"Періодизація давньої літератури." 12 2 ФФж 2016
Зміст
Давня українська література
— частина української літератури від найдавніших часів до кінця XVIII ст., яка створювалася на українських етнічних землях різними мовами (давньоукраїнською, латинською, польською, російською та ін.) Література Київської Русі. Першою визначною писемною пам'яткою Київської Русі є літопис «Повість минулих літ», який є не тільки джерелом історичних відомостей, а й хрестоматією епічних пісень, легенд та переказів епохи Київської Русі. Поетичним шедевром давньої літератури є «Слово о полку Ігоревім». Цей героїчний епос увібрав у себе найкращі зразки народної творчості того часу і став надбанням та гордістю всього слов'янського світу.
Література середньовіччя
Значний інтерес викликає художнє надбання XV–XVIII ст., яскравим виразником духовного контексту доби в якому є забезпечена глибоким історичним корінням полімовність. Саме на цей час в урознавства, який охоплює твори різних жанрів, написані латинською мовою, починаючи з епохи Відродження). Літературна латиномовна спадщина європейських народів, попри низку спільних ознак, володіє виразними національними рисами. Тісна взаємодія із польсько-литовськими складовими західного світу в коді літератур результувала вироблення українськими митцями прийнятного способу духовно-культурного синтезу власної та перейнятої традицій.
Складний комплекс творів, яким є давня література, наділений великим діапазоном жанрів, стилів, тем та ідей. Його характерні риси – жанрова синкретичність, що особливо яскраво виявилося у прозі, та багатомовність: у літературному вжитку в Україні протягом цього періоду були латинська, польська, книжна і народна українська, старослов’янська, а наприкінці XVIII ст. і російська, немало авторів послуговувалися водночас кількома мовами. Багатокодовість – необхідна умова формування високої культури мислення, що прищеплювалася вихованцям вищих навчальних закладів. Позбавлені ідеологічного забарвлення наукові дослідження пам’яток староукраїнської граматичної думки кінця XVI–XVII ст. неминуче приводять до висновку, що в лінгвістичній свідомості авторів взаємодіяли елементи різних мовних систем, що відбивало і специфіку мовної свідомості освічених людей того часу.
У XVI ст. С. Оріховський уперше в історії західноєвропейської та вітчизняної культури сформував та обрав основою осмислення державно-правових інститутів концепцію природного права; одним із перших в історії вітчизняної правової думки підтримав теорію суспільного договору походження держави; став першим українським мислителем, який у своїх філософських трактатах обґрунтовував окремі елементи правової держави (верховенство права, верховенство закону, принцип поділу влади на гілки та їх розмежування, визнання держави гарантом прав і свобод людини та безумовним носієм обов'язків перед нею); значну увагу приділив феномену свободи і принципам справедливості, рівності та невідчужуваності прав людини. Крім цього, основними об'єктами, які потрапили у поле осмислення та філософствування гуманіста, були проблеми оптимальної форми правління держави, яка б забезпечувала суспільне благо, гарантії прав та свобод людини, не суперечила і не порушувала постулати природно-правової концепції; правовий статус монарха у державі; правовий статус сенату; окремі аспекти внутрішньої та зовнішньої політики; співвідношення світської й духовної влади; взаємозв'язок моралі та політики; взаємозв'язок природного і позитивного права. У системності та глибині осмислення природного права саме український мислитель більше, ніж на півстоліття випередив Г. Гроція, якому й досі низка сучасних дослідників віддає авторство природно-правової теорії. Зважаючи на це, українська вчена Оксана Дуфенюк обґрунтовує позицію визнання С. Оріховського основоположником теорії природного права в Європі.
Творчість львів'янина Еразма Сикста може служити зразком наукового стилю XVII ст.: аналіз посилань вражає не тільки глибиною знань автора у царині медичних надбань стародавнього світу, а й обізнаністю з науковими працями Середньовіччя, Ренесансу та сучасників Значний інтерес викликає медичний коментар Е. Сикста до творів Сенеки, надрукований 1627 р. у Львові Це яскравий приклад синкретизму наукового, публіцистичного та художнього стилів в одному творі, де серйозні наукові факти, приклади з власної медичної практики сусідять із цитатами не лише античних лікарів (Гіпократ, Гален), а й письменників, поетів (найчастіше цитується Горацій) і навіть з поетичними рядками.
Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури доби бароко — творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722–1794). «Український Сократ» мандрував Україною та країнами Центральної Європи, щоб ближче пізнати людей. Наскрізною для філософії Григорія Сковороди є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням. Слова філософа «Світ ловив мене, та не впіймав», які він заповів викарбувати на своїй могилі, стали ще одним свідченням відданості Григорія Сковороди духовному життю перед земними суєтністю і марнотою.
Незважаючи на тривале забуття і винищення латиномовного спадку, в Україні ще й досі збереглося безліч творів етикетного, наукового, історіографічного та богословського напрямів. Їх можна знайти у відділах стародруків бібліотек Києва, Львова, Чернігова, Ніжина та інших.
Козацькі літописи.
Історико-літературні твори, складені військовими канцеляристами в 30–80-х рр. XVIII ст., посідають надзвичайно важливе місце в інтелектуальній спадщині української еліти зазначеної доби. Вони відбивали історичні погляди, ціннісні орієнтири світської інтелігенції, політичної культури, уявлень про себе і сусідів тощо. Значний інтерес становить також проблема сприйняття інтелектуалами Лівобережжя ідеї соборності українських етнічних земель. Спадщина військових канцеляристів прислужилася науковому вивченню українського минулого, значною мірою сприяла зростанню суспільної свідомості, формуванню історичних поглядів учених першої половини XIX ст. у добу національного відродження. Особливу увагу істориків 30–80-х рр. XVIII ст. привертали військова тематика та дипломатичні взаємини. Літописці у своїх творах простежували зовнішньополітичні відносини відновленої Української держави з Польщею, Московією, Молдавією, Трансільванією, Швецією, Туреччиною та Кримським ханством. Вони повідомляли про формування й прибуття посольств, вручення грамот і подарунків, хід переговорів, укладання угод, демаркацію кордонів тощо.
З погляду методології провідними для козацького літописання даного періоду були раціоналістичні моделі. Йдеться про перевагу прагматичної розповіді, в центрі якої перебували найвизначніші особи козацького стану, використання етико-психологічних оцінок і моралізаторського стилю. При цьому раціоналістичне мислення містило елементи провіденціалізму й пишномовної риторики, що залишилися у спадок від попередньої доби. Нерідко автори вдавалися до практики художньої реконструкції документальних джерел і навіть до історичних містифікацій.
Середньові́чна літерату́ра
— це період в історії світової літератури, що розпочинається приблизно в пізню античність (4—5 століття), а завершується у 15 столітті. Першими ознаками середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів Амвросія Медіоланського (340–397), творів Августина Блаженного («Сповідь», 400 рік; «Про Град Божий», 410–428 роки), переклад Біблії латинською мовою, здійснений Єронімом (до 410 року).
Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами: традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і християнством.
Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його найвагомішими досягненнями стала готична архітектура (Собор Паризької Богоматері), лицарська література, героїчний епос. Згасання середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) — проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті. Цей перехід здійснюється через так звану словесність середньовічного міста, що в естетичному плані має цілком середньовічний характер і переживає свій розквіт у 14-15 та 16 століттях. У середні віки виникає нова, порівняно з античністю, система естетичного мислення, зумовлена трьома основними витоками: впливом античності, християнством та народною творчістю «варварських» народів. Деміфологізація
Процес розвитку середньовічної літератури позначений деміфологізацією, що проявлялась по-різному.
Античні міфологічні сюжети і поетика вже не мали опертя на міфологічний світогляд і перетворились на поверхневу гру тропів при дворах Юстиніана, Карла Великого і Оттона.
Міфологічність
ранніх національних літератур (ірландської, ісландської) вироджуються у казковість — чарівні і авантюрні елементи куртуазної літератури. Паралельно відбувається зміна афективної мотивації вчинків героїв на складнішу морально-психологічну.
Значні поети високого середньовіччя і раннього Відродження Данте, Чосер, Боккаччо утверджували топіку неміфологічної оповіді й нової поетики, в основі якої — настанова на вірогідність, і навіть загальновідомість розказаного. Міф тут замінюється поголосом (fama). Середньовічні жанри
Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності (Тіт Лівій, Светоній, Таціт, Плутарх) та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені. Середньовічна поетика
У ліриці Вальтера фон дер Фогельвейде і Данте Аліг'єрі, найвидатніших ліричних поетів середніх віків, ми знаходимо цілком сформовану нову поетику. Відбулося повне оновлення лексики. Думка збагатилася абстрактними поняттями. Поетичні порівняння відносять нас не до буденного, як у Гомера, а до смислу безкінечного, ідеального, «романтичного». Хоча абстрактне і не поглинає реального, а в лицарському епосі стихія низької дійсності виявляється досить виразно (Трістан і Ізольда), — відбувається відкриття нового прийому: реальність знаходить свій прихований зміст.
Християнство
Уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього. У середні віки формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала. Особливості світогляду
Ядром світогляду середньовічної людини була віра, тому й середньовічна культура була теоцентрична (у її центрі був Бог).
Світогляд античної людини був горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд з людьми. У середні віки формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і пекло. Багато подій відбуваються по цій вертикалі, іноді у душі героя, що спричиняє до появи психологічності. Цей світогляд окрім ієрархічності (усе у світі перебуває у складних ієрархічних стосунках, де кожен елемент посідає своє місце) має також риси символічності. Реальність, дана нам у досвіді сприймалась як символ іншої, понаддосвідної, небесної реальності, була підпорядкована останній. Будь-який елемент земного світу вважався символом відповідного елементу світу небесного. Причому предметам та явищам не надається символічне значення, як це буде у мистецтві наступних епох. Вони відпочатку сприймаються як символи, сутності котрих потрібно дошукатися. Енциклопедичність Середньовічний письменник за роботою (15 століття)
Настанова на вірогідність, тяжіння до універсальності, тобто енциклопедичність, пронизують у середні віки усе — науку, художню літературу, образотворче мистецтво. Це було прагнення «охопити світ у цілому, зрозуміти його як певну завершену всеєдність і в поетичних образах, в лініях та барвах, в наукових поняттях — висловити це розуміння» (П. М. Біціллі). Енциклопедичність носила умоглядний характер, була відірваною від емпірики. Показовою є легенда про дискусію двох провідних філософів середньовіччя Фоми Аквінського і Альберта Великого на тему «чи є у крота очі». Після кількагодинної суперечки садівник запропонував принести крота, щоб подивитись, але обоє категорично відмовились. Внутрішнє життя
Внутрішнє життя розуміють уже не як психологічну чи фізіологічну реакцію (Сапфо), зліпок із зовнішнього (бо зовнішній світ вважають тепер недостойним, за великим рахунком — грішним). Внутрішнє стає незалежним від зовнішнього, автономним, а отже — самоцінним. Хоча його глибина була ще недостатньо відома, можливості — не до кінця осягнуті. У середні віки виникає нова, порівняно з античністю, система естетичного мислення, зумовлена трьома основними витоками: впливом античності, християнством та народною творчістю «варварських» народів. Де міфологізація Процес розвитку середньовічної літератури позначений деміфологізацією, що проявлялась по-різному. Античні міфологічні сюжети і поетика вже не мали опертя на міфологічний світогляд і перетворились на поверхневу гру тропів при дворах Юстиніана, Карла Великого і Оттона. Міфологічність ранніх національних літератур (ірландської, ісландської) вироджуються у казковість — чарівні і авантюрні елементи куртуазної літератури. Паралельно відбувається зміна афективної мотивації вчинків героїв на складнішу морально-психологічну. Значні поети високого середньовіччя і раннього Відродження Данте, Чосер, Боккаччо утверджували топіку неміфологічної оповіді й нової поетики, в основі якої — настанова на вірогідність, і навіть загальновідомість розказаного. Міф тут замінюється поголосом (fama). Середньовічні жанри
Жанровий розподіл художніх творів продовжився за міцною традицією античності. У європейській літературі чітка жанрова класифікація художніх творів продовжувалась до 20 століття. На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). Прецедентом слугувала історична проза пізньої античності (Тіт Лівій, Светоній, Таціт, Плутарх) та численні історичні компендіуми, що їх складали вчені.
Середньовічна поетика
У ліриці Вальтера фон дер Фогельвейде і Данте Аліг'єрі, найвидатніших ліричних поетів середніх віків, ми знаходимо цілком сформовану нову поетику. Відбулося повне оновлення лексики. Думка збагатилася абстрактними поняттями. Поетичні порівняння відносять нас не до буденного, як у Гомера, а до смислу безкінечного, ідеального, «романтичного». Хоча абстрактне і не поглинає реального, а в лицарському епосі стихія низької дійсності виявляється досить виразно (Трістан і Ізольда), — відбувається відкриття нового прийому: реальність знаходить свій прихований зміст.
Християнство
Уся європейська середньовічна література позначена впливом християнства. Середньовічна людина під впливом цього віровчення поступово відкривала для себе свою душу, життя якої вона намагалась зіставити з життям поза нею. Запити свідомості, внутрішні мотиви поступово ставали для людини мірилом у підході до зовнішнього. У середні віки формується духовність, порушується питання про сенс життя. Ні того, ні іншого античність не знала.
Особливості світогляду
Ядром світогляду середньовічної людини була віра, тому й середньовічна культура була теоцентрична (у її центрі був Бог).
Світогляд античної людини був горизонтальним. Навіть боги знаходились десь поряд з людьми. У середні віки формується вертикальний світогляд, окрім світу земного існує світ небесний і пекло. Багато подій відбуваються по цій вертикалі, іноді у душі героя, що спричиняє до появи психологічності. Цей світогляд окрім ієрархічності (усе у світі перебуває у складних ієрархічних стосунках, де кожен елемент посідає своє місце) має також риси символічності. Реальність, дана нам у досвіді сприймалась як символ іншої, понаддосвідної, небесної реальності, була підпорядкована останній. Будь-який елемент земного світу вважався символом відповідного елементу світу небесного. Причому предметам та явищам не надається символічне значення, як це буде у мистецтві наступних епох. Вони відпочатку сприймаються як символи, сутності котрих потрібно дошукатися.
Енциклопедичність Настанова на вірогідність, тяжіння до універсальності, тобто енциклопедичність, пронизують у середні віки усе — науку, художню літературу, образотворче мистецтво. Це було прагнення «охопити світ у цілому, зрозуміти його як певну завершену всеєдність і в поетичних образах, в лініях та барвах, в наукових поняттях — висловити це розуміння» (П. М. Біціллі). Енциклопедичність носила умоглядний характер, була відірваною від емпірики. Показовою є легенда про дискусію двох провідних філософів середньовіччя Фоми Аквінського і Альберта Великого на тему «чи є у крота очі». Після кількагодинної суперечки садівник запропонував принести крота, щоб подивитись, але обоє категорично відмовились.
Внутрішнє життя
Внутрішнє життя розуміють уже не як психологічну чи фізіологічну реакцію (Сапфо), зліпок із зовнішнього (бо зовнішній світ вважають тепер недостойним, за великим рахунком — грішним). Внутрішнє стає незалежним від зовнішнього, автономним, а отже — самоцінним. Хоча його глибина була ще недостатньо відома, можливості — не до кінця осягнуті.
