Монодійна пісенна лірика та її найвизначніші представники: поезія Сапфо та Анакреонта.
В Афінах Анакреонт користувався величезною популярністю, наприклад, на Акрополі Анакреонта була встановлена статуя, поруч зі статуєю його друга Ксантиппа. На кількох Теосського монетах Анакреонт представлений з лірою в руках, іноді сидячи, іноді стоячи. У 1835 р. в районі сабінських гір в Італії була знайдена статуя, що зберігається сьогодні в Галереї Боргезе, вважається, що ця статуя зображує Анакреонта.
Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті грецької мови, призначалися для сольного співу чи декламації у супроводі музичного інструменту (ймовірно, ліри, звідси говорять про «ліриці» Анакреонта).
Афіней і Суду згадують про п'ять книгах текстів Анакреонта, підготовлених в Олександрійській школі; три книги ліричних творів, одна - ямбічних і одна - елегійних. До наших днів дійшли незначні фрагменти, зібрані з цитат пізніших авторів.
У число ліричних творів, крім гімнів і Парфеній (хорових пісень, які виконувалися дівчатами), входять також любовні пісні і вірші-скарги на швидкоплинність молодості і швидкий прихід старості. Инвективной інтонації зустрічаються в ямбічних творах; найбільш відомі тут - звернення до «фракійському лошаті», норовистість якої потребує приборкання; злісний випад проти багатого вискочки по імені Артемон.
Анакреонт - спадкоємець Алкея та Сапфо, а проте тон його текстів більш світський і більш насмішкуватий. Концепція Анакреонта характеризується простотою у сприйнятті світу, іронією по відношенню до самого себе; глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні. Основні мотиви - розмірене, свідомо культивується насолоду радостями життя: любов'ю, вином, бенкетами, свободою думки, емоційний фон - передчуття смерті і тягот старості. Порівняйте сприйняття кохання у поезіях Сапфо i,наприклад, цьому вірші Анакреонта, де ужито відому блискучу алегорію - паралелізм : непокірлива примхлива жінка чи дівчина порівнюється з необ’їждженою кобилицею, що вільно скаче і пасеться на луках, а досвідчений у коханні ліричний герой - із умілим вершником, здатним «приборкувати непокірних» («об’їжджати кобилиць»): «Кобилице фракіянко, чом од мене ты втікаєш, / Косо дивлячись на мене, ніби справді неук я ? / Почекай,тобі вудила я накину и скерую , / Взявши повід, біг твій бистрий на призначену мету. / Нині ти лише по луках вільно скачеш и пасешся, / Досі, мабуть, не траплявся вершник сміливий тобі» (переклад Г.Кочура).
У деяких своїх рядках Анакреонт неначе навмисне пародіює Сапфо. Там, де в поетеси наявна пристрасна та щира молитва-благання до богині кохання Афродіти («... Я молю тебе,не смути мені ти / Серця,богине...»), в Анакреонта знаходимо напівжартівливе вишукано-стилізоване звертання до бога виноградарства і виноробства Діоніса.
Тож, хоча, здавалося б, він пише про те саме почуття кохання, яке описане і у поезіях Сапфо, вірші цих двох представників монодичної меліки є принципово різними. Адже якщо для поетеси з Лесбосу кохання - це всеохоплююча пристрасть, яка хвилює її до глибини душі, то для Анакреонта стосунки між чоловіком і жінкою сприймаються як одна з розваг, життєвих насолод, що не варта серйозних і глибоких почуттів і переживань:
Золотоволосий Ерот мене Знову поцілив пурпурним м’ячем - Дівчину в барвних сандалях тепер Каже мені забавляти. Лиш залишалося кляте дівча, - З Лесбосу славного родом воно, - Та й осміявсши мою сивину, Іншому звабно моргає. Переклад А.Содомори
Жодного натяку на докучливі ревнощі або любовні муки у віршах Анакреонта не знайдеш. Його не лише не ображає, а десь навіть потішає, що «кляте дівча» (яке йому, сивочолому, годиться не знати в які нащадки) осміяло його сивину та «іншому звабно моргає».До того ж у творі є промовисте слово - «знову» («Ерот мене знову поцілив...»), отже для сивого «пустуна» цей випадок із лесбійською юнкою не є чимось винятковим або випадковим. До слова, випадково чи ні це «кляте дівча» з вірша Анакреонта, як і Сапфо, було саме з Лесбосу - цікаве питання для окремої наукової розвідки.
В епоху політичних і соціальних переворотів, коли на очах Анакреонта так часто падали одні й піднімалися інші, поет «цінував легкі, швидкоплинні радості, прагнув до цього, зневажав мінливості майбутнього і забував про безповоротний минулому». Культ цього у Анакреонта, тим не менш, пройнятий духом поміркованості, оргіастічность йому чужа; вино «розбавлене водою, щоб пісня за чашею залишалася стрункою». Афіней зауважує, що Анакреонт «був тверезим, коли писав»; сам Анакреонт (а пізніше - наслідує йому Горацій) рішуче відкидає «скіфство» з його буйством; поет оспівує «любов до согласному гімну за повною чашею».Анакреонт зовсім не є прихильником розгульних оргій, вакханалій (від «Вакх» - одного з імен Діоніса). Він полюбляє чіткий лад і порядок навіть у хмільному застіллі. Тож недаремно характерним початком, «заспівом» поезій Анакреонта є звернення до прислуги (хлопця, юнака) з наказом принести вина і води для бенкету. А розваги з жінками він називає поетично - боротьбою з богом кохання Еротом:
Принеси води,юначе,i вина подай швиденько I вінки духмяні з квітів, щоб з Еротом поборотись. Ну же,пиймо не як скіфи, що без пісні сидять тихо. Не люблю я нудьгувати: на бенкеті з вином разом Давай пісню,серцю милу. Про Ерота, що пов'язки із пахучих носить квітів, Пісню буду співати: він володар над богами Й людей також підкоряє.
Переклад В.Маслюка
Стан закоханого він порівнював з відчуттями «ужаленого бджолою Ерота». А в стані вжаленого бджолою грайливості мало - це елементарно боляче. Отже, кохання - це не просто забавка, а й болючі, серйозні відчуття. В іншому вірші він порівнює «удар кохання» по своєму серцю із загартуванням металу («Неначе коваль молотом, знову Ерот мене вдарив, / I враз укинув мене до крижаної купелі...»). Анакреонт також розмірковував над сенсом людського буття,описував скарги на долю молодої жінки, яка очікує смерті як порятунку, психологічно точно відтворював почуття старої людини, яка боїться смерті:
Сивина вкриває скроні, голова моя сріблиться, Молоді літа відрадні проминули; зуби слабнуть. Відліта життя солодке - небагато вже лишилось. Зупинить ридань не можу, бо мене лякає Тартар, Бо страшить Аїда темне підземелля; важко в нього Увійти; коли ж увійдем - повороту нам не буде.
Переклад Г.Кочура
Анакреонт був відомий також як автор гімнів. Найбільш відомі і вважаються найкращими два коротких гімни Артеміді і Діонісу (збереглося вісім та одинадцять рядків відповідно). Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розуміє. Вона розмовляє з джерельцем, що «посилає крізь гілля яблунь своє дзюрчання ніжне», милується «льотом голубків», трояндами, своїми улюбленими квітами, які схилилися над печерою німф і з пелюстків яких «стікає томливо дрімота», дихає ароматом запашних трав, медунки та анісу, найпростіших польових квіток. Усі вони збуджують у ній бурхливі переживання. Ці невеличкі й барвисті замальовки відповідають настрою авторки, створюють тло, на якому розвивається почуття. В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. З усього масиву творчості Сапфо до нас дійшли, крім численних уривків, тільки дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладена всіма мовами світу, — поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», особливою формою чергування наголошених і ненаголошених складів, яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.
Головним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття. Особливої слави зажили її епіталами: скарги дівчат на нареченого, який забирає їхню подругу, вихваляння краси нареченої тощо. Вірші елегічні та ямбічні виражали особисті почуття. Та була й урочиста лірика. Особливий її вид — дифірамб. Він бере початок від пісень, які прославляли Діоніса. Як загалом культ Діоніса, так і дифірамб мали ту особливість, що в ньому пафос доходив до екстазу. Дифірамб співали на фрігійський лад, з пристрасністю, що приводила слухачів у збуджений стан. Акомпонементом до дифірамбу були звуки флейти, а згодом — кіфари. Співання дифірамбу поєднувалося з танцем, рухи в танці були поривчасті, стрімкі. У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхованою пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:
Жереб мені Випав такий: Серцем палким Любити Ласку весни, Розкіш, красу, Сонця ясне Проміння. Дай мені в хвилини благань узріти Образ милий твій, всемогутня Геро, Ти, якій славетні царі Атріди Палко молились. Тут вони, по ратних трудах з-під Трої Пливучи, зійшли на священний берег, В час, коли свій шлях довести до цілі Їм не щастило. Тут вони благали тебе і Зевса Помогти й принадного Діоніса, Нині ти й мені поспіши на поміч Знову, богине. З Кріту ти сюди завітай, богине, В храм святий, де яблунь квітучі віти Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине Ладану подих. Де вода біжить джерелом холодним З-під розлогих яблунь, де вкрили густо Землю всю троянди, а шелест листя Сон навіває. Де весна, прибравши барвистим цвітом Щедро луг зелений, в священній тиші, Ледве трав торкаючись, благодатним Леготом дише. Там вінок надівши з весняних квітів, Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро Ним наповнюй келихи, о Кіпрідо, Золотосяйні.
