Вишивка як український вид промислу

Вишивка – один з давніх і найбільш розповсюджених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам’ятки. З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у ХІ ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду. Значного розповсюдження набуло гаптування в ХVI-XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 року у Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п’ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу. У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві та інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецтва – фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєднувався зі сюжетним зображенням. Збережені фрагменти вишивок Х-ХІІІ ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. На рубежі XVIIІ-ХІХ ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Придніпров’я, Слобожанщина). У ХІХ ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок. Зі середини ХІХ ст. – на початку ХХ ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок зародження капіталістичних відносин на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині – «Стала комісія для промислових справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.

На початку ХХ ст. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 року реорганізовані у фабрики художніх виробів та виробничо-художні об’єднання. Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних виробів виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів. Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. У продовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер’єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання – давня східнослов’янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори – перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг – жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг – кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу – безрукавках, гуглях, мантах – вишивку розташовували переважно у місцях з’єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует. Серед інтер’єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.. Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу – заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап’янові шнурки тощо. В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки.

Види вишивок:

Вільні шви:

• Затяганка
• Стебнівка (ручна строчка)
• Тамбурний
• Низинний шнурок
• Рушниковий
• Настилування
• Вирізування
• Низь

Лічильні шви:

• Пряма гладь (лиштва)
• Коса гладь
• Хрестик
• Зерновий вивід

Ажурні шви:

• Мережки
• Одинарний прутик
• Подвійний прутик
• Роздільний прутик, або черв'ячок
• "ляхівка"
• "шабак"