Проект "Моє рідне місто або село" (Ткаченко Ірина)

Матеріал з Вікі ЦДУ
Перейти до: навігація, пошук

Історія Кіровоградщини

Історія Кіровограда — історичний розвиток міста Кіровограда, адміністративного центру Кіровоградської області України, від часу заснування (1754) і дотепер.

Передумови появи міста

План-схема Фортеці Святої Єлисавети в Кіровограді

На землях навколо сучасного Кропивницького у 17-му столітті існували розрізнені зимівники запорізьких козаків: слободи та хутори. Мешканці поселень селились тут на свій страх і ризик, оскільки знаходились на незахищених прикордонних землях. Колонізаторство Задніпровських місць, а саме так тоді називались землі між Дніпром та Південним Бугом, почалося козаками Миргородського та Полтавського полків наприкінці 17-го — на початку 18-го століття[1].

До 1751 року за версіями краєзнавців на території сучасного Кропивницького існували слободи, засновані козаками: Кущівка[2] (увійшла до складу міста у 19 ст.), Завадівка[3], Інгульська слобода, яка пізніше злилась з Лелеківкою (всі увійшли до складу міста у 20-му ст.) та Знаменська слобода, заснована старообрядцями[4].

Згодом, згідно з указом від 29 грудня 1751 р.[5] була утворена Нова Сербія. За клопотанням колишнього підданого Австро-Угорщини серба Івана Хорвата для оселення сербів, угорців, волохів, молдаван, хорват була виділена територія, частина Задніпровських місць. Також згідно з указом колишні мешканці цієї території підлягали виселенню на «прежние места». Указ передбачав побудову земляної фортеці, «которую именовать крепость святыя Елисаветы»[6]. Указ не вказував місце побудови фортеці. Очевидно, що вона мала бути збудована в межах новоствореної Нової Сербії.

На початку 1752 року генерал Іван Глєбов доручив геодезисту Омеляну Гур'єву обрати місце для майбутньої фортеці. Гур'єв та два його помічники зупинили свій вибір на місці за межами Нової Сербії на правому березі Інгулу до впадіння Сугоклеї[7]. Таке розташування визначило долю майбутнього міста, адже воно було вигідне тому, що місце було залюднене, зручне в з погляду транспортної розв'язки (дорога на Хаджибей, Крим та з Січі до Польщі).

Указ Єлизавети про переселення з території Нової Сербії зустрів серед українців опір. Про це свідчать чисельні архівні документи: звернення, донесення, рапорти, відомості, сенатські укази. У лютому 1752 року почався опис поселень Задніпровських місць. Одночасно розпочався процес добровільного виселення незаможних козаків[8]. Існували випадки примусового виселення. Достеменно не відомо про кількість козаків, які повернулись на «прежние места». Вірогідно, що таких серед козаків-переселенців зовсім не було, оскільки для повернення потрібно було перейти Дніпро, крім того, зазвичай переселенці шукають нові місця, а не повертаються на попередні. Достеменно відомо, що частина козаків пішла на південь, на землі запорізьких вольностей, та у бік Дністра, на територію Польщі, яка на той час починалась вже за сучасними Новоархангельськом та Первомайськом. Частина населення документально підтверджувала своє право на займані землі, законно залишилась на них. Частина законно залишилась через відсутність у сербів майстрів (ковалів, теслярів та ін.) та небажання сербів вести господарство, зокрема для забезпечення коней фуражом. Частина залишилась на території Нової Сербії незаконно під виглядом сербів, оскільки сербський генерал Хорват не зміг забезпечити переселення заявленої кількості сербів та цілком успішно обдурив російську владу[9]. В результаті цього фактична чисельність українців на території Нової Сербії була більша за кількість сербів, що й засвідчив перепис у 1764 році (етнічний склад Єлисаветинської провінції був наступним: українці — 65,37%, молдавани — 15,4%, росіяни — 12,66%, серби −3,22%, поляки — 1,56%[10]).

Намагаючись загасити конфлікт, продовжити заселення Нової Сербії та одночасно не допустити переселення українців на підпольську, ханську Україну, в землі запорізьких вольностей, сенат протягом 1752–1753 років приймає цілий ряд указів (від заборони виїзджати за межі Російської імперії до дозволу козакам лишитися в Новій Сербії на обжитих місцях). Але реальним рішенням стало прийняття сенатом указу 18 серпня 1753 року, який дозволяв селитись південніше Нової Сербії, в тому числі біля місця, де мала бути зведена фортеця святої Єлизавети. Цей указ фактично поклав початок Слобідському козацькому полку[11] та дав поштовх утворенню міста. Полк був утворений за прикладом козацьких полків Слобідської України. Деякий час полк перебував у невизначеному стані. З одного боку козаки, які переселились з Нової Сербії отримали ініціативу організовувати полк та засновувати нові поселення, з іншого боку полк підпорядковувася коменданту єлисаветинської фортеці, який вважався заступником Івана Глєбова.[12]

Однак виявилось, що простий дозвіл селитися не сприяв переселенню з території Нової Сербії та поверненню з Польщі тих, хто встиг туди виїхати з Нової Сербії. Сенат надає пільги переселенцям. Іван Глєбов займається організацією першого ярмарку: отримує дозвіл Сенату на проведення ярмарку та допуск на нього іноземців, розсилає повідомлення про ярмарок запорожцям, туркам.[13] За дозволом селитись біля ще не побудованої фортеці до коменданта фортеці звертаються торгові люди та ремісники. На правому березі Інгулу нижче місця, на якому планували будувати фортецю, з'являється Грецька слобода (сучасна вулиця Пушкіна), в якій розташувалась нечисельна грецька община (близько 50 чоловік).[14] На лівому протилежному від фортеці березі Інгулу виникає Міщанська слобода (сучасна вулиця Преображенська), в якій селились українці та старообрядці. На лівому березі Інгулу на берегах річки Біянки з'явились Криничуваті хутори або Балка, де крім українців селились молдовани. Саме в мікрорайоні Балка до цього часу знаходиться найстаріший будинок міста, побудований в 1753 році[15]. Розкольники ж, яким дозволили повернутися на попередні місця, утворили на лівому березі Інгулу Безпопівську слободу (район заводу імені Таратути). 29 червня 1754 року через декілька тижнів після урочистого закладання фортеці у Міщанській слободі на території сучасного центрального ринку проходить перший петропавлівський ярмарок.[13] Ярмарок мав успіх, що посприяв заселенню міста.

Розвиток міста у XIX ст. — на початку XX ст

Єлисаветград 1914.jpg

Розквіт міста пов'язаний з графом Д. Є. Остен-Сакеном, який народився неподалік Єлисаветграда. З 1835 до 1850 року він очолював Новоросійські військові поселення, до складу яких з 1829 року увійшов Єлисаветград. Завдяки Д. Є. Остен-Сакену у місті з'явились «великий» міст через Інгул, нові кам'яні будинки, нові бульвари, сади, почалося озеленення та замощення вулиць. За значний вклад у розвиток міста в 1864 році Д. Є. Остен-Сакену було присвоєне звання почесний мешканець Єлисаветграда. Граф став першим, хто отримав це звання.[34]

Від 1865 року Єлисаветград — знову повітовий центр Херсонської губернії.

У другій половині XIX століття в Єлисаветграді розпочалося бурхливе приватне будівництво. Один час міським архітектором тут був брат Федора Достоєвського Андрій. Єлисаветград того часу являв собою типове військове місто миколаївської епохи.

В сучасному місті поширений міф про те, що російський літературний критик і публіцисту Микола Добролюбов в приватному листуванні назвав Єлисаветград «маленьким Парижем».[35] Насправді такого листа не існує,[36] а цим епітетом традиційно нагороджували чимало провінційних міст Російської імперії. Однак не зважаючи на це термін «Маленький Париж» в теперішній час активно використовується, перетворившись на мем у регіоні.


О. П. Пашутін З поширенням капіталістичних відносин у сільському господарстві та будівництвом у 1868—69 роки залізниці Харків—Єлисаветград—Одеса в місті зводяться майстерні та заводи для ремонту й виробництва ґрунтооброблювальних знарядь і водяних турбін. 1874 став до ладу потужний завод сільсько-господарських машин, заснований англійськими підприємцями Робертом та Томасом Ельворті (нині ВАТ «Червона зірка») — його продукція (молотарки, сівалки) не раз одержувала відзнаки на всеросійських та міжнародних виставках.

Перетворення і реформи господарства, а також культурні нововведення в Єлисаветграді в значній мірі припали на урядування в місті міського голови Олександра Пашутіна (1878–1905). В його часи місто активно розбудовувалось. За його головування у місті з'явились: водогін (1893 рік), електричний трамвай (1897 рік), телефонна станція, телеграф, інші елементи інфраструктури, публічна бібліотека. На кінець XIX століття у місті діяло близько 20 закладів освіти. 1870 року у Єлисаветграді відкрито земське реальне училище, у різні роки тут працювали профусор В. І. Григорович, історик, археолог і фольклорист В. М. Ястребов (з його ініціативи 1883 року при реальному училищі відкрито краєзнавчий музей), поет і композитор П. І. Ніщинський, а його вихованцями були, зокрема, актори і режисери М. К. Садовський та П. К. Саксаганський, письменник Ю. І. Яновський.


Театральна площа міста, поч. ХХ ст. У ті часи у місті жила родина Нейгаузів, у домі яких батьки майбутнього великого піаніста Генріха Нейгауза давали уроки учням. Значною подією культурного життя не лише в масштабах міста і краю, а й цілої України, став початок роботи у місті 1882 року першої української професійної театральної трупи (Театр корифеїв) під керівництвом М. Л. Кропивницького, а пізніше — М. П. Старицького. До неї входили І. К. Карпенко-Карий, М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька, М. К. Садовська-Барілотті та ін.

В роки першої світової війни Єлисаветград відчув на собі зміну ситуації, що відбулась в Російській імперії — посилення соціальної напруги на фоні економічних негараздів, розшарування суспільства. Активізація різного роду політичних рухів та партій істотно вплинули на городян, спричинили стихійні протестні виступи і соціальне незадоволення.

Період визвольних змагань 1917–1920 років

Штамп Єлисаветська Керовнича Рада 11.04.1918.jpg

Після Лютневої революції в березні 1917 року призначений Єлисаветградським повітовим комісаром Варун-Секрет Сергій Тимофійович. 2 та 5 листопада 1917 року Єлисаветградська міська дума безрезультатно розглядає звернення Винниченка підтримати Центральну Раду. Міска дума визнала Центральну Раду УНР лише 19 грудня 1917 року вже після Жовтневого перевороту .[37] Узимку на початку 1918 року у місті відбуваються вуличні бої більшовиків, які в той час представляла анархістка Маруська Никифорова, з січовими стрільцями та мешканцями міста. В історію міста події увійшли як «народне повстання» та викликали достатньо широкий резонанс. В результаті боїв загони анархістів відступили. За даними більшовиків під час зіткнення з анархістами загинуло 86 мешканців міста, 147 дістали поранення. Ю.Яновський, який був учасником тих подій, оборонцем міста, написав повість «Байгород» (так у творі був названий тогочасний Єлисавет), в основі якої лежали згадані події.[38]


Печатка повітового старости міста Єлисавета У 1918 році Малою радою УНР Законом про поділ України на землі від 6 березня 1918 року місто Єлисаветград було перейменоване на Єлизавет. Нова назва активно вживалась в офіційних документах, на печатках, в пресі.[39] Від початку березня 1918 року і до 29 квітня того ж року, тобто лише протягом 2 місяців Єлизавет був адмінцентром Землі УНР Низ.

У травні 1919 року місто зазнало нападу загонів отамана Григор'єва. Загони отамана здійснили серію єврейських погромів, в результаті яких загинуло близько 3 тисяч євреїв міста.[40] За 30 км від Єлисавета у селі Сентове (тепер Родниківка) Матвій Григор'єв був вбитий Нестором Махно 27 липня 1919 р.[41] Ці історичні події лягли в основу одної з сюжетних ліній романа Ю.Яновського «Вершники».


Єлисаветградські рублі (1920), аверс У січні 1920 р. Єлисавет був звільнений від денікінців. Звільнення міста відбулось завдяки спільним діям більшовицького 535-го полку та повстанських загонів арміїї УНР, які очолював отаман Гулий-Гуленко. По звільненню в місті була встановлена більшовицька влада.[42]

Після поразки Української революції та утвердження по всій Україні радянської влади у 1920 році Єлизавет остаточно зайняли більшовики. З приходом більшовиків повернулась назва Єлизаветград. Більшовики застали напівзруйноване і виморене громадянською війною місто з непрацюючими підприємствами. Значна частина городян, рятуючись від голоду та епідемій, перекочувала до села́, ще одна частина виїхала закордон. Під час громадянської війни та у перші роки радянської влади у Єлизаветграді виходило немало місцевих «грошових знаків», за якими нині також можна вивчати тогочасну історію.

Кіровоград у повоєнний час

5 серпня 1941 року місто було окуповане гітлерівськими військами, а вже 15 листопада німецько-нацистські загарбники утворили окружну цивільну адміністрацію. Кіровоградська підпільно-диверсійна організація імені К. Є. Ворошилова, очолювана К. Гончаровим, була однією з найбільших і найактивніших в Україні.[43] Городянам випали тяжкі випробування: грабіжницька окупація, поневіряння сотень тисяч наших людей в полоні та на примусових роботах, терор і репресії. Майже 37 тисяч воїнів і цивільних громадян віддали своє життя за звільнення міста від гітлерівської окупації (імена багатьох з них викарбувані на стелах і гранітних плитах міського Меморіального кладовища на Фортечних валах). Місто звільнене від окупантів 5 січня 1944 року в результаті Кіровоградської наступальної операції, яку штучно виділили в окрему операцію історики вже в післявоєнний час.[44]


Забудова радянської доби на набережній Протягом 1950-х у Кіровограді збудовано нові підприємства — завод залізобетонних виробів, завод «Металіст», швейну фабрику тощо. Кіровоград почав відзначати День міста, який в наш час став традиційним і улюбленим святом усіх його мешканців. починаючи з 1967 році після рішення Кіровоградської міськради. Як і в переважній більшості міст Радянського Союзу міськрада вирішила відзначати свято у вересні. 1960—80-і роки Кіровоград продовжував нарощувати економічну базу, а населення міста знову подвоїлося. У цей час була в цілому оформлена сучасна міська інфраструктура, а у 1970-х роках з будівництвом набережної Інгула було вирішено давню проблему затоплення прибережної міської зони.

За незалежності

1024px-Забудова радянської доби на набережній Інгулу в Кіровограді.jpg

Після здобуття Україною незалежності (1991) місто спіткала тривала соціально-економічна криза, яка призвела до ґрунтовного переформатування сфери виробництва та споживання, занепаду комунальної сфери і складних наслідків переходу на ринкову економіку. Однак Кіровограду вдалося вистояти в умовах економічної скрути, зберігши комунальну і транспортну інфраструктури, медичну і освітню галузі. У 1990-ті роки місто отримало свій герб і прапор, розпочалося будівництво і реставрація будинків, пам'яток архітектури.

У грудні 2005 року під час українсько-російського газового конфлікту 2005–2006 років у Кіровограді невідомі активісти здійснюють масове поширення листівок із закликом бойкотувати російські товари. Невдовзі завдяки цій ініціативі виникає громадська кампанія «Пам'ятай про газ — не купуй російських товарів!» Вона була першим відомим суспільним бойкотом за часи незалежності.

На чергових виборах міського голови Кіровограда, що відбувалися одночасно з парламентськими 2006 року, було обрано Валерія Кальченка, що одночасно з тим пройшов до Верховної Ради України (за списком Блоку Юлії Тимошенко), і пробувши на посаді міського очільника більше місяця, надав перевагу мандату народного депутата[45],відтак, місто близько півроку лишалося без міського голови, якого обирали вже 26 листопада 2006 року[46].

Починаючи з 1989 року міська інтелігенція та широка громадськість Кропивницького активно брала участь у дискусії про перейменування міста. 14 липня 2016 року місто перейменовано на Кропивницький на честь українського письменника і драматурга Марка Кропивницького.

Відомі особи, які відвідали місто

у липні-серпні 1782 року в Єлисаветграді після тяжкого поранення лікувався Михайло Кутузов[47]. 27 вересня 1782 року до Єлисаветграда прибув князь Григорій Потьомкін[47]. 17 вересня 1842 року до Єлисаветграда на військові маневри прибув російський імператор Микола І[47]. 24 січня 1917 року Єлисаветград відвідала Велика княгиня Олена Петрівна[ru], донька короля Сербії Петра Карагеоргієвича, дружина Великого князя Івана Романова. Її Королівську Величність було обрано головою Єлисаветградського комітету опіки сербських біженців. У Єлисаветграді тоді їх мешкало понад 1000[47]. 5 липня 1917 року до Єлисаветграда прибула відома діячка революційного руху Катерина Костянтинівна Брешко-Брешковська[ru], яка виступила на мітингу в приміщенні цирку[47]. 24 вересня 1922 року у місті на зборах єлисаветградських комуністів виступив із промовою Михайло Фрунзе[47].

Найважливіші події на території рідного краю


Дата Історична подія
1754 заснування
1865 повітовий центр Херсонської губернії
1870 відкрито земське реальне училище
1882 початок роботи першої української професійної театральної трупи
1923 окружний центр
1924 перейменоване на Зінов'євськ
1939 обласний центр
1934 місто перейменоване на Кірове
1939 назву міста змінили на Кіровоград
1941 окуповане гітлерівськими військами
1991 соціально-економічна криза
2000 здійняли питання про повернення місту його «історичної» назви — Єлисаветград


Кіровоград на карті України


1200px-Карта пед универ.png

Презентація

Презентація до проекту

Блог

Irina Tkachenko

Опитувальник

Проблеми рідного міста

Фотоальбом

Фото