. «Благодать» же (Новий завіт), що прийшов на зміну «законові», початковому періодові історії, — не вузьконаціональне явище, а надбання всього людства. «Благодать», нова віра, дійшла і до Руської землі. Іларіон вважає, що це закономірний акт божественного провидіння («але зробив милість нам Бог, і розсіяло в нас світло розуму»). Тут для Іларіона важливо було підкреслити думку про рівність Русі-України з іншими народами і тим самим відзначити формальну роль Візантії в події хрещення Русі. Теоретичне осмислення значення Русі у світовому історичному процесі змінюється літописним оповіданням про діяння князя Володимира, «вчителя і наставника» Русі, і його «вірного полковника» — князя Ярослава.

Дотримуючись поганських традицій у поглядах на родову спадковість князівської влади й особистих заслуг правителів в історичних подіях, Іларіон вважає, що Володимир по власній волі хрестив Русь. Виходить, він гідний рівного з апостолами шанування: як апостоли навернули до християнської віри різні країни («хвалить же хвалебними словами Римська земля Петра і Павла» тощо), точно так само Володимир навернув до християнської віри Русь. Коли Іларіон порівнює його з імператором Костянтином Великим, що затвердив християнство в Західній і Східній Європі, він підкреслює всесвітній характер просвітньої місії князя Володимира, що «від славних народився, шляхетний від шляхетних», і є гідним спадкоємцем своїх могутніх предків, князів Ігоря і Святослава, що «у роки свого панування мужністю і хоробрістю прославилися в багатьох країнах». Не залишає без уваги Іларіона і діяльність Ярослава. Іде барвистий опис Києва і похвали Ярославу-будівельнику. З будівель, споруджених при ньому, Іларіон особливо виділяє Київський Софійський собор, що був зведений як подоба Софійського собору в Константинополі і символізує. Так Іларіон у «Слові» майстерно з'єднав філософську і богословську думку з оригінальним баченням історії й аналізом насущних завдань своєї епохи. Точна дата написання «Слова» невідома, але є припущення, що воно було вимовлено 26 березня 1049 р. на честь завершення будівлі оборонних споруд навколо Києва.

Крім «Слова про закон і благодать», Іларіону належать також «Молитва» і «Сповідання віри» — твори, настільки близькі до «Слова» своїм стилем і змістом, що один час вважалися його продовженням. У цілому зазначені твори складають досить скромну літературну спадщину, але на тлі літературного процесу середньовіччя значення його величезне: протягом шести століть запозичення з «Слова» робилися в пам'ятках української і слов'янської літератури. Крім того, використовувалися й ораторські прийоми Іларіона.

Поділ прози на частини

У першій частині «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяйність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело.

У другій частині автор розмірковує про поширення християнства на Русі й у світі, зокрема завдяки мудрості князя Володимира Великого. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

Центральну частину «Слова» становить похвала князю Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з поту стороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота».

На думку дослідника руської писемності Сергія Висоцького: «Головна ідея твору — довести, що християнство на Русі було прийнято завдяки мудрості та розуму Володимира Святославича, а не під впливом та тиском ззовні»; рівність усіх народів у християнській вірі.

Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли.

Автор «Слова» не тільки представник політичних прямувань тогочасної Русі, але й талановитий письменник-промовець, що надав твору стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічності вислову.

Ця книга належить до жанру ораторська-проповідницької прози, стиль її простий, з типовою поетикою: порівняння, протиставлення, гіперболи, риторичні запитання («Звідки ти пройнявся пахощами Святого духа? Як випив ти пам’яті майбутнього життя солодку чашу?»).

«Слово» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «Слова», що його часто переписували і використовували, наприклад, у хвалі Володимиру Васильовичу, у Волинському літописі. Ним користався у другій половині XIII ст. сербський письменник, чернець Дометія, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

Висновок

Отже, «Слово про закон і благодать» визначний твір красномовства Київської Русі. Написане між 1037–1050, правдоподібно священиком (пізніше митрополитом)Іларіоном, це «Слово» стверджує самостійність Руської держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «Слово» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — християнської). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрещення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від інших (Візантії) країн.

 

Список використаної літератури

1. http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr01.htm Іларіон Київський. — Слово про закон і благодать (оригінал)

2. http://litopys.org.ua/oldukr/ilarion.htm Іларіон Київський. — Слово про закон і благодать] (переклад В. Крекотня)

3. http://litopys.org.ua/oldukr2/oldukr52.htm Іларіон Київський. — Слово про закон і благодать] (переклад В. Яременка)