Велика Вись - важливий природний об'єкт Новомиргородського району

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук

Річка Велика Вись відігравала, та й зараз відіграє велику роль у житті Новомиргорода. Насамперед їй ми завдячуємо існуванням нашого населеного пункту. Але завдячуємо, на жаль, не означає – висловлюємо вдячність, тому що пройшовшись її берегами, навряд чи знайдемо сліди людської вдячності бодай хоч десь…

Україна має досить густу річкову сітку. На 1 км.кв її території припадає 0, 25 км річок. Річок довжиною понад 10 км тут майже 4000, а понад 100 км – близько 120. Одна з них – річка Велика Вись. Вона належить до рівнинного типу річок і живиться переважно талими водами, тому має високу повінь навесні, на період якої припадає від 50 до 100% річного стоку. Влітку річка міліє, течія її уповільнюється. Велика Вись – притока Синюхи. Її загальна довжина – 165 км, нахил – 0,55 м на км, площа басейну – 2842 км.кв. Річка протікає по території трьох районів Кіровоградської області: Маловисківського, Новомиргородського і Новоархангельського.

Бере початок річка зі струмка на дні глибокої балки на південному заході від села Оникієве Маловисківського району на висоті 169 м, а гирло – на висоті 109 м над рівнем моря. Річище річки петлеподібне, в деяких місцях Новомиргородського району біля села Мартоноша та сіл Каніж, Петроострів, Кам’янка – звужене, береги круті і скелясті. Річка місцями утворює заболочені заплави. Загальний напрям річки – зі сходу на захід.

Це загальні відомості про річку, в долині якої розташоване наше місто Новомиргород. Але зараз Велика Вись заросла очеретом і місцями перетворилась на болото. Хто ж порушив екологічну рівновагу і замулив річку? Хто спричинив ланцюгову реакцію обміління?

Існують неписані закони нашого мудрого народу: не можна орати береги річок (вірніше, не можна було!), не можна вирубувати дерева біля води. Чому? Тому що коріння дерев затримувало мул, який тік у річку разом із талими та дощовими водами, а коли їх вирубали, та ще й поорали береги, разом із водою в річку потрапили верхні шари ґрунту, а разом із ними – і мінеральні добрива, які вносили в ґрунт. Це і поштовх для інтенсивного росту річкової рослинності, зокрема очерету. А очерет, розростаючись і затримуючи всіляке сміття, що його несе вода, стає своєрідною греблею. Річка розливається на затоплених площах, і там виростає новий очерет.

Це і є та сама ланцюгова екологічна реакція. І от що виходить: люди завжди селилися біля річок, бо не можуть без води. Але тепер і річка не може без людей – вона гине і просить допомоги! А люди, списавши її з балансу, забувши про вдячність, залишають річку напризволяще і вона хирлявіє. Що ж реально можуть зробити новомиргородці?

Зрозуміло, що річку потрібно очистити від очерету – це в першу чергу. У нашій державі не вистачає деревини для виробництва паперу, та її і не потрібно, адже знайдено спосіб виробляти його з очерету. Чому б не побудувати підприємство з виробництва такого паперу в Новомиргородському районі? А заодно і створити нові робочі місця, настільки необхідні в часи зростаючого безробіття. Де ви, інвестори? Відгукніться!

Отже, головною причиною річкової біди є ми, люди. Адже на її берегах, де Вись протікає через Новомиргород та села, можна побачити купи сміття. Скільки його змивається повенями і навіть дощами у чисту річкову воду? А численні порізи дитячих ніг битим склом, якого немало в муляці на дні… Чиї це сліди? То сліди зла!

Хто скаже, що саме – стіни очерету чи купи сміття на берегах у Новомиргороді та селах району – повинні викликати більший смуток і жаль? Адже друге – якоюсь мірою наслідок першого. Кожен із нас бачив, як людина виносила сміття подалі від хати – до річки. Чи могло в цій родині після цього народитися шанобливе ставлення до природи? Особливо до рідної, нашої?

Наслідки такого печерно-споживацького ставлення новомиргородців до природи ми можемо побачити по всіх берегах річки, і дехто – на рідних дітях, які, скупавшись у спекотний день у річці, раптом захворюють якоюсь інфекційною хворобою. Та це й не дивно, адже викинуті на березі дохлі свині чи собаки чистоти річці не додають.

У річки, як і в людини, є свій вік: вона народжується, живе, мандрує, старіє і помирає. Якщо людина дбає про своє здоров’я, в неї є шанс прожити довше. А річка не може про себе подбати, це повинні зробити люди. Для неї і для себе, для своїх внуків і правнуків. Що може зробити звичайна людина? Хоча б виховати у своїх нащадків бережливе ставлення до навколишньої природи.

Колись видатний мандрівник Тур Хейєрдал, пропливаючи через віддалені райони Тихого океану, помітив у воді порожні тюбики з-під зубної пасти, банки з-під консервів. Він тоді вигукнув: «Люди! Ми ж рубаємо гілку, на якій сидимо!»

Звичайно, своє слово в цьому питанні повинна сказати держава. Закони в нас є, але хто ж їх дотримується? А хто ж слідкує за їх дотриманням? Та й де набрати стільки контролерів? Ними повинно бути наше сумління, яке б не дозволило нам робити погані речі, навіть тоді, коли нас ніхто не бачить, бо ми самі себе бачимо!

Дивлячись на сумний новомиргородський пейзаж, який колись звався річкою, хочеться запитати: а якби річка вміла говорити, що б вона сказала тим, хто її сплюндрував, і тим, хто мовчки на це дивився, і тим, хто, прикриваючись темнотою ночі, віз і викидав у неї дохлих тварин та всяке різне сміття, та ще й навчав цьому своїх дітей? Що б сказала їм річка, якби вміла говорити?