Користувач:Chrnomor
Докладніше: Причини Першої світової війни
Діаграма, що дає уявлення про міжнародні відносини країн Європи перед Першою світовою війною.
28 червня 1914 року, сербський студент Гаврило Принцип убив ерцгерцога Франца Фердинанда, спадкоємця австро-угорського престолу, в Сараєві. Студент був членом організації «Млада Босна», метою якої було об'єднання усіх південних слов'ян та їхня незалежність від Австро-Угорщини. Вбивство в Сараєві привело в рух ряд стрімких подій, які переросли в повномасштабну війну. 23 липня Австро-Угорщина висловила звинувачення, що за вбивством стоять сербські діячі і висунула ультиматум до Сербії, щоб та покарала причетних до скоєного та допустила австрійську поліцію на свою територію. В той же день Сербія оголошує мобілізацію і оголосила, що погоджувалась лише на часткові умови ультиматиму. 26 липня Австро-Угорщина оголошує мобілізацію та підводить війська до кордону із Сербією. 28 липня Австро-Угорщина, у зв'язку з невиконанням умов ультиматиму, оголосила Сербії війну. Головні європейські країни були в стані війни протягом декількох тижнів через схему договорів колективної оборони і складного характеру міжнародних союзів. Хоча вбивство і було подією, котра спричинила початок війни, воно було останнім в довгій послідовності причин і подій, які налаштовували нації Європи на війну між собою.
Воєнно-морські перегони між Великобританією і Німеччиною були посилені в 1906 році запуском в стрій британського лінкора HMS Dreadnought; його конструкція була революційною, тож робила всі попередні лінійні кораблі застарілими. Великобританія також підтримувала велике воєнно-морське лідерство в інших областях, особливо над Німеччиною та Італією. Пол Кеннеді вказує, що обидві нації вірили у тезу Альфреда Тейєра Махана «Стратегія повеління морем» як життєво важливу для великого статусу нації; досвід, отриманий від морського рейдерства, показав хибність цієї тези.
Девід Стівінсон описав перегони озброєнь, як «цикл укріплення підвищеної воєнної готовності». Девід Херрманн вбачав конкуренцію у суднобудівництві як частину загального руху в напрямку війни. Ніл Фергюсон, все ж таки, стверджував, що змога британців підтримувати повне лідерство показує, що це не було основним фактором у конфлікті, що наближався.
Також слід відзначити, що вартість перегонів озброєнь однаково відчували і в Великобританії, і в Німеччині. Загальні витрати на озброєння шістьма Великими державами (Великобританія, Німеччина, Франція, Росія, Австро-Угорщина та Італія) збільшились на 50 % між 1908 і 1913 роками.
Досить поширеною є теза, прийнята багатьма політичними вченими, що плани мобілізації Німеччини, Франції і Росії автоматично загостряли конфлікт. Фріц Фішер підкреслив невід'ємно агресивну природу Плану Шліффена, який передбачав стратегію ведення війни на два фронти. Боротьба на двох фронтах означала, що Німеччина повинна була би швидко розбити одного з супротивників перед тим, як братися за іншого. Він закликав до сильної правофлангової атаки, щоб захопити Бельгію і нанести шкоду французькій армії за рахунок обмеження її можливостей до мобілізації.
Після цієї атаки німецька армія негайно би відправилась залізницею на схід і швидко розгромила російські сили, які б повільно мобілізувалися.
Французький План XVII передбачав нанесення швидкого удару в індустріальний центр Німеччини — Рурську Долину. Це завдало б великого удару по подальшій можливості Німеччини продовжувати війну.
Російський План XIX передбачав мобілізацію її армій і проти Австро-Угорщини (План «А»), і проти Німеччини.
Всі три проекти створювали атмосферу, де швидкість була визначним фактором для перемоги. Ретельно продумані розклади вже були готові, і як тільки б мобілізація почалася, залишалося небагато можливостей для повернення назад. Дипломатичні затримки і погані комунікації поглиблювали ці проблеми.
В доповнення до цього, плани Франції, Німеччини і Росії були всі націлені на наступ, звичайно ж в реальному конфлікті вони б були покращенні додаванням захисної вогневої сили і створенням укріплень.
Президент Сполучених Штатів Вудро Вільсон та інші відповідальність за війну покладали на мілітаризм. Прихильники цього погляду стверджують, що аристократія й військова еліта мали занадто велику владу у Німеччині, Росії та Австро-Угорщині, а війна була наслідком їхнього бажання військової влади і зневаги до демократії. Ця тема дуже часто популяризувалася в антинімецькій пропаганді. Відповідно, прихильники цієї теорії закликали до складення повноважень таких правителів як Кайзер Вільгем II, пропагували кінець аристократії і мілітаризму. Це використовувалось для того, щоб виправдати вхід американців у війну, коли Царська Росія здалася в 1917 році. Однією з формальних причин вступу США у цю війну була Телеграма Циммермана — таємна телеграма міністра іноземних справ Німеччини Артура Циммермана до посла Німеччини у США від 19 січня 1917 р. з пропозицією утворити військовий союз з Мексикою проти США.
Вілсон сподівався, що Ліга Націй і роззброєння забезпечать довготривалий мир. Він також визнав, що певні різновиди мілітаризму, на його думку, існували в межах Британської і Французької Імперій.
Була деяка необґрунтованість цієї думки, оскільки Антанта складалася з Великобританії і Франції, обидві демократичні держави, які боролися проти Четверного союзу, до якого входили автократичні режими Німецької, Османської та Австро-Угорської імперій. Росія, один з учасників Антанти, була імперією до 1917 року, але це протиставлялося підкоренню слов'янських народів Австро-Угорщиною. Таким чином, представлення війни як боротьби демократії проти диктатури мало певну обґрунтованість, але із затягуванням конфлікту воно дедалі більше втрачало значення
Однією з цілей зовнішньої політики Великих держав у довоєнні роки була підтримка балансу сил в Європі. Це розвинулось у складну схему таємних та загальновідомих союзів і договорів. Наприклад, після війни 1870–1871 рр., Великобританія, здавалось, схвалювала сильну Німеччину, оскільки це допомогло зрівноважити її традиційного ворога — Францію. Після того, як Німеччина почала свою військово-морську конкуренцію з Великобританією, ця позиція почала змінюватися. Франція, шукаючи союзника, щоб врівноважити загрозу, створену Німеччиною, знайшла його у вигляді Росії. Австро-Угорщина, стоячи перед загрозою з боку Росії, прагнула отримати підтримку Німеччини.
Коли розпочалася Велика війна, ці договори лише частково визначили, хто увійшов у війну на якому боці. Великобританія не мала ніяких договорів з Францією чи Росією, але вступила у війну на їхньому боці. Італія хоча мала договір і з Австро-Угорщиною, і з Німеччиною, все ж таки не входила у війну з її партнерами по союзу, а пізніше воювала проти них на боці Антанти. Можливо, найвагомішим з усіх спочатку був оборонний договір між Німеччиною та Австро-Угорщиною, який Німеччина в 1909 році розширила, заявляючи, що Німеччина підтримає Австро-Угорщину, навіть якщо та сама розпочне війну. Економічний імперіалізм
1 грудня 1918 Балкани Проголошення Королівства сербів, хорватів та словенців (з 1929 р. — Югославія)
грудень 1918 Польща Німеччина Польські війська зайняли Познань
12 грудня 1918 Україна Угода між Директорією та командуванням німецьких військ в Україні
14 грудня 1918 Україна Війська Петлюри взяли Київ. Гетьман Скоропадський підписав акт про відмову від влади
24 грудня 1918 Росія Україна Уряд Радянської Росії відмовився від визнання незалежності Української держави
1 січня 1919 Росія Утворення Білоруської радянської соціалістичної республіки (БРСР)
1—3 січня 1919 Росія Франко-грецькі війська зайняли Херсон та Миколаїв. Наступ відбитий радянськими військами
18 січня 1919—21 січня 1920 Антанта Паризька мирна конференція. Радянська Росія не була запрошена
січень 1919 Україна Заявлено про приєднання ЗУНР до України і визнання уряду Директорії
5.2.1919 Україна Червона армія захопила Київ
2 — 8.1919 Литва Білорусь Литовсько-Білоруська радянська соціалистична республіка (Літбєл)
21 березня 1919 Угорщина Проголошення Угорської радянської республіки
4 квітня 1919 Польща Литва Польські війська Пілсудського захопили Вільно (Вільнюс), Мозир, Ліду, Барановичі
квітень 1919 Східний фронт Франція виводить війська з Росії. Англійські війська виведені з Закаспія
16 квітня—травень 1919 Румунія Угорщина Наступ румунських військ
19 травня 1919 Естонія Національний збір узаконив створення незалежної Естонської Республіки
28 червня 1919 Антанта Версальський мирний договір з Німеччиною. Німеччина повертала Франції Ельзас-Лотарінгію (в кордонах 1870 р.); Бельгії — округа Мальмеді та Ейпен, а також так звану нейтральну і пруську частини Морені; Польщі — Познань, частину Помор'я та інші території Західної Прусії; м. Данціг (Гданськ) та його передмістя було оголошено «вільним містом»; м. Мемель (Клайпеда) передано у ведення держав-переможниць (в лютому 1923 р. приєднаний до Литви). В результаті плебісциту частина Шлезвіга перейшла у 1920 р. до Данії, частина Верхньої Силезії у 1921 р. — до Польщі, південна частина Східної Прусії залишилася у Німеччини; до Чехословаччини відійшла невелика ділянка силезької території. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а після закінчення 15 років доля Саара мала вирішуватися шляхом плебісциту. Вугільні шахти Саара були передані у власність Франції. Вся німецька частина лівобережжя Рейну та смуга правого берега завширшки 50 км підлягали демілітаризації. Німеччина визнавала протекторат Франції над Марокко та Великобританії над Єгиптом. В Африці Танганьїка стала підмандатною територією Великобританії, район Руанда-Урунді — підмандатною територією Бельгії, «Трикутник Кіонга» (Півд.-Сх. Африка) був переданий Португалії (названі території раніше складали Німецьку Східну Африку) Великобританія і Франція розділили Того й Камерун; Півд. АС отримав мандат на Південно-західну Африку. На Тихому океані як підмандатні території до Японії відійшли острови, що належали Німеччині, на північ від екватора, до Австралійського Союзу — Німецька Нова Гвінея, до Нової Зеландії — острови Самоа.
1 серпня 1919 Угорщина Уряд Угорської радянської республіки пішов у відставку
10 вересня 1919 Антанта Сен-Жерменський мирний договір з Австрією. Договір констатував распад Австро-Угорської імперії і створення на її теренах Австрійської республики, Угорщини, Чехословаччини, Сербо-Хорвато-Словенської держави (з жовтня 1929 — Югославія).
27 листопада 1919 Антанта Ньоїський мирний договір з Болгарією. Болгарія лишалася частини територій
6 грудня 1919 Східний фронт Британський міністр закордонних справ Джордж Керзон оповістив план розмежування, згідно з яким східний кордон Польщі мав пройти лінією приблизного етнічного розселення поляків — на заході; литовців, білорусів та українців — на сході («смуга Керзона»)
2 лютого 1920 Росія Естонія Мирний договір в Тарту між РРФСР та Естонською республикою
25 квітня 1920 Польща Росія Польсько-радянська війна. Наступ польсько-українських військ. 6 травня взяли Київ
14 травня 1920 Росія Польща Контрнаступ радянських військ. 12 липня захоплено Київ
4 червня 1920 Антанта Тріанонський мирний договір з Угорщиною. За договором до Румунії були приєднані Трансільванія і східна частина Банату; до Королівства сербів, хорватів і словенців — Хорватія, Бачка та західна частина Банату; до Чехословаччини — Словаччина й Закарпатська Україна
12 липня 1920 Росія Литва Мирний договір
10 серпня 1920 Антанта Севрський мирний договір з Туреччиною. Згідно з угодою, Палестина та Ірак передавалися Великобританії, Сірія та Ліван — Франції як підмандатні території. Туреччина відмовлялася від усяких домагань на Аравійський півострів і країни Північної Африки, визнавала англійський протекторат над Єгиптом, англійську анексію Кіпру, передавала Італії Додеканеські острови. Східна Фракія та Едірне (Адріанополь), Галліпольський півострів передавалися Греції; зона проток підлягала повному роззброєнню і поступала під контроль створеної Антантою міжнародній Комісії проток. Від Туреччини відділявся Курдістан, кордони якого мали бути визначені англо-франко-італійською комісією
11 серпня 1920 Росія Латвія Мирний договір в Ризі між РРФСР й Латвійською державою
13-25 серпня 1920 Росія Польща Розгром радянських військ під Варшавою («диво на Вислі»)
9-12 жовтня 1920 Польща Литва Польські війська зайняли Вільнюс. Проголошення держави «Серединна Литва». За плебісцитом 8 січня 1922 р. Віленська область передана Польщі
12 жовтня 1920 Росія Польща Ризький мирний договір [1].
