Життєвий та творчий шлях Мелетія Смотрицького

ВСТУП

Мелетій Смотрицький видатна постать XVI – XVII ст. Життєвий шлях М. Смотрицького – одного з найосвіченіших українських філологів кінця XVI – початку XVII ст. – складний і суперечливий.

Актуальність теми полягає в тому,що М. Смотрицький жив у час бурхливої антифеодальної й національно-визвольної боротьби українського й білоруського народів. Одним із виявів цієї боротьби був рух проти наступу католицизму, за збереження православної віри, на захист церковнослов'янської мови, яка була літературною мовою передусім у галузі конфесіонального письменства.

Метою реферату є ознайомлення з постаттю М.Смотрицького та його літературною спадщиною.

Завдання:

• дослідження епохи,в якій жив; • • біографічні дані та джерела,що їх містять; • • розгляд основних творів та суспільна реакція на них; • • церковна діяльність ті політичні погляди на М.Смотрицького; • • дослідження останніх років. • Об'єктом і предметом реферату є постать М.Смотрицького та його ідейно-тематичні засади та їх актуальність в сьогоденні.

Основними методами дослідження порівняльний метод,метод аналізу,синтезу та узагальнення,структурно-функціональний метод.

Наша робота складається зі вступу,семи розділів,висновків,використаної літератури та додатку.

У першому розділі розкриваються аспекти суспільного життя XVI – XVII ст.,в другому постають біографічні відомості,третій та четвертий розділ знайомить з основними творами М.Смотрицького,п'ятий та шостий описується церковне життя та мандрівне життя,а сьомий ознайомив з останніми роками життя.

І. ПОЛІТИКА РИМСЬКОЇ КУРІЇ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ XVI – XVII СТ.

В середні віки католицька церква підпорядковувала питання віри своїм економічним та політичним інтересам, а саме: поширенню впливу Риму на сході та збільшенню володінь церкви. Унія церков розглядалося Ватиканом не як повернення до того стану, котрий був у християнстві до розколу, а як приєднання православної національної церкви до католицької з обов’язковим погодженням з верховенством римських пап та визнанням католицьких догматів єдино істинами. Отже, йшлося не про об’єднання на рівних засадах, а про приєднання Східної християнської церкви до Західної. Польський уряд здавна намагався якщо не ліквідувати православну їєрархію, то підпорядкувати її папському пристолові й католицькій ієрархії.

В середині XVI сторіччя почався новий етап в історії папства – контрреформація. В 1563 році відбувся Тридентський собор, на якому був оголошений хресний хід проти реформації і зроблено все можливе для знищення опозиції в самій католицькій церкві. Курія все більше співробітничала з світськими владиками Європи, намагаючись досягти свого ідеологічного верховенства.

В політиці папства на Україні в другій половині XVI-середини XVII ст. чітко прослідковується ряд етапів, які різняться як по ступеню його активності, так і по рівню результативності. Особливу увагу проблему унії церков на білоруських і українських землях папство приділяло в кінці 70-х – поч. 80-х років XVII ст. Створена на початку 20-х років XVII ст. (1622 р.) конгрегація пропаганди віри зростала греко-католицьку церкву в стані глибокої кризи і направила свою діяльність на її всебічну підтриму.

Унія принесла на зміну відносно демократичної організації з вибірністю священників – строго централізовані структури, замість лише формальної залежності церковної ієрархії від Константинополя – повне підкорення Риму митрополита і єпископів.

Православне духовенство не мало в Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один із панівних станів – найвище православне духовенство – всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначило його угодовську політику щодо правлячих кіл Польської держави.

Посилення кріпосництва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії) загострило соціальні конфлікти на Україні. Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Нова уніатська церква мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму. Все це не відповідало настроям широких мас українського на селення – селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”, “старожитна”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення. До загострення становища спричинилася і так звана “календарна реформа”1. Запровадження папою Григорієм XIII нового календаря у 1582 р. зробило особливо відчутною для віруючих розбіжність між православ’ям і католицизмом, що нагромаджувалася віками, та поглибило незгоди між католицькими верхами і православними низами: починаючи з 1582 р. православні й католики святкували релігійні свята (Різдво, Пасху тощо) в різний час, а це призводило до нехтування феодалами-католиками релігійних традицій православного українського селянства і міщан.

Позбавлена підтримки Польсько-Литовської держави, православ церква на Україні в XVІ ст. перебувала в занепаді. Її єпископські кафедри разом з маєтностями роздавалися “панами-Радою” ї затверджувалися великим князем або польським королем. Користуючись “правом презенти”, магнати у своїх маєтностях розпоряджалися православними парафіями й церквами, призначали й скидали священників. Часто пани-магнати просто торгували церковними посадами та парафіями.

Ідеї оновлення православної церкви стали одними з провідних у діяльності братств. Вони самі обирали священників, намагалися брати участь у виборі церковних ієрархій, втручалися у всі справи громадського життя. Братчики в своїх проповідях заперечували авторитет ієрархів, викривали факти зловживань і розпусти священників, наполягали на праві громад керувати церковними справами, видавати книги, утримувати школи. Все це, звісно, викликало різке невдоволення єпископів. Володимирський єпископ Іпатій Потій – противник братств, бо вважав їх опорою реформаційного руху, – енергійно виступав проти участі світських людей, зокрема міщан, у церковних справах. Церкві личить звітувати перед князями церкви, заявляв він, а не перед “хлопами, шевцями й кушнірами”, простими посполитими людьми, які, “покинувши ремесло: дратву, ножиці й мило та привласнивши собі владу, належну в церкві лише одним пастирям, без пошани поводяться з самим словом Божим і на свій лад його переінакшують, перекручують і на свої богохульні та єретицькі думки лицюють, своїх правних пастирів безчестять, неславлять”1. На думку Потія, все це загрожувало потопити православну церкву на Україні у хвилях протистантизму і відтак позбавити її духовної влади. Роздратовані критикою на свою адресу і взагалі “вільнодумством” низів, верхи православної ієрархії схилилися до унії.

Вже в 1590 році у Бельську відбулася нарада чотирьох єпископів: львівського – Гедеона Балабана, холмського – Діонісія, пінського – Леонтія та луцького Кирила Терлецького, на якій було вирішено попорушити клопотання про прийняття унії. У 1591 р. єпископи подали королеві таємну заяву про готовність укласти унію. Ця змова відбулася без згоди князя В.К.Острозького – противника унії. Однак ідея об’єднання церков уже поширювалася серед вищої православної ієрархії. В 1594 р. до прибічників такого об’єднання пристали митрополит Михайло Рогоза, володимирський, перемишльський і берестейський єпископи.

Влітку у 1594 році у Сокалі відбувся з’їзд православних єпископів, на якому були вироблені умови з’єднання з католицькою церквою. В грудні 1594 році була ухвалена постанова про бажання ієрархів відділитися від Східної церкви й підпорядкуватися папі. На Кирила Терлецького з’їзд поклав обов’язок зноситися з урядом з цього приводу. В червні 1595 р. у Кракові відбулася нарада за участю Потія і Терлецького, з одного боку, та сенаторів-католиків і єзуїта Скарги – з іншого. Були остаточно вироблені основні умови унії. Їх розглянув і схвалив папський нунцій.

Проти унії знову виступив князь В.К.Острозький, який наполягав на передачі справи про унію на обговорення сейму, але король відмовив йому в цьому.

У вересні 1595 р. Терлецький і Потій вирушили до Риму. 23 грудня в присутності папи Климента VIII ці ієрархи проголосили своє “сповідання віри”: визнання догмату про “исхождение Св.Духа”, вчення про “чистилище”, верховенство папи, визнання приписів і постанов контрреформаційного Тридентського собору.

Після повернення Терлецького і Потія з Риму розпочалася підготовка до проведення уніатського собору. Таємна змова єпископів викликала обурення серед православних. Особливо гострою була реакці козацтва. В ході козацько-селянського повстання 1594-1596 рр. громилися маєтності церковників – прибічників унії. Це налякало деяких єпископів. Від ідеї унії відмовився один з її ініціаторів – Г.Балабан, а також перемишльський єпископ І.Копистенський. Проте поразка козацтва у повстанні, дозволила верхам католицької церкви і королеві зважитися на здійснення свого задуму. На початку жовтня Сигізмунд ІІІ і Михайло Рогоза за дорученням папи Клигмента VIII скликали в Бересті (Бресті) церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор одразу ж розколовся на два окремі собори – православний і уніатський. В уніатському брали участь: київський митрополит М.Рогоза, п’ять єпископів, три архімандрити, гри католицьких єпископи (посланці папи), чимало магнатів і шляхти. Побоючись вибуху народного гніву, учасники собору зачинилися в Миколаївській церкві, виставивши для охорони королівських жовнірів, і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8(18) жовтня 1596 р. під тиском представників Сигізмунда ІІІ вже не в Миколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі з Потієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали. На православному соборі, який відбувся в домі князя Острозького, були присутні два єпископи – Балабан і Копистенський, белградський митрополит Лука, дев’ять архімандритів (у тому числі києво-печерський Никифор Тур), два представники східних патріархів, понад 200 представників православного духовенства. Собор відкинув унію й оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади. Учасники православного собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору.

Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, шляхта, яка прийняла унію, одержувала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква стала, по суті, незаконною. Незважаючи на погрози уряду, православні виступили на захист своєї віри. Ареною боротьби став сейм, а ініціатором православне шляхетство. Суперечки на перших двох сеймах, які відбулися після 1596 року, не дали будь-яких результатів. Лише несприятливе зовнішньополітичне становище Речі Посполитої на поч. ХVI ст. спонукало уряд уважніше поставитися до вимог православних, і в 1603 та 1607 рр. останні одержали ряд поступок (зокрема, сейм оголосив про припинення переслідувань православних).

А тим часом унія впроваджувалась силою. Так, єпископ І.Потій особисто очолив похід проти Іллінського монастиря (на Волині), ченці якого відмовилися підкоритися постанові Берестейського собору. Монастир був спустошений. Спроба представників місцевого населення оскаржити вчинки єпископа не увінчались успіхом. Знаряддям упровадження унії було також “право презенти”, яким користувалися магнати і шляхта, ставлячи уніатів священниками в церквах у своїх маєтностях. Матеріально і морально залежні від магнатів і уніатських єпископів “презентатори” слухняно виконували волю своїх патронів.

Виступи проти унії набули активних форм. Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, яким власті заборонили під загрозою суворого покарання “будування тамтої церкві і школи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені булл відступити1. У 1629 р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманського монастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкою й повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриття православних храмів. Між прихильниками унії та православ’я розгорілася активна ідейна боротьба, відбита в полемічній літературі, ширився рух за відновлення православної ієрархії.

Внаслідок опору козацтва і посполитих на початку 30-х років ХVП ст. польський уряд змушений був видати “Статті для заспокоєння руського народу”, які узаконювали існування православної церкви. Проте “Статті” не припинили наступу католицизму та уніатства на Україні.

 

II. БІОГРАФІЧНІ ДАНІ ТА ПЕРШИЙ ПОЛЕМІЧНИЙ ТВІР "АНТИГРАФ"

Українська полемічно-публіцистична література к. XVI – перш.пол. XVII ст. за своїм суспільно-мистецьким характером і за прогресивною значимістю стверджених ідей гідна посісти чільне місце в загальноєвропейському літературному процесі доби Відродження.

Вона має свою специфіку. За формою – це переважно публіцистика з церковно-догматичними екскурсами і медитаціями, але за об’ективним змістом і функцією ця література була вираженням складного соціально-духовного життя народу.

В історії української культури і суспільної думки к. XVI – перш.пол. XVII ст. Мелетій Смотрицький виділяється як найбільш яскрава і разом з титм найбільш суперечлива постать. В умовах тогочасної дійсності крива лінія життя письменника нагадує світоглядну еволюцію ідеолога німецької реформації Мартина Лютера: піднесення – криза – падіння. Серед українських письменників-полемістів XVI-XVII ст. він є найбільш продуктивним автором. Йому належить за неповними відомостями понад 20 творів. Книги письменника це унікальні стародруки, видані польською мовою. На жаль, вони й досі не перевидані в перекладі на українську мову і не прокоментовані. В умовах “національного роздвоєння” Мелетій Смотрицький напружено шукав шляхів до консолідації народних сил в інтересах політичного життя і культурного розвитку України. В колах церковно-просвітительської інтелігенції він вважався найосвіченішою і найвпливовішою людиною. На жаль, в пошуках істини і добра він не уникнув прикрих помилок, втративши вірні соціально-історичні орієнтирі. В останні роки життя Мелетій Смотрицький опинився в таборі “возз’єднаних”, прийняв унію. В зв’язку з такою провиною сучасники, а за ними й пізніші історики засудили його як відступника і ворога свого народу. А чи був справді Мелетій Смотрицький ворогом? Це питання я хочу з’ясувати більш об’єктивно у своїй роботі. Отож, безпосередньо повернемося до перебігу років життя Мелетія Герасимовича Смотрицького.

Майже всі біографи вважають, що Мелетій народився в спадковому маєтку батька містечку Смотрич (тепер селище міського типу Дунаєвецького району, Хмельницької області) на Поділлі. Батько його – Герасим Данилович Смотрицький тривалий час був писарем у Кам’янці (Подільському), про що писав Мелетій у книзі. Не виключено, що саме в Кам’янці народився його син Максим. Князь Костянтин Острозький запросив у 1576 р. Г.Смотрицького до Острога, де він став першим ректором Острозької школи. Г.Смотрицький – автор першої друкованої на Україні полемічної книги “Ключ царства небесного” (1587 р.). Він узяв активну участь у редагуванні й виданні знаменитої Острозької біблії, що вийшла в світ 1581 р.

Біографи називають різні дати народження М.Смотрицького, переважно 1577-1579 рр. Орієнтиром у цьому питанні може служити лист Смотрицького до папи римського Урбана VIII від 6 липня 1627 р. з містечка Дубно на Волині. В цьому листі письменник зізнається, що він від народження свого і з власної волі пересував у православ’ї п’ятдесят років. Але тут виникає сумнів, якщо прийняти цей орієнтир, то тоді важко повірити в те, що перші свої твори проти унії він міг написати ще студентом, маючи всього 18 років. Отже, слід думати, що Смотрицький у листі до папи натякає не на річницю офіційного переходу до унії, а вказує рік свого остаточного рішення прийняти унію. А це сталося, як бачимо із зіставлення фактів, у 1625 р. після мандрівки письменника на Схід для аудієнції з патріархом. В творі “Апологія” письменник зазначає, що він наважився в далеку дорогу на Схід “в старості літ і з слабим здоров’ям”1. Цей натяк також підтверджує наш здогад про те, що письменник у рік від’їзду був уже немолодим, принаймі досягнув полудня віку. Отже цілком імовірно, Мелетій Смотрицький народився в 1575 р., а дата його кончини припадає на 27 грудня 1633 р. (за новим календарним стилем 9 січня 1634 р.).

Про дитячі роки письменника нічого невідомо. Знаємо лише, що він навчався і виховувався спочатку в Острозькій академії, йогс вчителем і наставником був учений грек Кирило Лукарис, який після смерті Г.Смотрицького (близько 1594 р.) був ректором Острозької школи, а з 1612 р. – константинопольським патріархом. Отже, в Острозькій школі Мелетій мав змогу добре засвоїти церковнослов’янську й грецьку мови. Мабуть, за рекомендацією київського воєводи і мецената Острозької академії К.Острозького, а може й самого Кирила Лукариса, молодого Смотрицького направляють до Віденської єзуїтської академії, яку він успішно закінчує. У 1600 р. служить домашнім учителем у князя Соломирецького під Мінськом. Незабаром, як наставник молодого княжича Б.Соломирецького, Смотрицький дістав нагоду поїхати за кордон для завершення своєї освіги. Майбутній письменник-полеміст мав можливість слухати лекції у протестантських Вроцлавському, Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах, довершуючи там свої знання з філософії, теології, філологічних наук, а також медицини. За припущенням П.К.Яременко, в одному з цих університетів він здобуває вчений ступінь доктора медицини, про що довідуємось із короткого напису на титульній сторінці “Апології” “М.Д.”1. Хоча дослідник Короткий В.Г. дотримується іншої думки, що абревіатура “М.Д.” розшифровується, як “Magni Ducatus” – так підписувалось багато творів в ХVІ-XVII ст., які мали відношення до Великого князівства Литовського. Навчання в західноєвропейських університетах допомогло Смотрицькому не тільки свідомо зіставити єзуїтську схоластичну науку, набуту в Віленській академії, з раціоналістичними поглядами протестантських гуманістів, а й самому піднятися на передові позиції у вирішенні суспільно-політичних проблем, в кардинальних питаннях розвитку гуманітарних наук і літератури. На Заході письменник ширше знайомиться з античною культурою і провідними мислителями та поетами Відродження.

Невідомо, скільки тривало навчання Смотрицького в університетах. За даними Яременко П.К., він повернувся із Західної Європи близько 1604 р.2. Дослідник Короткий В.Г. стверджує, що в 1604 р. Мелетій тільки закінчив Віленську академію (курс філософії – 3 роки), а Лейпцігський, Нюрнберзький та Віттенберзький університети відвідував в 1605-1607 рр. – запис в Лейпцігському університеті від 1606 р.

Як би там не було, одержавши неабияку освіту Смотрицький повертається на батьківщину і зупиняється в маєтку князів Соломирецьких під Мінськом. Тут він включається в активну громадсько-релігійну і культурну діяльність, стаючи одним із палких оборонців прав гнобленої православної української та білоруської суспільності. Смотрицький в очах громадськості стає визнаним авторитетом. До нього “як до оракула” звертаються люди у болючих церковних проблемах, приходячи з Мінська, Соломиріччя та навколишніх міст і сіл. Під його впливом міщани Мінська засновують церковне братство, будують нову церкву, дехто з тих, хто вже прийняв унію, повертається назад у православ’я. Я думаю, що саме на ці роки припадає кінцеве формування поглядів Смотрицького на філософсько-соціологічні питання і нацерковні справи. Ще навчаючись у західно-європейських університетах, він стає прибічником ідей релігійного вільнодумства і раціоналізму помітна симпатія до матеріалізму, відчутне пантеїстичне захоплення силою і розумом природи. Навіть походження людини він вбачає “з води і духа”1, а не з милості бога-творця. Він рішуче заперечує сліпу церковну авторитарність і папський абсолютизм, проповідувані єзуїтами і Ватиканом, а разом з тим виявляє жвавий інтерес до земного життя і духовних проблем простої людини. Без сумніву, він на той час був переконаним речником протестантської ідеології: “Хто був Теофіл Ортолог? – пише він пізніше про себе як автора “Треносу”, – послідовник Лютера, який в академіях Липській і Віттенберзькій при гробі Лютеровім свій молодий вік на науках отруївши, лютеранським димом закопчений прибув до Литви і Русь, лементуючи, тим же чадом заразив”1. Перші літературні спроби припадають на кінець 90-х років XVI ст. Тоді він виступив з полемічним твором проти “Унії” Іпатія Потія. Тепер же полеміст пише відповіді на уніатські твори “Розмова берестянина з братчиком” і “Воскреслий Наливайко”. Ці твори не були надруковані й не збереглися. Не відомі навіть їх точні назви, а сам автор згадує їх в “Апології”, але без титулів. Близько 1608 р. Смотрицький повернувся до Вільна (тоді ж вийшов у світ його анонімний трактат “Антиграфи”, тобто “Відповідь”). Автор книги називає себе “одним братом братства церковного Віленського”. Будучи членом цього братства, Смотрицький, очевидно, й викладав у Віленській братській школі. На той час, після Львівського Ставропігійського братства, Віленське церковно-міщанське братство вважалось однією з найбільш організованих і сильних фортець “руського” православ’я.

Мелетій Смотрицький дедалі активніше включається в національно-релігійну боротьбу. Від імені Віленського братства він пише польською мовою полемічний твір “Антиграфи”, виданий у відповідь на уніатські писання Іпатія Потія “Герезія” і “Гармонія”.

За звичаями того часу твір Мелетія Смотрицького починається “Епіграмою” на герб княжат: Что за звезду я вижу, которая своим блеском Равняется свечению лучей Феба, Скажите, прелестнне музы? Так светящаяся звезда – Благороднейших Острожских, известных всему миру Слава, которая рождается из их благородних поступков И, как тень за телом, за добродетелью ходит. Эта слава издавна избрала место в их доме. И после емерти ни одному из них не дала умереть. Не исчезла память их славной добродетели, Которой свидетели й драгоценности в их гербе. Свидетель мужества их – храбрый рыцарь с мечем в бою, Могущественный победитель весн страшного змея. И веры, сохраненной в нерушимой целостности, Знаком является крест, оружие непобедимое, Которое от врагов действенную защиту Давало й душе, й телесным составом. И место в раю прекрасном приготовило, Где души, богу милне, в счастье пребывают И для последнего суда ждут с радостью, И ты, о светлый князь, путем предков своих Идя, держись набожных своих поползновений. Пусть веры отчизны ты будешь патроном И для народа вечной короной неувядающей славы!

Думку, стисло висловлену у вірші, він розгортає далі у прозовій присвяті молодому нащадку родини Острозьких, краківському каштеляну, старості канівському, черкаському і білоцерківському Янушу Острозькому. Автор все ж сподівається, що молодий спадкоємець (який до того часу вже перейшов до католицизму) знаменитого православного роду залишиться для українців і білорусів “стражем справедливості, допомогою покривдженим, рятунком для нещасних”, буде одним із тих мужів, які “стовпами свободи і спокою народного називатися гідні”.

Після присвяти вміщена “персдмова до чительника”, а далі йде сім розділів-трактатів, в яких полеміст спростовує наклепи уніатів на православних віденських братчиків і на порядки в їх церковних закладах, критикує католицьке віровчення. При цьому він керується тільки принципом істини і гуманності, вважаючи , що ніякими переслідуваннями, ніякою тяжкою карою не знищити правду між людьми, бо вона е силою нездоланною. Правда рідного народу, його законні інтереси для Смотрицького, на мою думку, є найвищою суспільною вартістю.

Трактат написано польською мовою. Звичайно, можна закинути письменнику те, що він пише не рідною мовою, а польською, проте слід мати на увазі, що в ті часи польська мова виконувала на Україні і в Білорусії функцію державної і літературної мови.

 

III. "ТРЕНОС" ТА СУСПІЛЬНА РЕАКЦІЯ НА НЬОГО

Друге десятиліття ХVII ст. принесло Мелетію Смотрицькому надзвичайно голосну славу, визначивши йому провідне місце в історії культури і письменства України і Білорусії. Писменнику вдалося заполонити уми і серця українського і булоруського православного люду своєю знаменитою полемічно-художньою книгою “Тренос” (“Плач”). В той же час він створює і видає фундаментальну філолого-лінгвістичну працю “Граматику слов’янську”. “Тренос” був надрукований під псевдонімом Теофіл Ортолог (Боголюб Златоустий). На титульному аркуші книжки зазначено, що текст перекладено спочатку з грецької на “словенську”, а з цієї – на полську. Щоб уникнути переслідувань, до переходу в унію свої полемічні твори Мелетій видавав без зазначення прізвища або під псевдонімами. Обираючи за псевдонім грецьке ім’я, автор намагався додати більшої значимості, авторитетності своєму творові. Це було в традиціях того часу (Христофор Філалет). Поява “Треносу” була викликана потребою дня. В 1609 році у Вільно, де постійно проживав Смотрицький при братському Святодухівському монастирі, сталася драматична подія, що до глибини душі схвилювала й обурила письменника. Один із організаторів церковної унії, київський уніатський митрополит Іпатій Потій разом зі своїм намісником Вельяміном Рутським вирішив приєднати до унії непокірних віденських міщан. Іпатій Потій взагалі відзначався деспотизмом. Це був типовий феодальний магнат у мантії митрополита. Він не міг стерпіти, що православні його поважали як “башмак без підошви”, плювали на евангелістське вчення в уніатських церквах, називали це вчення “папежской ересью й нововведениями”, а своїх же пастирів “попов–баннитов... наливайковская орда скрываєт, защищает и общаетея с ними”1.

В вересні 1608 р. Потій призначає Рутського своїм намісником в Вільно, завіряючи православних в тому, що “он не допустит никаких отступлений от православного обряд”2. Однак все це було лише на словах. Поступово в “руських” церквах були введені органи, відкриті алтарі, обідні, які читались пошепки; змінився церковний спів, одяг духовенства і зовнішній вигляд священників, які стригли волосся і голили бороди. 3’являються капітули, встановлюються звання каноників, прелатів, офіціалів, нежонатому білому духовенству надаються виключні права для досягнення вищих духовних ступенів (целібат), чого в східній церкві ніколи не було. Віденський протопоп Жачковський та архімандрит Святотроїцького монастиря Сенчило не признавали ні влади Потія, ні Рутського, за що уніатський митрополит 20 вересня 1608 р. Сенчило “яко турбатора церкви божое и клеветника” відлучив від церкви і прокляв.

Через декілька місяців, в грудні 1608 р., уніати вводять в Святотроїцький монастир ієзуїтів і кармелітів, на що 29 грудня 1608 р. архімандрит Сенчило подав скаргу в віленську ратушу. Більше того, 2 січня 1609 р. Потій написав звернення до віленських міщан, де було наказано відібрати у православних місцеві церкви. Цей наказ був закріплений королівським наказом від 20 лютого того ж року1.

Віденські міщани не мали достатньої сили постояти за себе зі зброєю в руках, бо в місті на той час перебував із своїм військом Сигізмунд III. А Потій скористався з цього і влаштував безпрецендентний погром православних святинь. Документи свідчать, що юрби віленських міщан з жінками й дітьми на вулицях падали перед королем, благали не чинити їм кривди, не силувати до унії. Але нічого не допомогло, король був глухий до народних прохань. І це в той час, коли існували окремі сеймові конституції 1607 р. і 1609 р. про заборону насильства в релігійних справах, вказівка церковні посади в православних єпархіях надавати лише людям “чисто грецької” віри. На Потія в ті дні було вчинено замах2. (Вдруге замах на Іпатія Потія був здійснений під час богослужіння в церкві Віденського Святодухівського монастиря. Гайдук шаблею цілив по шиї, відсік два пальці).

У церкві св. Миколая під малим алтарем була знайдена бочка пороху. Очевадно, готувався вибух на той час, коли там мав перебувати Потій. Декого із міщан було ув’язнено і піддано тортурам. Народ був до краю пригнічешій і заляканий, сили розпорошені. Після загарбання Потієм віденських церков (св. Пречистенська, Перенесіння св. Миколая, Воскресіння Спаса, Покрова, П’ятниці, св. Юрія, св. Кузьми і Дем’яна, Різдва Христового, св. Миколи, св. Івана) у місті лише Свягодухівське братство залишилось єдиною фортецею православ’я.

Я думаю, що ці події і обставини, свідком і очевидцем яких був Мелетій Смотрицький, розбурхали у письменника глибокі душевні перживання за долю рідної землі і народу. За таких обставин з’явилась його талановита книга “Тренос, або плач Східної церкви...”, видана в 1610 р. у Вільно. “Тренос” містить коротку присвяту одному із меценатів православ’я князю Михайлу Корибуту-Вишневецькому, старості овруцькому, “передмову до чительника”, а далі десять розділів загальним обсягом 436 сторінок друкованого тексту звичайного формату. (До речі Іван Вишенський свій збірник творів “Терміна о лжи» присвятив також М.Вишневецькому). Основний ідейний зміст “Треносу” Смотрицького становлять перші чотири розділи твору, в яких письменник зумів мобілізувати свій багатий арсенал художньо-публіцистичних засобів, виявив себе блискучим майстром художнього слова і полеміки.

Смотрицький глибоко проймався людським стражданням, а особливо стражданням простих людей. А що може бути болючішим і страшнішим як страждання жінки-матері, безвинно скривдженої? Материнські сльози проймають душу і викликають співчуття навіть у людини з камяним серцем! Тому надзвичайно сильний ідейно-емоційний ефект справляє у “Треносі” страдницький образ плачучої над своєю недолею православної церкви-матері. (Відзначимо, що Смотрицький не перший з українських письменників-полемістів створює ліричний образ церкв-матері – “Ключ царства небесного” Г.Смотрицького, твори Клірика Острозького, Вишенського.) У “Треносі” Смотрицького образ матері-церкви настільки багатогранний і скульптурно виписаний, що сприймається як художньо довершений алегоричний образ матері-вітчизни, поневоленої і зрадженої “звироднілими синами”. Церква-мати скаржиться: “Горе мені бідній, горе нещасній, ах з усіх боків з добра пограбованій! Горе мені, на світську ганьбу тіла мого з шат оголеній! Біда мені, нестерпними тягарами обтяжній! Руки в оковах, ярмо на шиї, пута на ногах, ланцюг на бедрах, меч над головою обосічний, вода лід ногами глибока, вогонь по бока невгасимий, звідусіль крики, звідусіль страх, звідусіль переслідування. Біда в містах і селах, біда в полях і дібровах, біда в горах і безоднях землі… Нужденно, бо наготу терплю, і аж на смерть переслідують мене. Перед тим гарна і багата, тепер я зневічена і убога. Колись королева, всьому світові мила, а тепер усіма погорджена і змучена... Тепер я посміховище світові, а колись була подивом для людей і ангелів, оздобна була перед усіма, принадна і мила, чудова як ранкова зоря на сході, гарна як місяць, прекрасна як сонце... Діток родила і виховала, але вони зреклися мене, стали для мене посміховищем і ганьбою. А то стягли з мене шати мої і нагу мене з дому вигнали, одягли оздобу тіла мого і голови моєї прикрасу забрали... Вдень і вночі плачу і сльози мої по щоках моїх як потоки річної тянуть та немає кому мене втішити: всі від мене відбігли, всі мною згордували, кревні мої далеко від мене, приятелі мої неприятелями стали, сини мої, гадячому позаздривши племені, утробу мою заразливими жалами, жалять!”.

Письменник особливо намагається підкреслювати підневільне становище церкви-удовиці, уявляючи в цьому образі становище батьківщини, уярмленої соціально і політично шляхетською Польщею, позбавленої будь-яких національно-релігійних прав, роздертих на два ворожі табори ненависною унією. Адже, голосить мати: “Не знаю, куди вдатись, до кого голову мою прихилити, кому в оборону віддатись... Тут непроходимі ями копають, там дротяні сіті закидають. Звідти ядовиті жала випускають, а звідси смертельні трутизми одні явно, другі таємно, інші улесливістю, а деякі погрозою”. Полеміст гнівно обвинувачує в насадженні унії насамперед феодально-церковну верхівку, яка піддалась на спокусу “гадючому племені” Ватікану, зблокувалась із ворогами. Вона винна тому, що своїм прагненням влади і багатства, власним недбальством призвела до морально-політичного занепаду традиційно-національних устоїв церковного і світського життя, внаслідок чого посилились масове ренегатство, байдужість до патріотичних обов’язків і моральне отупіння. “Священники мої осліпли, пастирі мої онеміли, старці мої зглупіли, молодики мої здичавіли, доньки мої в розпусту вдалися, і все одним замислом, бога і правду його занедбавши, на душу мою змовилися. Роззявши пащеки свої і, свистячи, скрегочуть на мене зубами своїми, мовлячи: “Ось уже день той настав, якого ми чекали... Взяли сокири в руки свої і шукають душу мою, щоб її заубити»1.

Підняти на матір сокиру – це найтяжчий злочин. Може здатися, що тут Смотрицький гіперболізує. Думаю, що ні. Процес масового окатоличення, а відтак і полонізації українсько-білоруської шляхти були розраховані на те, щоб прискорити асиміляцію в межах Речі Посполитої всього народу – від пана до простого “хлопа”. Доля відсталого провінціалізму нависала над українською і білоруською землями дедалі відчутніше. Такий тверезий політик і мислитель як Смотрицький не міг не бачити цього зла і не міг бути байдужим. Він болісно шукає рятунку для Батьківщини.

Суспільно-історичні умови вимагали тоді, на його думку, появи або нового Наливайка, або вождя-пророка, який би просвітив суспільність, підняв би національно-релігійну свідомість “блудних синів” і запалив вогонь боротьби за соціальне і національне визволення рідного краю. “Де тепер ті часи, коли я мучеників родила? Де вони благословенні всього світу вчителі-апостоли? Де їх нелицемірні наслідувачі, пастирі і наставники? Вас зараз потребую милі і вірні сини мої!”

В своєму творі М.Смотрицький розвінчує унію і церковних лжепастирів, критикує феодально-церківну верхівку і Ватикан; більше обережними виразами полеміст насмілився дошкулити і королівському двору, де знаходилось головне гніздо спекуляції церковними “хлібами” і посадами.

Письменник покладає велику відповідальність на духовних пастирів, які взяли на себе обов’язки божих обранців і вихователів людських душ. Характерно, що полеміст наголошує тут не на принципах фанатичної набожності, а на принципах морально-етичних, гуманістичних, які повинен мати служитель церкви. “Єпископ має бути бездоганний, яко ключник божий: не пихатий, не гнівливий, не п’яниця, не забіяка, не хтивий до збагачення гидкого, але гостинний, доброзичливий, тверезий, справедливий, святий, поміркований, щоб він, дотримуючись науки віровизнання, міг проповідувати цю науку і переконувати її супротивників”. В дійсності все було навпаки, то були справжні феодали в мантіях. “Не пастирі вони, а вовки хижі, не вожді, а леви зголоднілі, які одних овечок самі нещадно пожирають, а іншими зміїні пащеки нещадно затикають. О, нещасна чередо! Чи ж може бути пастирем і вчителем той, котрий сам, ніде не вчився, котрий не відає, що богу повинен, а що ближньому своєму?.. Отож одні з корчем, інші з двору, а ті з війська, а деякі з поборів, без жодного обрання і без всякого гідного свідоцтва, за допомогою золота і срібла до дому божого вдерлися”. На адресу князів церкви відносяться і ці сатирично-глумливі характеристики – вони і “матеологи”, а не “теологи”, вони і “сквернителі”, а не “учителі”, “гасильники”, а не “світильники”, impostores (бехуни), а не пастирі, “єпискоти, а не єпископи”. А потім ще додає: “В житті ви корчмарі і купці єсьте, у звичаях домолежні, в розмові неуки, в поведінці облудні лисиці, а заняття безпутні, в яких і ви самі, і ті, що вас наслідують, чинете”.

Завершує Смотрицький зривання масок з церковної верхівки народними переказами про останні дні життя і безславну смерть єпископів-відступників, що першими прийняли унію. Київський митрополит М.Рагоза, так терзався муками сумління за вчинене ренегатство, що “ще живши будучи як мертвий ходив” і незабаром помер наглою смертю, пінський єпископ Іона Гоголь “нажершися горілки... шию собі зламав”; єпископ холмський Діонісій Збируйський, який тримав коханку під виглядом сестри, теж невдовзі “життя своє доконав”; луцький і острозький владика Кирило Терлецький, про “мужобойство” і розпусту якого весь Луцький повіт знав, від “двірської хвороби” носа позбувся і теж швидко за своїми колегами на той світ поспішив. Сміливі філіппіки полеміста, на адресу пастирів-вовків гідні пера Івана Вишенського, в яких відчувається співзвучний мотив рівності всіх людей перед богом. Тому не випадково полеміст гнівно нападає на владик-відступників, що в обряді причастя відмовляють рядовим мирянам причащатись вином, а лише причащають хлібом. Письменник об’єктивно заперечував церковну ієрархію і поділяв протестансько-реформаційну концепцію соборного управління церквою.

Хоча в своїх поглядах М.Смотрицький виявляє себе поміркованішим, ніж І.Вишенський. В ставленні до світських панів Смотрицький виявляє стриманість, вважає в усьому винним бездіяльний єпископат, від якого у різні секти і віри повтікали багаті та знамениті феодально-шляхетські родини України і Білорусії. В той час, коли Вишенський в “Посланні до єпископів” палає гнівом на світських феодалів за їх відступництво, за кривди, які вони чинять безправному “хлопу”, М.Смотрицький цих же панів величає “діамантами”, “карбункулам”, “дорогим камінням” і лише сумує за їх відступництво від рідної церкви.

У чому ж полягає ідеологічне кредо Смотрицького? Яка його конструктивна суспільнополітична програма, якщо її окреслити на підставі думок і суджень, висловлених у “Треносі”. Перш за все, він вбачає вирішальну роль освіти і християнського виховання в інтересах справедливого суспільства. Письменник не заперечує феодалізм як суспільний устрій, але утопічно вважає, що феодально-шляхетська демократія, що існувала тоді в Речі Посполитій, з її галасливими сеймами, сенатом, виборністю короля, з політичним і релігійним вільнодумством дає можливість створити розумне і справедливе суспільство. Смотрицький хотів бачити на рідній землі гуманний феодалізм, заснований на “євангеліських” нормах у відносинах між паном і мужиком. Ось, наприклад, з яким апостольським словом звертається він до “власть імущих”: “Ви, княжата і вельможі, божим судом судіте повірених вам підданих остерігаючись того, аби тим же судом самі осуджені не були. Не накладайте на них великої данини, пам’ятаючи, що і вам господь ваш борг відпустив і чинш за вас заплатив. До “посполитого люду” він виголошує окремо слово, де повчає чесно і з належною гідністю виконувати свої обов’язки перед паном, королем, богом. “Всяка душа вищій владі нехай буде піддана. Бо ж влада не страхає за добрий учинок, але за злий. А хочеш не боятися властителя – роби добре і будеш мати від нього прихильність, бо він є служебником божим на твоє добро. А будеш зло чинити бійся його, бо не без причини меч носить. Отже, віддавайте всім, що повинні – що є богове – богу, а що королівське – королю, кому данину – тому данину, кому сто – тому сто, кому боязнь – тому боязнь... Братство милуйте, бога бійтесь, королю шану віддавайте”.

Особливе місце в творі належить критиці доктрини католицизму. Автор добре вивчивши історико-церковні джерела, писання і документи авторитетів католицизму, а також православ’я, вдаючись до щедрого ілюстрування антипапських публіцистичних, поетично-сатиричних творів письменників доби Відродження та підкреслюючи факти живої дійсності досягає великого художньо-публіцистичного ефекту і переконливості. Завдання письменника-гуманіста довести, що сила, істина не в казкових багатствах і теократичній владі Ватікану, здобутих обманом і насильством, а в гнобленому, але вірному “апостольським нормам” церковно-громадському устрою українсько-білоруського православ’я.

З великою енергією і бездоганною теологічною ерудицією Смотрицький береться за критику і сатиричне висміювання теократичної хтивості і самообожнюванням римських пап, користуючись зброєю ворога. Адже відомо, що католицькі теологи і письменники в інтересах створення культу цезарепапізму написали тисячі книг. Це ж “римського двору похлібці” твердять, що римський папа за універсальним божественним правом є голова всіх церков і народів, що його влада найвища над всіма створіннями, що він як намісник Христа, над іншими єпископами є старший. “Про нього, як і про Христа, сказано, що може все повернути собі під ноги – вівці і воли всілякі, до того й бидло польове, птаство небесне і риби морські. Він сам слабих могутніми робить, а могутніх слабими; що бог чинить, те й він може. Він сам замість правдивого бога на землі. Він сам владу і привілеї від Христа має, щоби всі перед ним покорялись”.

Мелетій Смотрицький зазначає, що папа є “сином людським, творінням сина божого, немічна вівця, як і інші, не без гріха, не безсмертний, не всемогущий, але грішний, смертний …”.

Спростовує полеміст і положення католицької доктрини, ніби римський папа наділений владою намісника бога на землі, успадкував це право від апостола Петра, першого учня Христа. Полеміст твердить, що Петро був першим серед рівних Христових учнів, а значить, і папа римський є рівним серед православних патріархів.

Полеміст засуджує показну величність і пиху римського владики, зіставляючи убоге вбрання і виснажений вигляд простого рибалки апостола Петра і тріумфуючого в золотих шатах того, хто іменує себе спадкоємцем апостола.Великою сатиричною силою сповнена антиєзуїтська тирада полеміста, у якій говориться про єзуїтську підступність. Спритні “ловці душ” завжди намагаються завершити свою “душепастирську” роботу безсоромним обдиранням надміру довірливих шляхтичів і простаків з міщансько-селянського середовища. “То на костьол, а ти, сину і дочко, за торбу і між люди, то на колегіум, а ти, батьку і матко, самі про себе думайте, то на візуїти, а ви, браття, сестри і кревні, у чужих хліба жебрайте, то на отців святих, а ти сам із жінкою і дітками домашнього свого хліба позбувшись, чужі пси дражни. Так ті спритні батечки все захоплюють, так все забирають, так все пожирають – і безпечно, бо в Римі за ними суд, в Римі розправа, в Римі й присуд. Продай же шляхтичу, мужиків своїх, запродай жінку і діток та їдь до Рима на розправу, де, якщо не душі з власного тіла, то душі з свого мішка певно позбудешся, а нічого не відсудиш”.

Висвітливши в такому непривабливому ракурсі обличчя католицького Рима та його найвірніших місіонерів з ордену єзуїтів, Смотрицький зіставляє перед читачем дві найреакційніші і за тих часів політичні та ідеологічні системи, двох світових агресорів, що домагалися світового панування, – католицько-папський Рим, з одного боку, султанська Туреччина – з другого. Така постановка питання не була випадковою. Єзуїти злобно й образливо для православних трактували твердження про завоювання турками Візантії нібито за велінням божим. За гріхи бог наслав на Східну церкву турків. На що Смотрицький відповідає, що “далеко пожиточніша річ зовнішнє зневолення терпіти, а духом вільним під турком жити, аніж тілом і душею римському папежові служити”. Це вже прямий виклик організаторам унії. Мені здається, що автору “Треносу” треба було набратися неабиякої відваги і відповідальності: щоб публічно зробити таку заяву. Слід врахувати, що письменник проживав у католицькій державі, яка до того ж була з Туреччиною у ворожих відносинах. Уряд Речі Посполитої міг за такі настрої оголосіти автора державним злочинцем, “банітом” і засудити до страти. Так воно фактично й сталося.

До того ж полеміст не у всіх місцях твору виявляє стриманість і поміркованість. В деяких місцях Смотрицький фактично закликає до войовничого протесту, до бунту: “До тебе, славний руський народе, до тих, котрі ще мене, матір свою, не залишили і відщепенства ганьбою себе не заплямували, мовою своєю звертаюсь! Питаю, чому на таку велику і нечувану кривду мовчите? Чому оббріхані не виправдовуєтесь? Чому ображені не протестуєте?.. Досить тоді прикрого зганьблення терпіти! Досить усього світа кривду на собі носити!.. Повстаньте тоді, і повторно прошу – повстаньте, сини мої, зі сну смертельного!”

“Тренос” дуже збентежив королівські власті. Сігізмунд ІІІ того ж 1610 р. видав наказ про заборону продавати й купувати книги Віденського братства під загрозою кари в 5000 червоних золотих. Війтові й магістрату король пропонував конфіскувати братську друкарню, забрати й спалити книги, а складачів та коректорів арештувати1. Королівський наказ виконано. Редактора й коректора Леонтія Карповича ув’язнено. Смотрицькому вдалося уникнути арешту.

IV. ПОСТРИЖЕННЯ В ЧЕНЦІ ТА "ГРАМАТИКА"

Після “Треносу” протягом десяти років Смотрицький як письменник-полеміст не виступає з новими творами. Замкнувшись у стінах віденського Святодухівського монастиря, він цілком віддається педагогічні діяльності і свої здібності та знання скеровує на благо вітчизняної філологічної науки. Важко сказати, що пережив і що передумав письменник у ті критичні часи. За плечима у Мелетія було вже понад тридцять років віку, потрібно було постійне пристановище в житті і власна стріха над головою. Залишалась альтернатива: або одружитись і жити світським шляхтичем, або пострігтись у ченці і жити на постійному утриманні громадського мецената – віденського Святодухівського братства, щоб забезпечити собі умови для творчої зосередженої праці. Що могло бути основною причиною остаточного вирішення постригтися в ченці? Як свідчить К.Студинський у 1898 р. в Кракові на одному із стародрукованих примірників “Треносу” він бачив напис латинською мовою рукою невідомого сучасника такого змісту: “М.Смотрицький після викрадення його нареченої Ал.Г. вступив до монастиря”.

Далеко серйозніша підстава думати, що основною причиною, яка спонукала Смотрицького одягтись у чернечу рясу, були його переконання політичного протестанта, опозиційно настроєного по відношенню до існуючого польсько-шляхетського урядового і церковного режимів на Україні і в Білорусії. Відповідно до свого виховання і нахилу до інтелектуальної діяльності, він вирішив залишитись у монастирі, щоб віддатись благочестивому подвижництву, сповненому невсипущої творчої праці для народу. Проживаючи в мурах віденської Святодухівської обителі, письменник деякий час вважався монастирським послушником у архімандрита Леонтія Карповича. Останній не був суворим наставником і тому Смотрицький дозволяв собі не дотримуватися монастирської дисципліни. Йому дозволено було виходити за межі монастиря в місто. Письменник не цурався ширшого товариства, він навіть відвідував Троїцький уніатський монастир, де мав розмови на церковно-громадські теми з освіченими монахами-уніатами Рутським, Кунцевичем, Кревзою та ін. Його глибоко непокоїли згубні братовбивчі чвари, штучно створені в єдиній вірі і церкві унією.

Перед постриженням у ченці Смотрицький деякий час перебував у Києві, маючи намір залишитися там на педагогічній роботі в новозаснованій школі київського митрополита Сильвестра Косова, Смотрицький виконував обов’язки ректора Києво-братської школи, також викладав латинську мову. Це могло бути в 1616-1617 рр., оскільки в 1617 р. він знову повертається до Вільно в Святодухівський монастир і незабаром приймає постряження в ченці під іменем Мелетія. На титульній сторінці “Граматики”, що вийшла друком у 1618 р., вже значиться авторство “многогрешного мніха Мелетія Смотрицького”.

За переказами постриження в ченці М.Смотрицького сталося після того, як на нього був зроблений донос за відвідування уніатського монастиря. Відтоді письменник зробився дисциплінованим монахом, став провідною фігурою серед наставників і вчителів Зіленсько-братської школи. В цей час Смотрицький наполегливо працює над створенням слов’янської граматики, яка стала першорядною фундаментальною роботою в історії філологічної науки.

Ця знаменита праця, що вийшла друком під титулом “Граматіки славенския правилное синтагма” має дві дати видання Вільно 1618 р. і Єв’є 1619 р. (існує припущення, що в Єв’є додруковувалась частина тиражу). “Граматика” Смотрицького створила цілу епоху у вітчизняному мовознавстві, а також у всій славістичній науці. Вона на довгі роки стала неперевершеним взірцем шкільного підручника (200 р.), побудованого з педагогічним смаком і бездоганною методичною майстерністю. Разом з тим “Граматика” несла в собі могутній ідейно-політичний заряд, значення якого дорівнюється ідейно-патріотичній силі” “Треносу”. В боротьбі українського та білоруського народів проти асиміляторської місії єзуїтів (з їх латинопольськими школами і наукою) “Граматика” Смотрицького відкрила напрям у вивченні рідної мови.

V. В САНІ ПОЛОЦЬКОГО АРХІЄПИСКОПА ТА НИЗКА ПОЛЕМІЧНИХ ТВОРІВ

Весною 1620 р. проїздом із Москви зупинився в Києві єрусалимський патріарх Феофан, маючи відповідні права і повноваження від константинопольського патріарха. На цей час майже всі єпископські кафедри були уніатські. Феофана без відома і згоди Сигизмунда ІІІ вмовили висвятити нового православного митрополита та єпископів на місце тих, хто на брестському соборі 1596 р. відійшов від “руської” віри і прийняв унію. Феофан спочатку вагався, але, потім наважився. В Києво-братській церкві серед ночі, при затемнених вікнах і без голосного церковного співу, щоб не привертати уваги сторонніх людей, відбулася церемонія посвячення нових владик. Митрополитом київським став ігумен Киево-Михайлівського монастиря Йов Борецький. На білоруську єпархію віденські братчики рекомендували архімандрита Святодухівського монастиря Леонтія Карповича, але той захворів і не зміг виїхати до Києва. Замість нього приїхав Мелетій Смотрицький і був висвячений на архієпископа полоцького, єпископа вітебського і мстиславського. Потім було висвячено ще п’ять єпископів на інші вакантні єпархії. Так була відновлена православна ієрархія українсько-білоруської церкви. Невдовзі, після смерті Л.Карповича, віленські братчики і монахи обирають Смотрицького архімандритом віденського Святодухівського монастиря.

Покровитель унії король Сигізмунд ІІІ не затвердив нових прав славних єпископів і митрополита. Королівський уряд засудив дії Феофана, оголосивши його турецьким шпигуном, а єпископів велів схопити й притягти до судової відповідальності. Проти Смотрицького Сигізмунд ІІІ видав 1621 р. три грамоти. В першій король оголошує Смотрицького самозванцем і наказує не впускати його в Полоцьк, арештувати Смотрицького і православного митрополита Борецького, у другій оголошує Борецького і Смотрицького ворогами держави і велить населенню не підкорятися їм, у третій – звинувачує Смотрицького в образі короля, в агітації і підбурюванні віленців і наказує віленському магістратові покарати Мелетія як бунтівника. Смотрицького переслідують й духовні уніатські власті. Уніатський архієпископ Й.Кунцевич подав уніатському ж митрополитові Рутському скаргу на Мелетія, в якій говорив, що Смотрицький усно й писемно сперечається з ним за кафедру. Рутський тричі позивав Мелетія на суд, але той не з’явився, і Рутський прокляв його. Цим фактом Смотрицький накликав з боку королівської влади жорстокі репресії на віленське міщанство, зокрема на віленське міланське братство. На братчиків була спішно заведена кримінальна справа за те, що вони визнали Смотрицького своїм єпископом і ходили до нього на богослужіння і проповіді, давали пожертви на придбання єпископських шат і оздоблень. Вина братчиків була також в тому, що вони в своєму монастирі його переховували. Все це було інкриміноване адміністрацією як державна зрада і бунт. Багатьох братчиків заарештували, декому загрожували смертні вироки.

Смотрицький видає низку написаних із літературним хистом творів, у яких захищає відновлення православної ієрархії, спростовує звинувачення католицько-уніатського табору, показує свавілля королівських властей і переслідування українського й білоруського населення, що відстоювало свої права й гідність: “Виправдання невинності” Вільно, 1621, “Оборона виправдання” Вільно, 1621, “Викриття ущипливих писань” Вільно 1622 р. та ін. Борецький і Смотрицький були присутні на Варшавському сеймі 1623 р., де обговорювалося питання релігійного заспокоєння “русинів”. Але уряд так і не визнав законною новопосвячену православну ієрархію. Король і сенат настоювали на якійсь туманній згоді православних з уніатами, очевидно, розраховуючи на компромісне рішення незгоди. Проте православні домоглися від сейму скасування всіх судових вироків і процесів у релігійній справі, яких тоді було чимало. Православним “русинам” залишилося триматись купи, щоб знову порушити справу релігійного заспокоєння на наступному сеймі або вдатися до інших засобів подолання уніатської агресії в країні.

VI. В СТАНІ ДЕПРЕСІЇ ТА МАНДРІВКА НА СХІД

У житті і літературно-творчій діяльності Мелетія Смотрицького 1623-1624 рр. стали переломними. Вони позначені напливом важкої душевної та ідейної кризи письменника. На це були вагомі причини. Титанічне напруження фізичних сил і творча активність письменника, чесно віддані справі подолання розколу суспільства, не увінчались бажаними наслідками.

Напружена інтелектуальна робота в монастирській келії, щодені тривоги за гноблених віруючих свого єпископства, невдоволення життям і політично-релігійними обставинами – все це болісне відбивалося на вразливій душі письменника, підточувало його фізичні сили. Він починає скаржитися на своє нездоров’я, на старече нездужання. Тяжкий стан депресії був очевидним. Вниз котиться мій віз. Пов’яли квіти, Літа на душу накладають пута. Вже не мені в нові світи летіти! Війну з життям програв я, любі діти! Co a perduta! (Пропаща справа (лат.)) З яким же запалом я йшов до бою! Як рвалася вперед душа вітхнута! Горіло серце чистою любов’ю!.. І що ж здобув? Лишив що за собою? Co a perduta! (“Поет мовчить”)[1]

Ще одна неприємна подія вплинула на Смотрицького – вбивство у Вітебську уніатського архієпископа Кунцевича і у зв’язку з цим хвиля урядових репресій.

У листопаді 1623 р., коли Кунцевич з’явився у Вітебську з метою придушення вогнищ православ’я, міщани не стерпіли наруги. Православні горожани збунтували після того, як стало відомо, що за його наказом гайдуки зв’язали й покривавили православного попа тільки за те, що він десь за містом у вбогому курені відправляв богослужіння після закриття уніатським єпископом православної церкви. Вітебчани збунтувались і вчинили над ненависним владикою самосуд. Закривавлений труп Кунцевича волочили по вулиці, а потім вкинули в Двіну і тільки на шостий день його звідти витягли королівські урядовці.

Подія дуже швидко набула розголосу і набрала державної ваги. Римський папа Урбан VIII окремим посланням від 10 лютого 1624 р. благословив короля Сигізмунда ІІІ потопити в крові “схизматиків”, які посягнули на життя полоцького уніатського архієпископа Кунцевич.

Почалися королівські екзекуції проти вітебських міщан. Понад 100 чоловік було засуджено до страти на горло, 19 з них одразу ж позбулись голови, а 74 чоловіки встигли втекти з міста, в тому числі 5 священників. Більше сотні міщан ув’язено. У засуджених конфісковано майно і, крім того, наказано стягнути з усього населення міста 3079 злотих на користь слуг забитого та інших осіб. Король позбавяє місто магдебурзького права. Була зруйнована міська ратуша і навіть вилучено всі ратушні і церковні дзвони, щоб іншим разом нічим було дзвонити на сполох бунтівникам. Оскільки Смотрицький перебував на становищі православного архієпископа тієї ж полоцько-вітебської єпархії, на нього впало звинувачення в причетності до справи організації замаху на Кунцевича, вороги православ’я вимагали, щоб і Мелетій Смотрицький поніс кару на рівні з убивцями.

Це все приводило у відчай вразливого письменника. Братовбивча війна йому завжди здавалася дикою і неприйнятною. В болісних роздумах він намагається знайти якісь нові рішення і заходи, щоб “Русь” помирити з “Руссю” в інтересах національної єдності. Через це Смотрицький залишає Вільно й їде до Києва, щоб порадитися із своїми найближчими соратниками Борецьким і Могилою.В таких складних обставинах Мелетій Смотрицький радикально змінює тактику і стратегію боротьби проти національно-релігійних чвар. Він виношує сміливий план, примирення православних з уніатами шляхом прийняття унії. Я вважаю, що унія для Смотрицького потрібна була для того, щоб врятуватись, уціліти в складних умовах життя.

У роздумах і діях Смотрицького є багато хибного, утопічного. Він не зміг зробити глибший соціальний аналіз явищ життя, але керувався завжди добрими намірами як син свого часу і відданий рідному народу гуманіст.

За згодою і з певними дорученнями Борецького і Могили Смотрицький весною 1624 р. вирушає з Києва в дадеку подорож – на Схід, до Константинополя, щоб зустрітися з константинопольським патріархом К.Лукарісом. Місія була важка і полягала в тому, щоб заручитись підтримкою голови східної церкви на визнання примату папи римського в християнстві. Подорож його тривала 2 роки, але бажаними наслідкам не увінчалася. Про свої плани він не наважився сказати патріархові, як видно з листа Смотрицького до К.Лукаріса, написаного пізніше. Натяк на плани Смотрицького зробив К.Сакович, що перекинувся до уніатів, у передмові до книги “Desiderosus” (1625 р.) і побажав йому щасливої удачі в справі унії. Говорити про це публічно було передчасно і шкідливо.

Після повернення з подорожі до Києва Смотрицького зустріли насторожено, навіть вороже. Архімандрит Києво-Печерської лаври Захарія Копистенський не прийняв Мелетія й наполягав, щоб так зробили й інші монастирі. Тільки завдяки старанням І.Борецького Мелетія прийняв Межигірський монастир. Склалася така ситуація, що повертатися до Вільно було вже небезпечно. Тому в кінці 1626 р. він вирішив просити собі вакантне місце настоятеля Дерманського монастиря на Волині, власником якого був волинський магнат Заславський. Останній погодився надати дерманську архімандрію з умовою, що він прийме унію і схилятиме до неї монахів монастиря, де ще тоді панував дух православ’я. Смотрицький погодився, 6 липня 1627 р. в містечку Дубно на Волині уніатський митрополит В.Рутський офіційно відправив церемонію прилучення Смотрицького до унії. При цьому обидва владики домовилися на певний час тримати цей акт у таємниці для того, щоб Смотрицький безперешкодно міг продовжувати свою архіпастирську службу в православному монастирі.

Діяльність Смотрицького на користь унії зазнала повного краху. З Мелетієвої ініціативи восени 1627 р. в Києві скликано собор, де він обіцяв підготувати до видання свій катехізис, але випросив дозлу спершу опублікувати свої міркування про відмінності між православною і католицькою церквами. У лютому 1628 р. на соборі в м.Городку на Волині Смотрицький у трактаті вже твердив, що західна й східна церкви в основних положеннях не розходяться, тому можливе примирення між ними. Тут були й митрополит І.Борецький та П.Могила. Для обговорення Мелетієвих пропозицій вирішено скликати новий собор, в якому могли б узяти участь і світські особи. Смотрицькому доручено писемно обгрунтувати необхідність скликання такого собору й викласти зміст свого трактату. Проте він замість цього написав “Апологію”, в якій звинувачував православних діячів у різних єресях, пропонував приєднатись до католицизму й без санкції митрополита віддав її до друку. Книгу друкував уніат К.Сакович. Поведінка Мелетія та його книга викликали обурення. На новий собор у серпні 1628 р. до Києва приїхало п’ять єпископів, багато нижчого духовенства, мирян, представники козацтва. Очевидно, не без побоювання перед народними масами Борецький і Могила на соборі навіть не ставили питання про примирення православних з уніатами та католиками. Смотрицького не допустили на засідання собору, поставивши вимогу, щоб він зрікся “Апології”. Мелетій пробував чинити опір. Але дізнавшись, що народ, який зібрався біля Михайлівського монастиря, погрожував розправою, якщо той буде викритий в уніатстві, Смотрицький зрікся “Апології”. Він підписав акт, в якому прокляв свою книгу. Цей акт було зачитано перед представниками собору. Під час обряду урочистої анафемізації сам Мелетій топтав ногами аркуші “Апології”. Він пообіцяв не виїжджати з Києва в Дермань. Для заспокоєння населення собор випустив циркулярну грамоту, щоб Смотрицького та інших ієрархів не запідозрювали в уніатстві.

VII. ОСТАННІ ДНІ ЖИТТЯ

Проте Мелетій незабаром повернувся в Дерманський монастир, написав і видав книгу “Protestatia” направлену проти собору, де він відкрито виступів проти православ’я, й твердив, що зрікся своїх поглядів під натиском, просив короля скликати новий собор для примирення церков. Собор скликано 1629 р. у Львові, але представники православної церкви відмовились брати в ньому участь.

Опинившись у колі людей, із якими все життя боровся, покинутий старими друзями, хворий Мелетій, залишаючись у Дермані, після 1629 р. нічого не написав і не опублікував. Не втішив письменника і почесний сан архієпископа Ієраполітанського, яким його удостоїв папа римський Урбан VIII. До всіх неприємностей приєдналося й те, що настоятель Святодухівського монастиря Бобрикевич вніс до гродськнх книг Луцька скаргу на Смотрицького за присвоєння ним монастирських книг і коштовностей на суму 10 тис. злотих.

Суша, біограф письменника, розповідає про суворе подвижницьке життя письменника в останні роки життя. Він жив тільки книгами та господарськими справами Дерманського монастиря. Здавалося, Смотрицький свідомо віддався моральному опрощенню, аскетизму і самобичуванню. Одягався дуже просто, як простий чернець. На тілі носив власяницю. Виснажуючий піст і невсипуща молитва стали його щоденною нормою побуту.

Відчуваючи, що боротьба за життя марна, почав робити останні розпорядження і приготування. Просив не робити пишних похорон. Потім усіх благословив і, усамітнившись у келії, мирно скінчив своє життя. Це сталося 27 грудня 1633 року на 58-му році життя. Поховано письменника в Дерманському монастирі.

ВИСНОВОК

Так скінчив своє невгамовне життя відомий український письменник і мислитель, посівши в історії нашої культури незаслужено скромне місце. Між тим Смотрицький може бути зачислений до когорти великих гуманістів і патріотів. Силою письменницького хисту і громадським резонансом творчості Мелетій Смотрицький стоїть поряд із провідними західноєвропейськими гуманістами ХVI – поч.ХVII ст., такими, як Мартін Лютер, Еразм Роттердамський, Томмазо Кампанелла, Марк Антоній Господнечич та ін. То були титани мислі і праці, що захищали людину від пут деспотії і середньовічної тиранії. Вони часом прикро помилялись у своїх ідеях і намірах, проте діяльність їх і творчість ввійшли золотою сторінкою в історію європейського Відродження. Таким для нашої історії був і Мелетій Смотрицький з сильними і слабкими рисами творчої діяльності.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Ботвиник М. Лаврентій Змзаний, Минск 1973.

2. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці, Відень 1919.

3. Загайко П. Українські письменники-полемісти кінця XVI – початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії, Київ 1957.

4. Історія України. Курс лекцій. В двох томах. Київ “Либідь”, 1991, т І.

5. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI – XVIIІ ст., Київ 1966.

6. Короткий В.Г. Творческий путь Мелетия Смотрицкого, Минск, 1987.

7. Махновець Л. Українські письменники, Біо-бібліографічний Словник, том перший, Київ 1960.

8. Микитась В.Л. Українська література в боротьбі проти унії, Київ, в-во “Дніпро”, 1984.

9. Німчук В.К. Граматика М.Смотрицького – перлина давнього мовознавсва (Мелетій Смотрицький, Граматика. Київ, 1979).

10. Прокошина Є. Мелетій Смотрицький, Мінськ 1966.

11. Прокопчук В.С. Просвітителі з Поділля. м. Дунаївці, 1992.

12. Плохий С.Н. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских землях в XVI – XVII в.в. – Киев, “Вища школа”, 1989.

13. Українська література XVI – XVII ст. та інші слов’янські літератури. Київ, ”Наукова думка”, 1984.

14. Чубатий М. Слово про Мелетія Смотрицького (Збірник Присвячуний св. пам’яті М.Смотрицького з нагоди трисотніх роковин смерті), Львів 1934.

15. Яременко П.К. Мелетій Смотрицький. Життя і творчість. Київ,”Наукова думка”, 1986.

16. Яременко П. Український письменник-полеміст – Христофор Філарет і його апокрисис, Львів, 1964.