"Вплив Всесвіту на ландшафтну оболонку Землі" Онищенко В.О., ПГФ, 11 група

Земна кора

Земна кора — тонка зовнішня оболонка Землі (середня потужність 32 км; 5 % об’єму Землі). Найтоншою є океанічна земна кора (від 4 до 10 км), а найпотужнішою — материкова (від 13 до 90 км). Граніти й інші гірські породи, що входять до складу материкової кори, містять хімічні елементи Силіцій і Алюміній, тому її іноді називають «сіаль». У складі океанічної кори переважають Силіцій і Магній, тому її називають «сима». Є й пе­рехідні типи земної кори. Близько третини земної поверхні становить суходіл, який складається із шести материків (Євразії, Африки, Північної та Південної Америк, Австралії і Антарк­ти­ди), островів і архіпелагів (груп островів). В основному суходіл розташований у Пів­нічній півкулі. Взаємне розташування материків змінювалося протягом геологічної історії Землі. Приблизно 200 млн років тому материки були розташовані переважно в Пів­ден­ній півкулі й утворювали гігантський континент Гондвану. Висота поверхні земної кори істотно різниться: найвища точка на Землі — гора Джомолунґма (Еверест) у Гімалаях (8848 м над рівнем моря), а найнижча — западина Челленджер у Маріанскому жоло­бі поблизу Фі­ліп­пінських островів (11 022 м нижче рівня моря). Тобто перепад висот поверхні земної кори — близько 20 км. У цілому гірські країни з висотами понад 820 м над рівнем моря займають приблизно 17 % поверхні Зем­лі, а інша територія суходолу — 12 %. Близько 58 % земної поверхні припадає на глибоководні (3—5 км) океанічні басейни, а 13 % — на досить мілководний континентальний шельф і пе­рехідні області. Земна кора переважно складається з твердих гірських порід. Виключення становлять привулканічні зони, де існують вогнища розплавлених порід (магма), що виливаються на поверхню у вигляді лави. У цілому породи земної кори приблизно на 75 % складаються з кисню і кремнію і на 13 % — з алюмінію і заліза. Сполуки цих та інших речовин утворюють мінерали, що входять до складу гірських порід. Деякі мінерали земної кори мають господарське значення: вуглець (алмази і графіт), сірка, руди золота, срібла, заліза, міді, свинцю, цинку, алюмінію тощо. Мантія — оболонка Землі, яка розташована під земною корою й простягається вглиб до 2900 км. Мантія поділяється на верхню (потужністю понад 900 км) і нижню (потужністю понад 1900 км) і складається зі щільних зеленувато-чорних залізо-магнієвих порід. У поверх­невих шарах вони приблизно вдвічі твердіші за граніт, а на великих глибинах стають пластичними й повільно течуть. Завдяки розпаду радіоактивних елементів (особливо ізотопів Калію й Урану) мантія поступово нагрівається знизу. Іноді в процесі горотворення блоки земної кори занурюються в речовину мантії, де вони плавляться, а потім під час вулканічних вивержень разом із лавою виносяться на поверхню. Ядро Землі поділяється на зовнішнє і внутрішнє. Зовнішнє ядро починається приблизно на глибині 2900 км і має потужність 2100 км. Вважають, що зовнішнє ядро складається з розплавленого заліза, що має густину від 8 до 10 г/см3. Внутрішнє ядро, радіусом близь­ко 1350 км, має властивості твердого тіла. Очевидно, воно складається з елементів, що мають дуже високу щільність,— Феруму і Нікелю. Літосферні плити

Існування внутрішніх оболонок Землі було встановлено завдяки вивченню її надр сейсмічним методом — спостереженням за швидкістю поширення хвиль у глибинах планети. При цьому також було виявлено, що мантія Землі є неоднорідною. На глибині приблизно 100 км під материками і 50 км під океанами у ній залягає шар, у якому речовини мають пластичні властивості. Він одержав назву астеносфера. Частину верхньої мантії (субстрат), яка розташована над астеноферою, та земну кору вчені об’єднують у спільну оболонку — літо­сферу. Цю оболонку можна порівняти з покришкою футбольного м’яча: вона теж складається з окре­мих частин — літосферних плит (рис. 11). Кожна з них має площу від кількох до кількох десятків мільйонів квадратних кілометрів. Літосферні плити під дією рухів речовини мантії можуть ковзати по поверхні астеносфери, переміщуючись у горизонтальному напрямку. При цьому їх поверхня може повільно підніматись, опускатись або зминатись у складки. Такі рухи літосфери називаються тектонічними. Вони здебільшого дуже повільні. Але в основному завдяки їм на Землі утворюються гори. У залежності від товщини й будови літо­сферні плити бувають материковими (Північноамериканська, Південно­амери­канська, Антарктична тощо) чи океанічними (Тихо­океанська, Наска).