Творчість Овідія Назона

РОЗДІЛ 1. ЖИТТЯ ПУБЛІЯ ОВІДІЯ НАЗОНА

1.1.ДЕЯКІ ФАКТИ ВІД НАРОДЖЕННЯ ДО ЗРІЛОСТІ Народився 20 березня 43 до н.е. , Сульмона, сучасна Італія — † 17, Томіс, сучасна Констанца, Румунія) — останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час. Згідно з автобіографічним твором «Скорботні елегії», Овідій народився в забезпеченій провінційній сім'ї вершницького стану. Із братом Луцієм, який був на рік старший, спочатку навчався в граматичній школі в Римі, а потім отримав звичайну для того часу риторичну освіту. Виявивши непересічні здібності до риторики, займався політикою: був одним з нижчих міських урядників у колегії тріумвірів, — а опісля членом судової колегії децимвірів. Проте потяг до віршування узяв верх: став членом гуртка Марка Валерія Мессали, мав нагоду зустрітися з Вергілієм на декламуванні Горацієм його віршів, підтримував дружні зв'язки з Секстом Пропорцієм й Тибуллом. Освіту завершив у Афінах, після чого здійснив подорож східним Середземномор'ям з поетом Емілієм Макром, а потім до повернення в Рим побував на Сицилії. У грудні 8 року н. е. імператор Октавіан Август несподівано заслав поета у Томи — грецьку колонію біля гирла Дунаю (нині сучасне місто Констанца на території Румунії). Причинами для вигнання були «образа та помилка»: «образою» стала поема «Мистецтво кохання», яка з'явилась вісьмома роками раніше, що сам поет підкреслював неодноразово — вихід поеми випадково збігся зі скандалом, пов'язаним з подружньою невірністю дочки імператора Юлії. Проте натяк Овідія, в чому полягала «помилка», залишився нерозгаданим. Був якийсь безпосередній привід, щось «ненароком побачене», можливо, якийсь факт, що компрометував Августа або його сім'ю. Дослідники вважають, що Овідій був довіреною особою в любовному зв'язку Юлії, інші — що він був утаємничений в династичні інтриги, з метою позбавити Тиберія, сина імператриці Лівії від попереднього шлюбу, прав спадкоємця. Коли це сталося, Овідій перебував на острові Ельба. Невідомо, чи відбувався якийсь суд, можливо, таємний. Проте майно поета не конфісковано і його третя дружина Фабія, рідня імператора, залишилась у Римі, щоб домогтися помилування. Перед від'їздом вигнанець спалює «Метаморфози», хоча саме цей твір поет вважав запорукою свого безсмертя, своїм пам'ятником; на щастя, друзі зберегли копії твору. На засланні лише віра у відданість дружини та сподівання на милість імператора слугували Овідію єдиною втіхою. Після смерті Августа у 14 н. е., з'явилась надія на швидке звільнення, проте у Тиберія, до якого поет звертався через його племінника Германіка, розуміння не знайшов через суперечку між Тиберієм та Германіком. Під кінець життя Овідій, вочевидь, змирився з долею.

РОЗДІЛ 2.ТВОРЧІСТЬ ОВІДІЯ

2.1.ВПЛИВ ВИХОВАННЯ НА ТВОРЧІСТЬ Овідій виховувався в атмосфері імперії Октавіана Августа, коли по закінченню громадянських воєн надзвичайно зросла заможність італійських землевласників. Поет відобразив у своїй творчості ідеологію вершницького стану, що досяг в той час свого найвищого економічного розвитку. Соціальна та філософська проблематика, характерна для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві чужа. В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не глибокі почуття, а дотепна іронічна гра традиційними літературними мотивами, з постійними переспівами як попередників, так і самого себе. Твори Овідія відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю, яким він володів досконало. Блискучій поетичний дебют Овідія («Любовні елегії») пов'язаний з еротичною елегією, поширеним жанром в його час. В цьому жанрі відбилися настрої середніх верств суспільства, які поринали від суспільної діяльності в сферу особистого життя. Поет згадує своїх попередників — Корнелія Галла, Альбія Тібулла та Секста Пропорція; однак він не був лише наслідувачем, свої елегії він складає в цілком іншій тональності, грайливого, часом легковажного трактування теми кохання. Публічні декламації «Любовних елегій» відразу принесли їх авторові загальне визнання.

2.2.ПОЧАТОК Першими літературними дослідами Овідія, за винятком тих, які він, за його власними словами, віддавав вогню «для виправлення», були «Героїди» (Heroides) і любовні елегії. Яскравість поетичного обдарування Овідія втілюється і в «Героїдах», але найбільшу увагу римського суспільства він звернув на себе любовними елегіями, що вийшли, під заголовком «Amores», спочатку в п'яти книгах, але згодом, по виключенню багатьох творів самим поетом, що склали три дійшли до нас книги з 49 віршів. Ці любовні елегії, зміст яких в тій чи іншій мірі, можливо, ґрунтується на любовних пригодах, пережитих поетом особисто, пов'язані з вигаданим ім'ям його подруги, Корінни, яке і прогриміло на весь Рим, як про це заявляє сам поет (totam cantata per Urbem Corinna). У цій досить поширеній в римській літературі формі, що вже мала своїх класиків, Овідію вдалося проявити у повній силі яскраве обдарування. Вона одразу зробила його ім'я гучним і популярним. Закінчуючи останню з цих елегій, він зображає себе настільки ж прославленим своїм народом пелігнів, скільки Мантуя зобов'язана своєю славою Віргілію, а Верона — Катуллу. Безперечно, поетичного обдарування, вільного, невимушеного, із блискучою дотепністю і влучністю виразу, в цих елегіях дуже багато, як багато точних життєвих спостережень, уваги до деталей та версифікаторського таланту, для якого, мабуть, не існувало ніяких метричних труднощів. Попри це велика частина творчого шляху Овідія лежала попереду. 2.3. «ГЕРОЇДИ», «МЕТАМОРФОЗИ», «ФАСТИ» Несподівано елегії отримали політичну забарвленність, коли поет полемізував проти тенденцій Октавіана Авґуста законодавчим шляхом відновити суворість сімейних звичаїв. Нову форму для варіації елегії поет створює в збірці «Героїди», де у вигляді скаржень міфічних героїнь на своїх коханців та чоловіків, з якими вони були в розлуці, майстерно розкривається психологія окремих героїнь. Овідій бере матеріал з трагедій Евріпіда та творів еліністичної літератури й мистецтва, проте міфологічні образи модернізує, зберігаючи лише традиційні імена та ситуації. Присвятивши любовній елегії майже десять років, Овідій викінчує три книги дидактичної поеми «Наука кохання», що містить практичні поради для закоханих, й «Засоби від кохання». Елегії написані в іронічно-повчальному тоні у витонченій риторичній техніці своєю композицією пародіюють наукові трактати. Поет не приховував свого зверхнього ставлення до офіційного прославляння стародавніх чеснот. Суто практичним твором «Про косметику», Овідій підвів підсумок своїй діяльності як поета любові і звернувся до серйозніших тем. Овідій береться до здійснення справді величезного задуму: розпочинає поему «Фасти», де, йдучи за календарем, від свята до свята, хоче описати сотні міфів та історичних подій, пов'язаних з історією Риму. Цей твір набував державної ваги, тому що імператор Октавіан Авґуст дбав про відновлення храмів та релігійних свят, відчуваючи себе послідовником Юлія Цезаря. Овідій виступає в ролі охоронця державної ідеології. Одночасно з «Фастами», що мали включати дванадцять книг поет створює ще обширніший епічний твір — поему «Метаморфози», в якій у вигляді зв'язної поеми на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Через зіслання «Метаморфози» залишились не відшліфованими остаточно, а «Фасти» були завершені тільки наполовину. Сумна метаморфоза спіткала самого поета, на зісланні творчість носила переважно ліричний характер. П'ять книг твору «Скорботні елегії» та чотири книги «Послань з Понту» містять переважно нарікання на долю вигнанця; «Ібіс» — гнівна відповідь проти якогось недоброзичливця; дидактична поема «Наука рибальства», що залишилась незавершеною. З творів Овідія, що не дійшли до нас, в античності високо цінувалася трагедія «Медея», де розкривається постать непогамовної в своїх пристрастях жінки. Популярність Овідія в античності та в середні віки була величезною. «Метаморфози» сприймалися як язичницька Біблія, що підлягала алегоричному тлумаченню. Для світської поезії Овідій був вчителем любові, а навколо життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки овідієвих міфів, а в XVII–XVIII ст. ці міфи слугували невичерпним джерелом оперних та балетних тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. В цьому середовищі (свідоцтва Б. Коннора, Шерера) вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України, і це переконання дожило до доби Просвітництва. Овідія наслідував Г. Сковорода («Похвала астрономії») В XIX ст. образ поета-вигнанця звертав увагу О. Пушкіна, захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи «найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної».

2.4.ПЕРІОДИ ТВОРЧОСТІ

Перший період творчості займає час приблизно до 2 р. н. є. і присвячений виключно коханню. Другий період творчості. Це перші роки н. є. до заслання поета. Творчість Овідія відзначається новими якостями, оскільки він намагається тут вихваляти імперію. Можна сказати, що вдається це йому дуже погано. Але попередня тематика кохання продовжує відігравати значну роль, уже не є єдиною і підпорядковується тепер як новій тематиці, так і новій художній методології. Третій період творчості. Блиск художнього таланту Овідія, легкість його розповідей, витонченість його художнього стилю не могли не потьмяніти.

«Сумні елегії» складаються з п'яти книг. З першої книги особливу популярність мають елегії 2 і 4, де описується буря під час плавання Овідія на місце свого заслання, і елегія 3 з описом прощальної ночі в Римі. Всі ці елегії Овідія різко відрізняються від його попередніх творів глибоким душевним болем, почуттям безвихідного становища і катастрофи. Інші елегії першої книги присвячені римським друзям і дружині. Друга книга — суцільні жалісливі молитви до Августа про помилування. Останні три книги присвячені тяжким роздумам про власне життя у вигнанні, проханням про помилування, звернення до друзів і дружини по допомогу. Елегія 10 присвячена автобіографії поета, звідки ми дізналися про місце його народження, про батька, брата, про його три одруження, дочку, про ранню здатність писати твори. З творів Овідія, що не дійшли до нас, в античності високо цінувалася трагедія «Медея», де розкривається постать непогамовної в своїх пристрастях жінки. Популярність Овідія в античності та в часи середньовіччя була величезною. «Метаморфози» сприймалися як язичницька «Біблія», що підлягала алегоричному тлумаченню. Для світської поезії Овідій був учителем любові, а навколо його життя складалися легенди. Епоха Відродження принесла з собою численні новелістичні переробки Овідієвих міфів, а в XVII-XVIII ст. ці міфи слугували невичерпним джерелом тем. Цитуваннями з Овідія підкріплювали свої настанови автори поетик, читаних в Києво-Могилянській академії. В цьому середовищі (свідчення Б. Коннора, Шерера) вважалося, що могила Овідія знаходиться десь на території України. В XIX ст. образ поета-вигнанця привертав увагу О. Пушкіна, захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи «найдосконалішим творінням всемогутнього творця Вселеної».

РОЗДІЛ 3. ЖАНРОВА СВОЄРІДНІСТЬ «МЕТАМОРФОЗ»

3.1. «РУКОПИСИ НЕ ГОРЯТЬ…» Так сказав видатний російський письменник, і його слова знаходять собі підтвердження у будь-якій добі історії людства. Їх яскравим прикладом є незрівняна поема «Метаморфози» одного з найвідоміших елегіків Давнього Риму, геніального поета Публія Овідія Назона. Його доля склалась таким чином, що, впавши в імператорську немилість, Овідій був засланий Августом до грецької колонії біля гирла Дунаю, тобто в порівнянні з Римом до справжнісінького захолустя. Перед від'їздом вигнанець, будучи у розпачі і гніві, вирішує розстатись із найдорожчим своєму серцю твором — поемою «Метаморфози», яку вважав запорукою свого безсмертя в історії. Митець спалює її, але, як було вище зазначено, рукописи не горять: друзі Овідія зберегли копії. Так, на крилах справжньої дружби (те явище, що притаманне «золотому віку»!) долетіли до наших днів рядки «МеіатогрЬозез». Цей дивовижний епічний твір містить понад двісті сказань, у яких переплелися міфи й реальність, сучасна авторові. В інакомовній формі, за допомогою алюзій та алегорій поет ілюструє мінливість нашого світу, його створення, шлях від хаосу до впорядкованого космосу, показує «серцебиття природи» і все це під його пером має динамічність і рух, є не описом статичних явищ, але процесом, перевтіленням, тобто — метаморфозою. Найвідомішою є та частина поеми, в якій митець класифікує покоління людей. Кожне з них порівнюється з певним металом. Взагалі, цей матеріал є одним із ключових в устрої нашої планети, а обрана четвірка — золото, срібло, мідь, залізо — блискуче показує перехід людства з одного віку до іншого. Овідій «Метаморфози». В «Метаморфозах» автор, широко використовуючи численні сказання й легенди, підкреслює думка про вічність життя і її безперервної мінливості й у той же час висловлює іронічне відношення до міфологічних богів і героїв. Створюючи поетичну картину історії миру, він майстерно використовує Гесиозову систему змін сторіч із метою протиставлення ідеальної моральної чистоти древнього суспільства сучасної одичалости моральних звичаїв. Серед численних поетичних оповідань Овідія особливу увагу залучають легенди про Фаетон; про самозакоханий Нарцис, що перетворився у квітку; про політ Дедала й Икара; новели про Пигмалионе й Галатею; Пираме й Фисбе; ідилія про Филемоне й Бавкиде, сказання про Орфее й Эвридике. Переказуючи без яких-небудь істотних змін зміст древніх міфів, Овідій нерідко надає їм нове філософське звучання, підкреслюючи сміливі дерзання людини, що прагне відстояти своє щастя в нерівній боротьбі з богами або ж навіть уподібнитися ім. Це підкреслено, наприклад в епітафії на могилі Фаетона: Похований тут Фаетон, що батьківську вів колісницю; Хоч і не удержав неї, але загинув у стрімкому дерзанні Кожний міф перетворюється в поета у витончену поетичну новелу, наповнену глибоким змістом і неповторними яскравими характерами, піднесеними, хвилюючими почуттями й життєвим драматизмом. Тут ми бачимо страждання матері, що втратила своїх дітей (Ниоба); любов художника, що дає життя своєму утвору (Пигмалион і Галатея); силу мистецтва, що перемагає смерть (Орфей і Эвридика); трагічну загибель закоханих (Бенкетам і Фисба). Глибоко поетичн і гуманним є оповідання Овідія про Филемоне й Бавкиде, які прожили разом довгі роки, пронеся любов друг до друга через все своє життя, завжди відкриті й добрі у своєму відношенні до рідним і близьким. Один раз боги влаштували їм складне моральне випробування: під видом бідних утомлених мандрівників попросили в них дозволу переночувати – і їх зустріли тепло й привітно. За це боги пообіцяли Филемону й Бавкиде виконати саме таємне їхнє бажання й виконали свою обіцянку, дозволивши їм умерти одночасно, перетворивши Филемона й Бавкиду у два дерева, які ростуть із одного кореня Майстерний виклад Овідієм самих несподіваних перевтілень, тонкий психологічний аналіз характерів героїв, неповторна поетичність мовлення дозволили «Метаморфозам» завоювати більшу любов читачів у всім світі «Метаморфози» Овідія належать до числа найбільших пам’ятників античної літератури, які дуже вплинули на європейську літературу й мистецтво в цілому. Добутку поета зібрані у вісім книг, у яких відбилися основні етапи його життя й творчості. При цьому він ніколи не повторювався, постійно освоюючи всі нові й нові поетичні форми й теми У своїй ранній творчості «співак любові, співак богів», як називав його А. С. Пушкін, відбив різні грані любовного почуття. І кожна його нова книга відрізнялася новим трактуванням цієї теми. Першим збірником Овідія стали «Любовні елегії», де автор виступав в образі зніженого слуги Амуру. Як і було прийнято в жанрі любовної лірики, він присвячує свої вірші коханої, що називає ім’ям Корина. Він не обіцяє улюбленої незліченних багатств, але незмінно вихваляє її у своїх віршах; він заздрить навіть кільцю, що сам подарував їй, тому що воно тепер так близько до його коханої. При цьому вірша Овідія наповнені гумором, іронією. Він зізнається в любові до Корине, але в той же час не ладь захопитися й рабинею, що розчісує її волосся. А про себе він говорить як про «жертву страстей», які шпурляють його, немов челн. Поет жартує над ревнивими чоловіками, які шпигують за своїми дружинами. А істинно доброчесної називає ту жінку, що вірна не зі страху або по примусі, а завдяки внутрішній порядності Зовсім новим, значним етапом творчості Овідія став його добуток «Метаморфози», що оповідає про різні перетворення людей, міфологічних персонажів, звірів у рослини, камені, зірки й інші предмети. Ми бачимо тут опис всієї гами людських почуттів, одухотворені картини природи, насичену духовне життя древнього миру. Будучи справжньою енциклопедією міфів, ця поема по своїй жанровій природі не має аналогів в античній поезії. Автор перетворив відомі сюжети, додав їм неймовірну барвистість, наочність і вірогідність. У книзі укладений глибокий загальнолюдський зміст, відбита вся правда людських відносин. Тут є все: любов і ревнощі, підступництво й великодушність, вірна дружба й подружня прихильність, материнська ніжність і багато чого інше До моменту завершення роботи над «Метаморфозами» відбулася серйозна подія в житті поета – його заслали в посилання. До останнього часу вірогідно не відомі причини, що спонукали Августа прийняти таке рішення, але відомо, що Овідій глибоко переживав свій змушений від’їзд із Рима. Пізніше він описав свої враження в самих темних фарбах. У посиланні їм були написані ще дві знамениті книги: «Скорботні елегії» і «Послання з Понта», які з’явилися дзеркалом особистих переживань і глибоких міркувань поета. У цей час тільки поезія залишалася для нього віддушиною. Тут він глибоко замислюється над темою поета й поезії й доходить висновку, що життя швидкоплинне, люди смертні, але поезія безсмертна. Поет великий своїм творчим дарунком, у ньому він знаходить моральну опору, завдяки йому ім’я автора залишається в століттях

РОЗДІЛ 4. ХУДОЖНІЙ СТИЛЬ ОВІДІЯ

4.1.ОСНОВА-ФАНТАСТИЧНА МІФОЛОГІЯ Художній стиль Овідія у своїй основі має фантастичну міфологію. Необхідно додати, що в Овідія немає ніякої своєї міфологічної творчості. Сам Овідій тільки вибирає різного роду деталі, поглиблюючи їх психологічно або філософськи. Художній стиль «Метаморфоз» пронизаний драматичними елементами, багатий на риси реалізму і натуралізму, водночас відрізняється і сильним естетизмом. Можливо, найважливішою рисою художнього стилю Овідія є його яскравість:принципова,специфічна. У межах сюжету окремі його частини розробляються зовсім примхливо: подано початок міфу і немає його кінця або навпаки. Міф розглядається досить детально або досить коротко. Важко встановити, де закінчується міфологія і починається історія, відділити науку від художньої творчості і виявити. Тут царі і герої, пастухи і ремісники, засновники міст, пророки, художники, філософи; любов, ревнощі, заздрість, подвиг, жадоба, самопожертва, трагедія, фарс,безумство. Події розігруються і на широкій землі з її полями, лісами, горами, і на високому світлому Олімпі, на морі, в темному підземному світі. І все це біле, чорне, рожеве, червоне, зелене. Яскравість в «Метаморфозах» досягає кульмінації.

РОЗДІЛ 5.НОВАТОРСТВО ОВІДІЯ

5.1. «НАУКА КОХАННЯ» Не менший резонанс викликало і наступний твір поета, про приготуванні якого він сповіщав своїм читачам ще у 18-й елегії II книги і яке в рукописах і виданнях Овідія носить назву«Ars amatoria»(«Любовна наука», «Наука кохання»), а в творах самого поета - просто « Ars ». Це - дидактична поема у трьох книгах, написана, як і майже всі твори Овідія, елегійним розміром і містить у собі настанови, спочатку для чоловіків, якими засобами можна купувати і зберігати за собою жіночу любов (1 і 2 книги), а потім для жінок , як вони можуть залучати до себе чоловіків і зберігати їх прихильність. Твір це, відрізняється в інших випадках відомої нескромністю змісту - яку автор змушений був виправдовувати перед офіційною мораллю тим приводом, що писав свої настанови для вольноотпущеніц й жили в Римі чужестранок, на яких вимоги про суворість поведінки не поширювалися (Trist., II, 303), - в літературному відношенні чудово і викриває собою повну зрілість таланту і руку майстра, яка вміє обробити кожну деталь і не втомлюється малювати одну картину за одною, з блиском, твердістю і самовладанням. Написано це твір у 2 - 1 рр.. до н. е.., коли поетові було 41 - 42 роки від народження. Одночасно з «Наукою любові» з'явилася до того ж розряду відноситься твір Овідія, від якого до нас дійшов лише уривок в 100 віршів і яке носить у виданнях заголовок «Medicamina faciei». На цей твір, як на готове, вказує жінкам Овідій у III книзі «Науки кохання» (ст. 205), називаючи його «Medicamina formae» («Засоби для краси») і додаючи, що воно хоч і не велика за обсягом, але велике в старанню, з яким написано (parvus, sed cura grande, libellus, opus). У що дійшов уривку розглядаються засоби, пов'язані з догляду за обличчям. Незабаром після «Науки кохання» Овідій видав«Ліки від кохання»(«Remedia amoris») - поему в одній книзі, де він, не відмовляючись і на майбутній час від своєї служби Амуру, хоче полегшити становище тих, кому любов в тягар і які бажали б від неї позбутися. У напрямку, якого Овідій досі тримався, далі йому йти було нікуди, і він став шукати інші сюжети. Ми бачимо його незабаром за розробкою міфологічних і релігійних переказів, результатом якої були два його капітальних твори: «Метаморфози» і «Фастів». Але перш ніж він встиг ці цінні праці довести до кінця, його спіткав зовнішній удар, докорінно змінив його долю. Восени 9 м. Овідій несподівано був відправлений Августом у заслання на береги Чорного моря, в дику країну гетів і сарматів, і поселений у місті Томи (зараз Констанца, в Румунії). Найближча причина такого суворого розпорядження серпня по відношенню до особи, колишньому, по зв'язках своєї дружини, близьким до будинку імператора, нам не відома. Сам Овідій невизначено називає її словом error (помилкою), відмовляючись сказати, у чому ця помилка полягала (Tristia, II. 207: Perdiderint cum me duo crimina, carmen et error: Alterius facti culpa silenda mihi est), і заявляючи, що це означало б роз'ятрювати рани цезаря. Вина його була, очевидно, занадто інтимного характеру і пов'язана з нанесенням шкоди або честі, або гідності, або спокою імператорського дому, але всі припущення вчених, з давніх пір старалися розгадати цю загадку, опиняються в даному випадку довільними. Єдиний промінь світла на цю темну історію проливає заяву Овідія (Trist. II, 5, 49), що він був мимовільним глядачем якогось злочину і гріх його полягав у тому, що у нього були очі. Інша причина опали, віддалена, але може бути більш суттєва, прямо вказується самим поетом: це - його «дурна наука», тобто «Ars amatoria» (Ex Ponto, II, 9, 73, 11, 10, 15), з- за якою його звинувачували як «вчителя брудного перелюбу». В одному зі своїх листів з Понта (IV, 13, 41 - 42) він зізнається, що першою причиною його заслання послужили саме його «вірші» (nocuerunt carmina quondam, Primaque tam miserae causa fuere fugae).

ВИСНОВКИ Овідій прожив у вигнанні десять років. Тут були створені дві збірки його поезій: «Скорботні елегії» («Tristia») й «Листи з Понту» («Epistulae ех Ponto»). У них на зміну любовній елегії приходить елегія смутна, пов'язана зі спогадами, роздумами тощо. Одна з провідних тем цих збірок — тема самотності. Можна сказати, що Овідій по-справжньому відкрив цю тему для поезії, змальовуючи самоту як різноманітні муки душі і тіла. Важлива тема «Скорботних елегій» — пам'ять про друзів, дружину. В них зосереджений зв'язок з покинутим Римом. Овідій оцінює дружбу як найвищу духовну вартість, опору у злигоднях і стражданнях. Однак після 14 р. в елегіях Овідія відчутний своєрідний злам. Поступово автор до певної міри звикся з новими умовами, полюбив людей, котрі жили довкола нього, вивчив їхню мову і навіть написав нею поезії. Ті ж, у свою чергу, увінчали його як поета, звільнили від податків. Багатство і розмаїття овідієвих образів здобули йому славу в усі часи. Мотиви й образи його творчості знайшли широке втілення у мистецтві Нового часу. Поруч із Верґілієм та Горацієм Овідій віддавна шанували в українській літературі. Цитуваннями з Овідія не раз підкріплювали свої настанови автори поетик, котрі читали в Києво-Могилянській академії. Овідій натхненно наслідував Г. Сковорода («Похвала астрономії»), захоплено відгукувався про нього Т. Шевченко, називаючи поета «найдосконалішим творінням всемогутнього творця вселенної». Мав Овідій в Україні і своїх перекладачів. У 80-х pp. XIX ст. в літературно-громадському журналі «Зоря» було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»: легенди про Пігмаліона та Кипариса переклала Олена Пчілка, про Орфея і Евридіку — О. Маковей. Дещо пізніше Олена Пчілка інтерпретувала й легенду про Дедала й Ікара. У 20-х pp. XX ст. Д. Николишин виконав переклад першої пісні шумковим віршем. Новим кроком у освоєнні «Метаморфоз» стали переклади М. Зерова. У наш час на рівні сучасних вимог до художнього перекладу окремі уривки з «Метаморфоз» українською мовою освоїв Ю. Кузьма. Кращим перекладачем Овідія сьогодні в Україні є А. Содомора.