Віталій Руденко

 Перейти до: навігація, пошук Політолóгія (від грецького politika, Πολιτικές Επιστήμες (букв. Політична епістемологія, політзнання) — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, вчення) — соціальна наука про політику, про закономірності і випадковості розвитку політичного процесу, функції політичної системи та влади, про сутність форми та методи діяльності суб'єктів політики та про проблеми міжнародних відноси
Коротка історія політології як навчальної дисципліниНаука про владу як знання виникає разом з виникненням самої влади. Волхви Давньої України, жреці Стародавнього Єгипту, мудреці імператорів Давнього Китаю — усі вони були політологами. Але, як і сама влада, політологія до сих пір лишається справою невеликої, закритої, касти людей, яку знаний український політолог Дмитро Донцов називав провідною верствою.
Політична наука як наука визначається на рубежі Середньовіччя та Нового часу, коли мислителі почали пояснювати політичні процеси за допомогою наукового підходу. Основи наукового підходу до політики закладають Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше, І. Кант, Ж. Боден, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. -Л. Монтеск 'є, Дж. Віко та ін. У цей час спеціальна галузь знань про політику іменується по-різному — політична філософія, політичне мистецтво, політичне вчення тощо.
Політологія як самостійна навчальна дисципліна почала формуватися в другій половині XIX ст. У 1857 р. Ф. Лейбер починає читати цей курс у Колумбійському коледжі, в 1880 р. у цьому ж коледжі створюється перша школа політичної науки, що поклало початок активному формуванню в США системи політологічних навчальних і наукових закладів. 1903 роком датується створення Американської асоціації політичних наук. Це пов`язано з розвитком капіталізму та банківської системи, демократичних інституцій та потреба в фаховому підході до управління та саме запит на кадри для сфери активних комунікацій в ієрархії координаційного управління колоніальних та постколоніальних держав, якою стали самі США.
Схожі процеси відбувалися на кінці XIX ст та на початку XX ст і в Україні. Національно-визвольний рух України потребував чітких знаннь державотворчого процесу, тому в Україні створюється відразу декілька політологічних шкіл, найбільш відомою з яких стала політологічна школа Миколи Міхновського, який адаптував до українських реалій політологічне поняття Націоналізм, сформулювавши основні принципи Українського Націоналізму.[1]
Наприкінці XX ст. у США на 1300 кафедрах працювало близько 25 тисяч фахівців з політології, діяло 100 Вчених рад із захисту дисертацій. У Франції викладання «політичних і моральних наук» було започатковано ще під час Великої Французької революції. Нині більшість французьких провінцій мають інститути політичних наук
У Великобританії з 1885 р. функціонує Лондонська школа економічних і політичних наук, де здійснюється підготовка працівників органів державної влади та управлінців різних рівнів.
У 1896 р. італійський політолог і соціолог Г. Моска публікує книгу «Елементи політичної науки», що дає підстави говорити про поширення політичної науки у Європі починаючи з кінця ХIХ ст. Процес остаточного становлення політології завершився на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1949 р.), який був організований ЮНЕСКО, і де було визначено зміст предмету цієї науки та рекомендовано включити курс політології для вивчення в системі вищої освіти як загальнообов'язкової дисципліни. З 1949 р. функціонує Міжнародна асоціація політичних наук, членом якої з 1999 р. є й Україна.
Політологія в УкраїніВ Україні у 80-ті роки XVII ст. в Академії Ієзуїтів та Йозефінському університеті викладався курс «Політичні і комерційні знання»'. Лекційні курси «Політичне право і право націй», «Політичні знання і австрійське законодавство» в різні часи читалися також у Львівському університеті.
У радянський період розвитку України політичні проблеми розглядалися такими навчальними дисциплінами як науковий комунізм, історія КПРС, теорія держави і права та ін., проте їх вивчення мало догматичний, однобокий характер. Політологія як новий навчальний курс починає викладатися в усіх вищих навчальних закладах України лише після розпаду СРСР, при тім «політологами» починають себе називати колишні апологети «наукового комунізму», а свої знання починають видавати за політологію. Так, при Київському національному, Одеському, Дніпропетровському, Харківському, Львівському університетах та інших освітніх закладах здійснюється підготовка спеціалістів, захищаються кандидатські та докторські дисертації, видається чимало наукової та навчальної літератури, спеціальні журнали та збірники, але справжня політологія до сих пір не є доступною для освоєння в наукових закладах України.

Також, Засоби масової інформації починають зі свого боку видавати політичний розділ соціології, який займається політичними технологіями за політологію, а знавців політичних технологій видавати за політологів.

Політологія як навчальна дисциплінаЯк навчальна дисципліна, політологія включає в себе такі основні дидактичні одиниці: предмет політології та її методологія; історія світової політичної думки; розвиток політичної думки в Україні; теорія влади і владних відносин; політична система суспільства; політична культура; політичні партії та партійні системи; політичні еліти та лідерство; світовий політичний процес; політичне прогнозування та ін.
Усю сукупність проблем, які вивчає політологія, можна згрупувати у такі умовні розділи: вступ у політологію, історія політичних вчень, теоретична та практична політологія. Головне завдання політології як навчальної дисципліни — опрацювання і таке викладення загально-теоретичного і практичного матеріалу, щоб відповідно до завдань політологічної підготовки спеціалістів будь-якого профілю, у доступній формі дати їм необхідний мінімум наукових політологічних знань.
Основні методи політологіїІсторичний. Полягає у вивченні політичних процесів, явищ, політичних систем в історичному плані з точки зору їх історичного взаємозв 'язку та розвитку.

Інституційний. Вивчення інститутів, за допомогою яких здійснюється політична діяльність (держави, партій, рухів, об'єднань тощо). Соціальний. Сприяє з'ясуванню соціальної зумовленості політичних явищ і процесів, зокрема, впливу на політичну систему економічних відносин, соціальної структури, моралі, культури, релігії. Емпіричний (прикладний). Досліджує політичну дійсність шляхом спостереження, експерименту, фокусованого групового інтерв'ю, аналізу документів, анкетування тощо Системний. Забезпечує цілісне сприйняття об'єкта дослідження і всебічний аналіз зв'язків між окремими його елементами в межах цілого. Структурно-функціональний. Передбачає розчленування політичного явища на складові частини з подальшим аналізом вивчення їх ролі для суспільства, соціальних змін індивидів.

Соціально-психологічний (біхевіорестичний). Орієнтує на вивчення поведінки груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети.
Порівняльний. Зіставлення однотипних політичних явищ (політичних режимів, державного устрою тощо), різних способів реалізації одних і тих самих політичних функцій, політичних рішень і т. д. Дає можливість встановити спільні і відмінні риси політичного життя різних епох, народів, країн.

Політичного моделювання. Припускає оперативну оцінку передбачуваного розвитку політичних подій, на основі яких можна прийняти ефективні рішення. Антропологічний. Вивчення зумовленості політики не соціальними чинниками, а природою людського роду. Космофізичний або Ноосферний Вивчення зумовленості космофізичними чинниками та їх впливу через особистості та хвороби політиків на соціально-політичні та економічні чинники, на природу геофічичних та метеорологічних явищ та антропогенну діяльність. Започаткували ноосферно-космофізичний напрямок В.І.Вернадський, та А.Л.Чижевський Саме О.Л.Чижевський(1897—1964)- біофізик, показав вплив космічних фізичних факторів на процеси в живій природі, у тому числі, на соціально-історичні процеси. Беспосередньо вплив через особистості в історії показав і Девід Оуэн, англійський лікар та політик: "характерна риса "хюбриса" - небажання визнання помилок та асоціальна і аморальна політика". Він та інші автори показують маніакальність поведінки відомих політиків (Гітлер, Сталін, Черчіль): "Наприклад, Вінстон Черчілль і Рузвельт Теодор страждали маніакально-депресивними розладами, але якщо зауважити депресію у шанованого політика люди ще якось погоджувалися, то маніакальні симптоми - немає." Сучасники, це школа ноосферної економіки Самаріної-Дорошко, роботи біофізика Ю.С.Ворони, що не тільки коментують фактографічний супровід подій сучасності, а програмно, на випередження прогнозують події в природі та соціумі, як відображення космофізичних чинників і доповнюють один одного, продовжуючи розвиток напрямку ноосферного космізму. Данний напрямок є найбільш інтеграційній та системно взаємно повязує методологію системологічного та натуралістичного напрямків, позбавляючи субїективного, модельного, віртуалізовано теоретичного утопізму та неадекватності.

Функції політологіїОписова. (Гносеологічна) Полягає у пошуку відповідей на запитання: якою насправді є політична дійсність? у чому її природа та специфіка? хто виступає суб'єктом політики?

Пояснювальна. Дозволяє знайти відповіді на запитання: чому певні факти політичної дійсності існують? чому ці факти мають саме такі властивості? Інструментальна. Пов'язана з пошуками відповідей на запитання щодо вибору форм і видів політичної дії з метою досягнення бажаного результату. Інноваційна. Прагне надати прогнозам і висновкам максимальну наукову обгрунтовану і максимальну контрольовану форму. Прогностична (експертна). Полягає у відповіді на запитання: якою буде політична дійсність або коли відбудуться певні політичні події. Результатом цієї функції є поява прогностичних гіпотез.

Методологічна. Охоплює способи, методи і принципи теоретичного дослідження політики і практичної реалізації набутих знань.

Світоглядна. Утверджує цінності, ідеали, норми, які характеризують цивілізовану політичну систему, політичну культуру соціальних суб'єктів. Функція політичної соціалізації. Забезпечує процес включення людини в політичну сферу життя суспільства і формування певного типу політичної культури. Прикладна (управлінська). Розробляє критерії ефективності діяльності парламенту, партій, рухів, лідерів, забезпечує провідною інформацією про стан справ і знання засобів ефективного впливу.

Нормативна. Проявляється в регламентації відносин між суб'єктами політичного життя.

Ідеологічна. Полягає у розробці стратегії та напрямків розвитку суспільства, його політичних інститутів, політичних процесів тощо.