Кировоград еврейский
Зміст
Історія
Перші документальні згадки, які ми можемо пов’язати з історією нашого міста, датуються ще вісімнадцятим століттям. Вони стосуються заснування на території нашого степового краю військових поселень, об’єднаних у Новосербію, яка охоплювала територію до шести тисяч квадратних верст. Згодом виникла потреба побудувати потужну фортецю, яка б стала форпостом держави на півдні, адміністративним та військовим центром краю.
У жалуваній грамоті Івану Хорвату від 2 січня 1752 року йшлося про те, що майбутня фортеця мала отримати ім’я Святої Єлисавети. Спорудити її мали у межиріччі двох приток річки Інгулу – Грузької та Сугоклеї. Будівництво було розпочато вісімнадцятого червня тисяча сімсот п’ятдесят четвертого року, а за три роки над диким українським степом уже височіла унікальна земляна споруда, аналогів якої не було.
Згодом біля фортеці з’явилось і цивільне поселення у формі слободи. Першими поселенцями там стали представники інших національностей, проте значною була кількість і вихідців з українських губерній. З тисяча сімсот шістдесят четвертого року слобода стала центром Єлисаветградської провінції, а з тисяча сімсот сімдесят п’ятого року - отримала права міста Єлисаветграда. Управляв містом магістрат, який відав адміністративними, господарськими, фінансовими та судовими справами. Фортеця на той час відігравала значну роль у боротьбі Росії за вихід до Чорного моря. У роки російсько-турецької війни вона була резервною базою російських військ. Тут часто розміщувалися штаби армій і полків, проводилися військові навчання. З приєднанням Криму до Росії фортеця втратила військово-стратегічне значення. Озброєння її було передано до Херсона. Після ліквідації Єлисаветградської провінції Єлисаветград увійшов до Катеринославського повіту. Місто, що лежало на перетині шляхів з Чорноморського узбережжя вглиб Росії, до заснування Одеси, Херсона, Миколаєва було основним пунктом на півдні України. Вигідне розташування міста на торговельному шляху, що пролягав із півночі до Чорного моря, сприяло його зростанню, розвитку торгівлі. Культурне багатоголосся краю (адже тут проживали не лише українці але й чисельні росіяни, серби, болгари, німці, молдавани, греки, євреї) залишило свій відбиток до сьогоднішнього дня, створивши унікальний приклад толерантного співіснування багатьох культур та націй. Місто, змагаючись із столицями, одне з перших запустило своїми вулицями електричний трамвай, телефонну станцію, телеграф. На кінець дев’ятнадцятого століття у місті діяло більше двадцяти гімназій, училищ, семінарій, чоловічі та жіночі школи.
Єлисаветград – колиска української драматургії. Театрознавці по праву називають його “українськими Афінами”. Тут у тисяча вісімсот вісімдесят другому році було відкрито перший український професійний театр, у якому працювали справжні корифеї – Марко Кропивницький, Іван Карпенко-Карий, Марія Заньковецька, Микола Садовський. Радували городян своїми виступами композитори Микола Лисенко та Ференц Ліст, оперний співак Йосип Петров, була заснована музична школа Генріха Нейгауза.
Вражає і архітектура міста, бо це будинки, створені за індивідуальними замовленнями в різних архітектурних стилях відомими архітекторами того часу – Андрієм Достоєвським, Яковом Паученком, Олександром Лішневським. Єлисаветград було заново переплановано на квартали і сектори. Місто набуло європейського вигляду. За архітектурну неповторність сучасники називали Єлисаветград “маленьким Парижем”.
В роки Першої світової війни місто відчуло на собі зміну ситуації, що відбулась в Російській імперії. Посилення соціальної напруги на фоні економічних негараздів, розшарування суспільства, активізація різного роду політичних рухів та партій істотно вплинули на мешканців Єлисаветграда.
Тож революція лютого 1917 року була зустрінута масою заворушень і мітингів. Протягом 1917-1919 років влада в місті неодноразово переходила від однієї політичної сили до іншої (австро-угорці, більшовики, Центральна Рада, Григор’єв, Денікін). Після поразки визвольних змагань і утвердження по всій Україні радянської влади Єлисаветград остаточно зайняли більшовики. Вони застали зруйноване і виморене громадянською війною місто з непрацюючими підприємствами. Значна частина кіровоградців, рятуючись від голоду та епідемій, перекочувала до села. За роки НЕПу та періоду індустріалізації обличчя міста дещо змінилося. Збільшилася майже удвічі кількість мешканців. Історичну назву міста в 1924 році було змінено на Зінов’євськ, в 1934 році – на Кірово, а 10 січня 1939 року, щоб не плутати з населеними пунктами інших республік СРСР з такою ж назвою, перейменовано на Кіровоград. Таким чином, протягом п’ятнадцяти років (1924 – 1939) почергово місто носило чотири назви: Єлисаветград, Зінов’євськ, Кірово, Кіровоград. 5 серпня 1941 року Кіровоград був окупований гітлерівцями. Велика Вітчизняна війна навпіл розколола історію міста, долю кожної сім’ї. Городянам випали тяжкі випробування: грабіжницька окупація, поневіряння сотень тисяч наших людей в полоні та на примусових роботах, терор і репресії. Майже 37 тисяч воїнів, славних синів і дочок нашого народу віддали своє життя за звільнення міста від гітлерівської окупації. Імена багатьох із них викарбувані на стелах і гранітних плитах Меморіального кладовища на Фортечних валах. У результаті напруженої цілодобової праці вже весною 1944 року у місті почали випускати першу продукцію заводи “Червона Зірка”, “Червоний Прапор”, два хлібозаводи, була підготовлена до пуску перша турбіна електростанції. Після війни колишні фронтовики, солдатські вдови, дідусі і бабусі за три роки підняли з руїн міське господарство і досягли рівня 1940 року. Це яскравий приклад мужності і самовіддачі для сьогоднішнього покоління молодої незалежної України.
Протягом 60-80-их років у Кіровограді з’явилися нові підприємства, населення міста подвоїлося. Місто знову піднялося, розквітло.
У 90-і роки Кіровоград не тільки вистояв в умовах глибокої економічної кризи, що вразила всі галузі, але й зберіг комунальну і транспортну інфраструктури, медичну і освітню галузі. У цей час місто отримало свій герб і прапор, розпочалося будівництво і реставрація будинків, пам’яток архітектури. Кіровоград вперше почав відзначати День міста, який з часом став традиційним і улюбленим святом усіх його мешканців. Сьогодні в місті реалізується широка програма заходів по розбудові міста: здійснюється капітальний ремонт доріг, реконструкція музеїв та капітальний ремонт зовнішнього освітлення, благоустрій території колишньої фортеці Святої Єлисавети. Підприємства міста придбали нову дорожну та спеціалізовану техніку для ремонту і утримання доріг, тролейбуси, автобуси, завершується газифікація приватного сектора. Минуле і сучасне об’єднують усіх мешканців Кіровограда в одну велику родину, допомагають долати потужний натиск щоденних життєвих негараздів, закладати основи перспективного майбутнього, згуртовують у бажанні працювати на благо рідного міста.
Перший трамвай
Перший проект побудови кінного трамвая з’явився у 1887 році. Вдруге подібний проект надійшов до міської управи від московського купця П.А.Алексєєва в 1890 році. У квітні 1895 року інженер залізничних шляхів І.А.Лихачов, який був також виконавчим директором Бельгійського трамвайного товариства в Москві, подав прохання до міської управи про дозвіл прокласти вулицями Єлисаветграда лінії електричного трамвая. У травні того ж року управа дала згоду і підписала угоду з Лихачовим на побудову та експлуатацію трамвая на 50 років. Укладати колію почали у квітні 1897 року. Лінія робилася однопутною з роз’їздами. На заводі в Кельні були замовлені п’ять закритих і три відкритих вагони, електрообладнання було змонтоване німецькою фірмою АЕГ. Регулярний рух вагонів електричного трамвая розпочався 13 липня 1897 року від вокзалу нинішніми вулицями Фрунзе, Леніна, Карла Маркса і Великою Пермською до пивзаводу Зельцера. В 1899 році побудована лінія на Кущівці довжиною 3,6 км, і у листопаді того ж року нею курсувало чотири вагони. Загальна довжина всіх ліній складала 9,7 км. У 1901 році в депо було 22 моторних і 3 причіпних вагони, які перевезли до того часу 2045,8 тисячі пасажирів. Рух трамвая припинився 8 січня 1918 року, а відновився 1 травня 1922 року. Курсувало 10 вагонів двома лініями: перша – вокзал – пивзавод; друга – центр – Кущівка. Трамвайні рейки з вулиці Гоголя були зняті для заміни зношених відрізків на головній лінії. У 1929 році побудовано 3,5 км ліній з центру до Новомиколаївки. В цей час в Харкові придбали 11 вагонів, що дозволило списати найстаріші німецькі вагони фірми “Гербрант”. У 1940 році довжина колії становила 16,2 км, депо мало 29 вагонів, одну тяглову підстанцію, допоміжний трамвайний парк. Діяли чотири маршрути: “Вокзал-пивзавод”, “Центр – Кущівка”, “Леніна – Новомиколаївка”, “Пивзавод – Міський сад”. Три з них мали лише одну колію. Діяло 8 роз’їздів. Поворотна петля знаходилася біля вокзалу. Був складений проект розширення трамвайної мережі, але почалася війна. При відступі наших військ міська електростанція була підірвана, трамвай зупинився. Після війни відновлення трамвайного господарства потребувало великих коштів. Було вирішено організувати в Кіровограді тролейбусне підвезення. В 1945 році цілі трамвайні вагони вирішили передати у Вінницю, але туди вони не потрапили через дорожнечу перевезення. Подальша їхня доля невідома.
Кіровоградський водогін
Думка про спорудження водогону була висловлена ще в 70-і роки минулого століття. В документах управи вперше “водогінне питання” зустрічається ще 3 червня 1880 року. На цьому засіданні міський голова О.М.Пашутін вніс на обговорення питання про необхідність влаштування в Єлисаветграді водогону. Постановили створити комісію під керівництвом голови та гласних Г.Я.Близніна, М.Б.Баушартена, І.М.Макєєва, священника Парфьонова та ін. Комісії було виділено приблизно 5000 карбованців для пошуків води і розробки технічного проекту водогону. Інженер-технолог М.І.Алтухов зобов’язався за 4000 карбованців здійснити визначення кількості і якості води джерел Озерної Балки, з колодязів на березі Інгулу, а також нівелювання міста в розмірах, необхідних для складання проекту міського водогону в межах до 30 верст. Творцем єлисаветградського водогону довелося розв’язати багато проблем. Одна з них – фінансова. Через нестачу коштів вирішення проблеми було відкладено до 1891 року. А в 1893 спорудження водогону було завершено і, згідно з контрактом, 1 квітня 1896 року він перейшов у відання міського управління. Будівництво його обійшлося в 276462 крб. 68 коп. Додаткові витрати з підвищення якості води здійснювалися за рахунок інженера Алтухова. Ним був влаштований водогін довжиною 15 верств 127,6 сажня з 146 пожежними кранами і 95 дворовими водогонами. З 1 квітня 1896 року міською водогінною конторою мережа вуличних труб була збільшена до 17 верст 20 сажнів, пожежних кранів – до 167 і дворових водогонів – 160.
Рідне місто або село на карті України Google (вставити фотокопію карти)
Таблиця "Найважливіші події на території рідного краю"
| Дата | Історична подія |
|---|---|
| 1763 | Відкрита перша школа для дітей офіцерів. Нарикінці ХУІІІ ст. в ній навчалося 53 учні |
| 1861 | Уже налічувалося, крім приватних пансіонів, вісім навчальних закладів. У них працювало близько 40 вчителів і навчалося понад 700 учнів |
| 1868 | Споруджена залізнична лінія Балта-Єлисаветград, що дала вихід до моря, і відповідно, за кордон |
| 1869 | У місті відкрито телеграф, 1884 р. – нову поштову контору |
| 1874 | Засновано завод Ельворті. Спочатку на ньому працювало 6-12 робітників |
| 1897 | У місті проживало близько 61,5 тисячі жителів, діяло 10 православних храмів, 40 навчальних закладів, 525 торговельних підприємств, збиралися 4 ярмарки. Фабрик та заводів налічувалося більше 200 |
| 1897 | Завершено будівництво водогону. Місто щодобово отримувало 22 тисячі відер води. Стали до дії 167 пожежних та 160 дворових колонок. Вода, звісно, була платною |
Ресурси:
- Посилання на презентацію у [1];
- Посилання на власний фотоальбом у Google Диск;
- Посилання на власний блог у [ http://onthewaytoengland.blogspot.com Blogger];
- Посилання на добірку відеоматеріалів;
- Посилання на опитування або анкету у Google Форми;
- Посилання на спільний груповий постер.
Сторінка проекту Моє рідне місто або село
Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка
