Користувач:Осетров Станіслав Юрійович
Про себе
......не етикетно
Мої інтереси
спати
Проекти в яких беру участь
Мої роботи
Центральним явищем історії України XVI— ХVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі національні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійному гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілізацій: європейської та азійської.
Перша письмова згадка про українських козаків міститься у "Хроніці" М. Бєльського під 1489 р. Термін козак в Україні поступово набув значення особисто вільної, мужньої людини, незалежної від офіційних властей, захисника Вітчизни й оборонця православної віри. Водночас козак — дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпосницької системи й був її принциповим ворогом, — став суспільним ідеалом для переважної більшості українського народу.
Зародження українського козацтва було зумовлене трьома головними взаємопов'язаними причинами: природним прагненням українців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.
Необхідною передумовою козацької ґенези була наявність вільних земель на південному порубіжжі України. Незаселені південні території мали великі природні багатства, які вражали сучасників. Тому не дивно, що кожної весни сюди вирушали ватаги промисловців на "уходи" — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селітру. На зиму більшість Уходників поверталася додому, де збували здобич.
Спочатку уходництвом займалися а основному мешканці Придніпров'я. Однак із посиленням феодального визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської неволі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, — Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.
Угодницький промисел давав непогані прибутки, але водночас потребував великого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насамперед татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, а й самі при нагоді громили їхні улуси, захоплюючи здобич те визволяючи бранців. Саме це військово-промислове населення, об'єднуючи вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, й утворило основу окремої соціальної групи, яка під іменем "козаків" починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні зі Степом.
Формування козацького стану, зростання його чисельності сприяло розширенню господарської діяльності у родючих південних степах. Основною діяльністю козаків були землеробство і промисли, помітне місце посідали ремісництво й торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами "на волості", як називали заселені простори Подніпров'я,; свідчило про зародження фермерства як форми буржуазного виробництва.
На новоколонізованих землях сформувався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні громади, які одночасно були військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вважався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, рибалити, полювати. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.
Значна частина козацтва — т.зв. городові, або міські, козаки — проживала "на волості", насамперед у таких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не виконували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок "покозачення" міщан.
Зростання чисельності козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, що розглядали його як де стабілізаційний фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької вольниці, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. В 1572 р. за наказом короля 300 козаків було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й отримали назву реєстрових козаків. Так було покладено початок реєстровому козацькому війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим козацтвом.
Прагнучи ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову та політичну організацію. Реєстровці звільнялися від будь-яких податків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що полягав у принципі "де три козаки, там два третього судять". Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, отримали військові клейноди. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів на Київщині разом зі старовинним Зарубським монастирем. Там мали розміститися арсенал та шпиталь. І хоча ці привілеї, власне, поширювалися тільки на реєстровців, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так абстрактна ідея козацької "воль-пості" набула конкретного змісту та офіційного визнання.
У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій реєстрового війська, за яким воно поділялося на 6 полків по 1000 осіб у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста. Кожний полк поділявся на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший", або гетьман, якого спочатку призначав король, а згодом обирали самі козаки.
Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, а з іншого — не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, за великим рахунком, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального та національно-релігійного гноблення.
