Проект з ОІТ та екології

Головна

Зміст

1 Мета проекту
2 Проект з ОІТ та Екології: "Екологічна освіта. Природокористування" - 15 групи ПГФ, 2012.
3 Екологічна освіта. Природокористування
4 Ідея проекту
5 Автор проекту
6 Матеріали проекту
- 6.1 Інтернет ресурси проекту
7 Результати проекту
8 Матеріали до проекту
9 Учасники проекту

Мета проекту

Запрошуємо до участі в проекті з Основ інформаційних технологій та Історії хімії. В ході роботи над проектом Ви познайомитесь з електронною поштою, пошуком інформації в інтернет, роботою в Вікі-середовищі. Опрацьовувати Ви будете матеріали з Історії хімії.

Результатом проекту стане сторінка створена на КДПУ-Вікі, яка міститиме презентацію з теми проекту та інші матеріали проекту.

Проект з ОІТ та Екології: "Екологічна освіта. Природокористування" - 15 групи ПГФ, 2012.

Природокористування

Основні функції управління природоохоронною діяльністю в Україні здійснює Міністерство охорони навколишнього природнього середовища та ядерної безпеки (Мінекобезпеки) України.

Положення про діяльність Мінекобезпеки України

Міністерство охорони навколишнього природнього середовища та ядерної безпеки (Мінекобезпеки) України організовує свою діяльність відповідно до Положення про Міністерство, затвердженого Указом Президента України від 10 лютого 1995 року.

Основними функціями Мінекобезпеки є:

· проведення державної екологічної, науково-технічної та економічної політики, спрямованої на збереження та відтворення безпечного для існування живої та неживої природи навколишнього середовища;

· забезпечення безпеки функціонування та розвитку ядерного комплексу в мирних цілях, захист життя і здоров'я населення від негативного впливу, зумовленого забрудненням навколишнього природного середовища;

· досягнення стійкого соціально-економічного розвитку та гармонійної взаємодії суспільства і природи, захист екологічних інтересів України.

Міністерство здійснює державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природнього середовища, ядерної та екологічної безпеки, організовує проведення державної екологічної експертизи.

Мінекобезпеки здійснює також міжнародне співробітництво з питань екології, безпечного використання ядерної енергії та радіаційних технологій, організовує виконання зобов'язань, що випливають з міжнародних договорів України з цих питань.

Напрями реформування системи управління природокористуванням

Діяльність з визначення напрямів реформування державного управління у секторі “Охорона природи та використання природних ресурсів” у 1998 р. здійснювалась у рамках підготовки адміністративної реформи в Україні з метою підвищення ефективності роботи центральних органів виконавчої влади. Зокрема спеціальною міжвідомчою робочою групою, що була створена при Мінекобезпеки, проведено функціональний аналіз ефективності діяльності як самого міністерства, так і державних комітетів, які здійснюють управління, регулювання і контроль у сфері використання природних ресурсів та охорони довкілля (Держводгосп, Держкомгеологія, Держкомзем, Держкомлісгосп, Держкомгідромет, Держбуд). За результатами проведеного функціонального обстеження та на базі загальної концепції адміністративної реформи в Україні розроблено секторальний проект концепції адміністративної реформи.

Для ефективного впровадження екологічної політики, яка б відповідала цілям сталого розвитку держави, сприяла подоланню наслідків нераціонального природокористування та проведенню запобіжних заходів для упередження дальшого виснаження природних ресурсів та екологічних кризових явищ, необхідне зосередження усіх функцій управління , а також координації, регулювання і контролю за використанням природних ресурсів у спеціально уповноваженому органі виконавчої влади, яким є Мінекобезпеки. Розширення сфери впливу міністерства на міжвідомчу координацію, повноваження і функції в управлінні природокористуванням є логічним процесом, адекватним об’єктивному стану використання ресурсо-екологічного потенціалу економіки держави. Це формально відповідає Положенню, затвердженому Указом Президента України від 10.02.1995 р. № 120/95, за яким Мінекобезпеки здійснює “комплексне управління та регулювання в галузі охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання і відтворення природних ресурсів”.

Одним з ключових питань управління у секторі є питання оптимізації розмежування функцій і повноважень центральних та місцевих органів Мінекобезпеки і органів місцевого самоврядування. Законодавчою базою для цього є Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”, Зкон України “Про місцеве самоврядування” та законодавчі акти, що визначають функціональну спрямованість і повноваження центральних та місцевих органів виконавчої влади, які здійснюють державне регулювання у секторі “Охорона природи та використання природних ресурсів”. Нагальною проблемою, оперативне вирішення якої значною мірою сприяло б зміцненню державного управління в секторі, є ліквідація подвійного підпорядкування обласних державних управлінь екологічної безпеки і повне підпорядкування їх Мінекобезпеки.

Розподіл функцій управління природоохоронною діяльністю

В загальному аспекті визначення раціонального розподілу функцій реалізації державної екологічної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях здійснено в “Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки”, затверджених Постановою Верховної Ради України від 5.03.98 р. № 188/98-ВР. Стаття 33 цього документа проголошує, що до функцій національного рівня управління належить вирішення таких питань:

1. Розроблення методологічного, нормативного та правового забезпечення;

2. Розроблення політики регулювання ядерної безпеки ;

3. Проведення держаної екологічної експертизи;

4. Формування економічного механізму природокористування;

5. Регулювання використання природних ресурсів та запобігання забрудненню довкілля;

6. Ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності ;

7. Державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій;

8. Встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів;

9. Формування та використання державних фондів охорони довкілля;

10. Регулювання використання ресурсів державного значення;

11. Державний контроль за дотриманням природоохоронного законодавства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки;

12. Впровадження екологічного аудиту ;

13. Проведення єдиної науково-технічної політики охорони, раціонального використання та відновлення природних ресурсів;

14. Проведення державної політики збереження біорізноманіття ;

15. Забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки;

16. Реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе в рамках цих угод зобов’язань та підтримка міждержавних відносин у природоохоронній сфері;

17. Забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування);

18. Екологічна освіта та екологічне виховання.

До функцій регіонального рівня управління належить вирішення таких питань:

1. Регулювання використання природних ресурсів місцевого знацення;

2. Визначення нормативів забруднення природного середовища;

3. Впровадження економічного механізму природокористування ;

Екологічна освіта

Екологічна освіта - це процес виховання населення Землі в усвідомленні та турботі про все довкілля і взаємопов'язаних питань; таким, що має знання, навички, ставлення, мотивацію і обов'язок окремо та спільно працювати над вирішенням поточних проблем та запобіганням появі нових.

Характерною особливістю даного визначення є те, що екологічна освіта сприяє залученню громадян до вирішення пов'язаних з довкіллям проблем. Питання "Наскільки вчитель може координувати таке залучення?" викликало цікаву і жваву дискусію серед теоретиків та практиків. Звичайно, у більшості шкіл вчитель має виняткове право, якщо не обов'язок, впливати на поведінку дітей таким чином, щоб вони не хитрували, не брехали і не крали. У спільнотах, де обов'язковою є переробка відходів, вчителів теж заохочують прищеплювати учням новий стиль поведінки. Однак, чи підтримає суспільство підхід, що заохочуватиме учнів вивчати, аналізувати та діяти , опираючись на результати власного аналізу, у випадку складніших проблем? Там, де спільнота ще не дійшла згоди щодо вирішення окремого питання чи стилю поведінки, дії молодих людей можуть тлумачитись як результат однобокого підходу вчителя до проблеми.

На конференції у Тбілісі також вироблено 12 положень під назвою "Провідні принципи екологічної освіти" , що стосуються глобальнішого процесу, ніж просто шкільна освіта, їх аудиторія охоплює дорослих громадян та фахівців довкілля. Освітяни, філософи, дослідники, автори навчальних програм працюють над втіленням даних принципів уже понад 20 років. При створенні матеріалів для учнів, вчителів та громадян у США зосереджувались на кількох темах. Дві з них наведено нижче. Починаючи з 70-х років XX століття, екологічну освіту характеризували як метод навчання, що поєднує науку, технології, економіку, політику, людей та довкілля. Екологічна освіта суттєво відрізняється від попередніх версій "освіти про природу", оскільки зосереджується на взаємозв'язках між людиною та її довкіллям. Вона також відмінна від науки про довкілля - наукового вивчення цих взаємозв'язків - бо зацікавлена у цінностях та навичках так само, як у знанні.

Провідні принципи екологічної освіти.

1. Розглядати все довкілля як єдине ціле - природне та створене людиною, технологічне та суспільне (економічне, політичне, культурне, історичне, моральне та естетичне).

2. Тривати протягом всього життя, починаючись у дошкільному віці та проходячи через усі формальні та неформальні етапи навчання.

3. Застосовувати міжпредметний підхід, використовуючи конкретний зміст кожного предмету для того, щоб уможливити цілісне і виважене розуміння.

4. Вивчати основні проблеми довкілля з місцевої, національної, регіональної і міжнародної точок зору, так щоб учні отримали інформацію про умови довкілля в інших географічних районах світу, історичну перспективу.

5. Зосереджуватись на реальних та майбутніх ситуаціях у довкіллі, враховуючи водночас історичну перспективу.

6. Популяризувати важливість та необхідність місцевої, національної і міжнародної співпраці для запобігання і вирішення проблем довкілля.

7. Докладно обмірковувати аспекти планів розвитку довкілля.

8. Уможливити участь учнів у плануванні власного навчання, а також у прийнятті рішень та визнанні їх наслідків.

9. Виходити з вікових особливостей володіння знаннями, навичками з вирішення проблем і розуміння цінностей стосовно довкілля, особливо наголошуючи на ставленні учнів до місцевого довкілля у ранньому віці.

10. Допомагати учням виявляти ознаки та справжні причини проблем довкілля.

11. Наголошувати на складності проблем довкілля, а значить, на потребі розвитку критичного мислення і навичок вирішення проблем.

12. Використовувати для навчання різне оточення і широкий спектр освітніх підходів з акцентом на практичну діяльність та особистий досвід.

Відповідальне ставлення до довкілля Вже згадувалось, що встановлення екологічною освітою колективних навичок та цінностей стосовно зміни поведінки як невід'ємної ознаки екологічної грамотності суперечить традиційній освітній практиці. Тому науковцями Південно-Іллінойського університету (США) запропоновано грунтовну схему для розвитку відповідального ставлення до довкілля. Дана схема містить чотири окремі рівні, кожен з яких сприяє виробленню такого ставлення.

Рівень 1 - "Екологічні концепції" - включає широкий перелік концепцій сучасної науки про довкілля та екологію, зокрема, динаміку чисельності виду, біогеохімічний цикл та абіотичні фактори впливу. Сюди ж можна додати відповідні політичні, економічні, психологічні та суспільні концепції.

Рівень 2 - "Світоглядне усвідомлення" - формує розуміння того, як особиста і групова поведінка впливає на взаємозв'язок між рівнем життя і якістю довкілля, а також наслідків впливу людини.

Рівень 3 - "Вивчення проблеми та її оцінка" - розвиває знання і навички, потрібні для вивчення проблем довкілля, та оцінки альтернативних рішень, спрямованих на їх подолання.

Рівень 4 - "Навички для охорони довкілля" - розвиває знання і навички, потрібні для того, щоб вміло діяти при вирішенні проблем довкілля.

Результати досліджень переконливо свідчать, що після проходження лише перших двох рівнів поведінка учнів переважно не змінюється. Ймовірно, що вона зміниться після засвоєння усіх чотирьох рівнів. Ефективність діяльності учнів на захист довкілля теж може зростати, якщо їх залучати до проведення власних досліджень (на рівнях 3 і 4). Поза всяким сумнівом, слід надавати більшої уваги створенню і поширенню навчальних програм, що охоплюють всі рівні, особливо третій і четвертий.

Науковці з інших дисциплін стверджують, що ще дві галузі повинні зробити значний внесок у формування відповідального ставлення до довкілля. Це - методика соціального маркетингу (наприклад, докладне оцінювання аудиторії, з'ясування її мотивації, зміна обсягів забезпечення програми) та принципи екологічної психології. До принципів екологічної психології належить засвоєння діапазону мотивів для зміни поведінки, усунення реальних і вигаданих перешкод для цієї зміни, забезпечення належною інформацією, утвердження соціальної відповідальності, висвітлення дій визнаних лідерів і рольових моделей та уникання підходів, що можуть спровокувати небажану реакцію. Від того, наскільки ці елементи наявні в освітній програмі або інформаційній кампанії, залежить ефективність зусиль, спрямованих на заохочення відповідального ставлення до довкілля.

Мета екологічної освіти

Метою екологічної освіти є останнє, на відміну від інженерної чи якоїсь іншої професійної освіти, мета якої – забезпечення саме знань та умінь, тобто першого рівня “піраміди освіти“. Екологічні знання потрібні людині не тільки під час виконання професійних обов’язків, а постійно – і в побуті, і на відпочинку, і на робочому місці. Таке можливе лише за умови, коли знання перейшли у найвищу форму – у звичку, у культуру поведінки. Особливістю екологічної освіти є її безмежність (всеосяжність). Екологічні проблеми не можна вирішити лише зусиллями фахівців-екологів – проблеми, які створюються гуртом, і розв’язувати треба гуртом. А для цього кожен повинен мати хоча б якийсь мінімум екологічних знань.[1, 2] Найважчим в екологічній освіті є завдання поступової (але не довготривалої, бо в людства залишилося лише декілька десятиліть) зміни уявлення людей про зміст їхнього існування, їхнього життя. Більшість учених упевнені, що порятунок людства від самознищення внаслідок глобальної екологічної катастрофи можливий лише шляхом принципової зміни понять про людські цінності, а саме: шляхом переходу від споживацьких ідеалів до ідеалів матеріальної помірності, обмеженості, до пріоритету духовності над матеріальними благами. Людство впритул підійшло до необхідності взяти на себе відповідальність за збереження життя на планеті, про що ще на початку століття наголосив В.І. Вернадський. Простим обмеженням техногенної діяльності, як це пропонують деякі фахівці, докорінно ситуацію на Землі не змінити. Як це не важко, але людям доведеться відмовитися від уже звичних для нас атрибутів сьогодення – фактично необмеженого використання енергії, природних ресурсів та іншого. Людство чекає важкий шлях переходу від філософії “Земля – для людей“, “Людина – цар природи“ до розуміння рівноправ’я всього живого на планеті. Людина має перед іншими живими істотами лише одну перевагу – розум. І цю перевагу треба використати не в егоїстичних цілях забезпечення потреб, які стали надприродними, за рахунок інших представників біосфери, а для турбот про все живе на Землі.[5, 6] Таке розуміння має грунтуватися на знаннях про сутність самого життя, про закони природи, тобто – на досягненнях сучасних наук. Далі йдуть знання про вплив людської діяльності на природні процеси. І нарешті – наукове обгрунтування людських потреб. Обгрунтування не лише з позицій фізіології. Тут потрібні і історичні знання (чому за давніх часів люди були щасливими, не маючи сучасного рівня технологій), і досягнення психології, політології та інших наук.

Екологічна культура

Термін “екологічна культура” вперше з’явився у 20-х роках XX ст. в роботах представників американської школи “культурної екології”. Екологічна культура - це такий напрям люд¬ської діяльності та мислення, від якого істотним чином залежать нормальне існування сучасної цивілізації, її сталий розвиток у майбутньому. Екологічна культура – це внутрішня суть людини та людського суспільства, що знаходиться “в середині нас” і проявляється в певних діях щодо природи. Відомий український еколог Злобін Ю.А. (1998)[3]вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати видатні твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої і викликав глобальну екологічну кризу. Недаремно в матеріалах Конференції – Ріо (1992) зазначається, що формування екологічної культури населення планети має стати пріоритетним завданням людства. Екологічна культура не повинна виникати стихійно. Вона формується через спеціальні види діяльності – екологічну освіту і виховання. Саме вони дозволять сформувати особистість, якій належатиме майбутнє, вільне від екологічних проблем. Лише формування екологічно свідомої людини майбутнього з високим рівнем екологічної культури і поведінки дозволить зберегти природні умови існування цивілізації і вивести її на шлях екорозвитку.

Екологічна свідомість

Суспільну екологічну свідомість можемо описати як сукупність знань, поглядів і уявлень людей про природне середовище; його антропогенне навантаження, рівень відпрацювання ресурсів, загроз, які виникають у ньому, і можливості його захисту. Ця свідомість містить систему знань про способи та інструменти керування, господарювання та збереження навколишнього середовища. Ця свідомість формується, перш за все, державними та громадськими організаціями. Діяльність у сфері свідомості повинна вести до повної суспільної акцепції затрат на екологічну освіту у школах, вищих навчальних закладах, на спеціалізованих курсах, які є необхідними для підтримання і поліпшення якості середовища. Кєльчевський окреслює поняття екологічної свідомості, як ставлення людини до природного середовиша, сукупність переконань про природу, та систему цінностей, які закладає конкретна особа у свої дії у відношенні до оточуючого нас світу [1999]. Інакше цей термін розуміють Хвастек (Chwastek) та Януш (Janusz). Вони вважають, що екологічна свідомість - це розуміння сутності і значення природного середовища для біологічно життя у цілому, і, зокрема, для людей [1999]. Екологічна свідомість містить частину суспільної свідомості на рівні стосунків людина - природне середовище. До елементів екологічної свідомості відносять: • знання, • екологічну уяву, • систему цінностей, у якій "існувати" знаходиться на вищому рівні, аніж "володіти". У загальному вигляді під екологічною свідомістю розуміється масова занепокоєність населення становищем навколишнього середовища. Насправді екологічна свідомість яку праиільно називати усвідомленням, тобто розумінням екологіної ситуації, є елемент триєдиного процесу "сприйняття - розуміння - дія", кожний елемент котрого соціально, політично та культурно опосередкуван. Між вербальним висловлюванням екологічної занепокоєності і участю у соціальному діянні звичайно існує чимала дистанція. До основних характеристик екологічної свідомості відносяться: занепокоєність станом середовища; мобілізація моральних ресурсів; здатність до ідентифікації джерела загрози і породжуючого її соціального суб`єкта; визнання здорового та безпечного середовища мешкання суспільною цінністью; індивідуальна мобілізація, тобто усвідомлення необхідності особистої участі у протестних, креативних та інших колективних діях; когнітивна мобілізація, тобто формування готовності до дій на основі осмислювання інформації про риски та небезпеки і, нарешті, формування у людства нового-екологічного мислення (Р. Мітчел, Р. Данлеп, Р. Інглехарт, Б. Фірсов, В. Сафронов, та інши). Необхідною ознакою екологічного мислення з`являється визнання виняткової пріоритетності проблеми стійкості біосфери по відношенню до антропогенних діянь серед усіх інших проблем практичної діяльності людини. У відсутності тотального екологічного мислення людей будь-яка економіка, у тому числі і ринкова, зведе до нічого усі природоохоронні заходи державних органів управління, завдяки невибавленній корумпованості чиновників.

Екологічна виховання

Екологічне виховання характеризується такими базовими показниками: знанням загальних закономірностей розвитку природи та суспільства; розумінням взаємозв'язку їхнього існування і того, що природа є першоосновою виникнення еволюції людини; визначенням соціальної зумовленості взаємовідношень людини і природи; подоланням споживацькогоставлення до природи як до джерела матеріальних благ; вмінням передбачувати впливдіяльності людини на біосферуЗемлі; підпорядкуванням своєї діяльності умовам раціонального природокористування і турботи про довкілля; вмінням зберігати сприятливі природні умови та максимальну допустиму норму вилучення біологічної продукції з природного фонду для задоволення потреб людини. Сучасне людство переживає етап розуміння своєї залежності від відповідних чи неадекватних форм використання природних ресурсів. Таким чином, зростає соціальна роль екологічних знань.

Екологічна етика і гуманізм

Основною функцією екологічної свідомості є забезпечення оптимізації взаємовідносин в системі “суспільство-природа”, запобігання глобальній екологічній катастрофі, розв’язання глобальної екологічної кризи. Це можливо досягти лише шляхом переходу від агресивно-споживацької поведінки до ненасильницько-обмежувальної лінії розумного компромісу у стосунках з природою. “Золотим правилом” екології, на думку російського вченого Горєлова А.О. (1998), повинен бути наступний вираз: ”стався до всієї природи так, як хочеш щоб ставились до тебе”. Один із засновників екологічної етики, яку ще називають етикою Землі, О. Леопольд (1983) розумів останню як обмеження свободи дій в боротьбі за існування. Принципи екоетики притаманні працям багатьох мислителів та філософів. Найбільш чітко вони проявилися в творчості та діяльності таких видатних людей як Л. Толстой та М. Ганді, А. Камю та А. Сент-Екзюпері, Папи Римського та Далай Лами. Але найяскравішим представником подібних поглядів визнають філософа А. Швейцера, який головний принцип своїх екоетичних поглядів розкриває як “безмежну відповідальність за все живе на Землі”. Поряд з відповідальністю, основою екоетики є любов до природи. Але щоб зрозуміти наскільки це важливо для людства в цілому, потрібно кожному відчути себе часткою Природи, часткою єдиного великого цілого, яке ми називаємо Всесвіт. Сьогодні досить часто можна почути дещо незвичний термін – “екологія душі”, під яким розуміють виховання з раннього дитинства гуманістичного ставлення до оточуючого нас світу, до матері-природи, особливо через шанування вікових традицій і звичаїв. Саме в таких нестандартних, а тому дещо неправильних з наукової точки зору, поняттях відчувається біль і переживання за майбутнє життя на планеті. І тоді кожен розуміє, що екологічний гуманізм дозволяє поєднати етику і культуру з природою і довкіллям.

Екологічний гуманізм базується на засадах єдності людини і природи та визнанні положення про рівність всього живого. Він стимулює нас до вироблення такої лінії поведінки, яка подекуди вимагає від нас не лише терпіння, але й самопожертви. Недаремно відомі гуманісти минулого Конфуцій, Сократ, Христос та інші оперували поняттями “карми”, “ахімси”, “покарання за гріхи” та ”покути за сподіяне”, адже це дійсно спасає наші душі, робить нас милосердними і мудрими, дає розуміння необхідності діяти на благо довкілля. В екологічному гуманізмі людина приходить до розуміння існування в мирі з природою не тільки теоретично, але й на практиці, через власну культуру та поведінку.