Формування рицарського ідеалу у європейській культурі, лірика трубадурів Янкевич
РОЗДІЛ І. Виникнення та особливості лірики провансальських трубадурів 1.1 Передумови та історія виникнення любовної поезії в західній Європі
Західноєвропейська любовна культура йде своїми коріннями ще в античність. Одним з перших з тих, хто розвивав дану тему, був давньогрецький філософ Платон. У своїх діалогах, таких, як "Бенкет", Платон розробляє свою теорію кохання. Кохання має два початки, які перебувають у людині одночасно. Перше з них, потяг до задоволень, - це явище аморальне, а друге, прагнення до піднесеного, - це та сама піднесена кохання, якою Платон найбільше захоплюється. Кохання у творах Платона - це явище ідеальне, яке робить люблячу людину геніальною, тому що вона без кінця відкриває в коханій людині те, що приховано від інших, нелюблячих. Яскравіше всього кохання відбита в античній любовній ліриці. В епоху Середньовіччя філософія кохання здобувала теологічне забарвлення, філософи й письменники міркували про божественну кохання, про кохання до Бога. До XІ-XІІ ст. панівний клас західноєвропейського феодального суспільства вже остаточно склався й отримав станове оформлення. Лицарство перетворюється у своєрідну станову організацію військово-феодальної знаті зі своїм неписаним уставом, своїми звичаями й правилами поведінки, своїми ідеалами станової честі й доблесті. Лицар повинен бути мужнім, справедливим, правдивим, щедрим; він повинен захищати церкву, боротися з "невірними", зберігати вірність своєму сюзеренові, служити опорою слабких і беззахисних (жінок, удів і сиріт). Ці вимоги до ідеального лицаря повинні були ідеологічно обґрунтувати станово-ієрархічний принцип феодального суспільства й "освятити" право лицаря на пануюче положення в цьому суспільстві. Істотна роль у створенні цього піднятого над життям ідеалу належало лицарській поезії XІІ-XІІІ ст. Найчастіше, однак, ідеальні лицарські риси перебували в самому різкому протиріччі з дійсною соціальною практикою середньовічного феодала [4;56 Для Франції XІІ століття - епоха розквіту схоластичної вченості. Це був час первісного підйому міст; лицарство, стикаючись із верхівкою міського суспільства, частково прилучилося до розумових плинів, що розвивається в містах. В 1200 р. засновується Паризький університет, що стає найбільшим європейським центром науки. Поряд з богослов'ям тут уже намічаються паростки світської освіченості, зокрема посилено вивчаються Аристотель і латинські автори - Вергілій, Овідій, Горацій, Цицерон, Лукан. Укладачі декількох поетик, створених у цьому столітті латинською мовою у Франції й Англії, призивають письменників наслідувати древнім. Паралельно розквітає новолатинська поезія вагантів, або голіардів, що відрізняється вільнодумством і відверто прославляє почуттєві насолоди [3;67]. У питаннях релігії спостерігається сильне шумування думки. Одна за іншою виникають єресі, які здебільшого носять демократичний й опозиційний характер. Найважливіші з них - єресі вальденсів і катарів, або альбигійців, як їх називали на півдні Франції по імені міста Альби, що стало головним їхнім центром, - заперечували церковну ієрархію й проявляли зрівняльні тенденції; вони відкидали безсмертя душі, силу молитов і таїнств.
1.2 Лицарська література
В ХІ-ХІІІ століттях у Західній Європі розвивалася течія, що одержала назву "лицарської культури". Найчастіше, у повсякденному житті, її розглядають як течію, де панує культ жінки, Прекрасної Дами. Але це не зовсім так. Насправді, це було набагато ширше культурне явище, що зіграло величезну роль у духовному житті середньовічної Європи й у подальшій історії. Хоча й кохання займала в цій культурі центральне місце, все тут було складніше, а, насамперед, саме розуміння кохання. Лицарська культура - формування образу ідеальної людини, еліти [1;98]. Це ідеальний лицар: самовідданий, відважний воїн, що заступається за слабких, жінок, дітей, старих, що захищає бідняків і гнаних. Він нещадний до зла. Він найвідданіший прихильник християнства, а тому й нещадний до єресі. Він однаково непереможний і в бою, і в кохання. Лицарській культурі, мабуть, уперше в середньовічній історії, ми зобов'язані тому факту, що жінка була піднята на майже недосяжну висоту. Зазвичай, лицарську культуру вважають явищем сугубо світським. Насправді, вона була глибоко просочена релігійними ідеями, і сама на них впливала. Треба розуміти, що релігія була не однією зі сторін середньовічного життя, а просочувала це життя. Тут була повна нерозривність. Джерела лицарської культури треба шукати в 3 явищах: по-перше, у хрестових походах кінця ХІ-ХІІ століть, по-друге - у рості освіченості й освіти західно-європейського суспільства, у тому числі й жінок, що вплинуло на зміну ролі жінок і ставлення до них. Тут вирішальне місце зайняв ріст міст і розвиток національних держав. У кожному разі, світська освіта була дуже необхідною. Як відомо, хрестовими походами ми називаємо ті дійства, які розгорнулися в кінці ХІ століття й тривали протягом майже всіх середніх століть, у всякому разі, до кінця ХV століття дуже активно, і проходили під знаком хреста. Перші походи були спрямовані на відвоювання в мусульман труни Господньої в Єрусалимі. Саме під час цих походів остаточно сформувалося європейське лицарство - пануючий стан середньовічного суспільства, і остаточно склався образ лицаря, лицарської поведінки. Про це свідчить література письменників того часу, насамперед, поетів: провансальських трубадурів, французьких труверів, німецьких мінезингерів. Тут потрібно нагадати, що, відповідно до феодальних уявленнями, Господь був сеньйором, а лицарі були його васалами. Та й всі інші - це васали Господні [7;67]. У ХІІ-ХІІІ століттях росте освіченість у Європі: усюди з'являються університети, практика приватних учителів у багатих родинах. Виникає величезна мережа не тільки церковнопарафіяльних шкіл, що охоплює міське й сільське населення, але й світських шкіл у містах. Все це стало приносити свої плоди. Особливо зростає грамотність знаті й городян [4;67]. Слід зазначити, що деякі лицарі ледь могли написати своє ім'я, а деякі добродії могли божитися досить богохульним образом. Наприклад, у графа Суасонського улюблене божіння було - клянуся капелюхом Господнім! Але разом з тим знатні люди збирають бібліотеки, захищають поетів, артистів, учених. З'являється світська література - лицарські романи, шахрайські бюргерські добутки, новели, шкільні вільнолюбні, часто - зовсім непристойні пісні, з'являються хроніки ХІІ-ХIV століть. Жінки цього часу про все інформовані, у всьому беруть участь. Жінка може дати чудову пораду, прийняти важке рішення, прийняти на себе, між іншим, керівництво обороною замка. Нерідко жінки супроводжували чоловіка або коханого в походи. Їх учать грамоті, учать грати на музичних інструментах, танцювати, вести бесіду. Їх учать мовам, умінню грати в шахи. І часто головними книголюбами й грамотіями були жінки. У лицарській поезії ми бачимо вирішення конфлікту між духом і тілом, яким церква займалася давно, що спочатку в церковній літературі вирішувався на користь духу. Тепер, завдяки цій всеосяжній лицарській культурі, це вирішується по-іншому. У цій культурі земна кохання реабілітується. Її оспівують поети, поєднуючи земне й духовне. Вже з ХІІ століття кохання стає однієї з головних тем середньовічної лірики. Вірші пишуться від імені людини, зазвичай безнадійно закоханої в якусь зовсім недоступну прекрасну даму, найчастіше заміжню. Поет до неї прагне, вихваляє її, горює тому, що між ними – нерозв'язні труднощі: вона або заміжня, або набагато вище його за соціальним станом, або далеко живе, нарешті, він просто дуже боязкий, але заради цієї дами він готовий на подвиги й смерть [17;43]. Дуже часто поет навмисно ототожнює кохання до жінки з любов’ю до бога, до Богородиці, а хрестовий похід описує як подвиг в ім'я цієї кохання. Ідеї лицарської поезії дуже суперечливі. З одного боку там дуже часто оспівується кохання до заміжньої жінки, і лицар настійно просить даму відповісти на його почуття - це є якесь вихваляння подружньої зради. Але з іншого боку, там дуже багато говориться про вірність у кохання, про почуття власної поваги - не безчестити чоловіка зрадами, та й коханця не безчестити наявністю інших коханців. Якщо для лицаря головне - честь, то для дами головне - честь її лицаря. Це відношення високих почуттів лицаря й дами мають, в основному, елітарний характер - в основному, вони процвітають у придворному середовищі, тому і називають цю культуру куртуазною. Цей шар культури - дуже важливе знамення всього культурного руху в середньовічній Європі [17;45]. Отже, прекрасна дама - це вже земна, світська жінка. Їй поклоняються як богині, для неї жертвують життям. Куртуазна культура ХІІ-ХIV століть занепала разом із занепадом самого лицарства до ХVI століття, але її слід і спадщина зберігаються дотепер.
1.3 Виникнення, розвиток та особливості лірики провансальських трубадурів
Лицарство культурно росте й перебудовується. Воно зберігає свою класову природу з усіма її типовими рисами; феодальні війни й грабунки, як і раніше, залишаються основним його заняттям, його побут і вдачі зберігають свою первісну брутальність і жорстокість. Але поряд із цим у передових колах лицарства формується якийсь морально-естетичний ідеал, і намічаються паростки світської культури. Виникають пишні двори, де прийняті гарні манери, гарні вбрання, заняття музикою й поезією. Поряд з любов’ю до розкоші й прагненням усіляко прикрасити життя культивується щедрість, що відтепер уважається обов'язковою ознакою лицарського "шляхетності" і виливається нерідко у форми невтримного марнотратства. Цим визначається стиль нової, специфічно лицарської поезії, що з'являється близько XІІ ст. у найбільш розвинених країнах Європи. Різко змінюються суспільна функція літератури, склад її авторів і носіїв, спосіб виконання творів. Після розпаду імперії Карла Великий південь Франції, називаний Провансом, став політично незалежним від північної Франції - домену французького короля. Тут із самого початку розвивалася з латині зовсім самостійна провансальська мова. В XІ ст. Прованс був в економічному плані найбільш передовою областю Франції. Швидкий ріст продуктивних сил й інтенсивна морська торгівля із сусідніми романськими й східними країнами обумовили тут ранній розквіт самоврядних міст, що володіють більшою незалежністю, ніж міста північної Франції, і в загальному не меншою, ніж користувалися в ту ж епоху міста-комуни північної Італії [2;67]. Поруч із цими вільнолюбними містами процвітало лицарство, дуже заможне. Проте воно не замикалося в аристократичну винятковість, а підтримувало торговельні й взагалі ділові відносини з міським патриціатом, дуже сприйнятливе до всякого роду новим віянням. До цього можна додати деякі літературні впливи, наприклад середньовічної латинської поезії голіардів або Овідія, із творчістю якого багато трубадурів були знайомі. У нього вони знаходили близьке їм розуміння кохання як мистецтва, правила якого треба вивчити, родинні їм образи. Але вся їхня концепція кохання, як ідеального почуття, докорінно відрізнялася від розумового-почуттєвого розуміння її голіардами й Овідієм. Нарешті, якщо врахувати, що іспано-арабська наука й філософія зробили значний вплив на передову науку й філософію півдня Франції, досить можливо, що й деякі форми й мотиви іспано-арабської музики й поезії також вплинули на провансальську лірику. Не дивлячись на те, що в цієї теорії зараз велика кількість прихильників, вважати її доведеною все-таки не можна [12;145]. Суспільне становище трубадурів лицарського стилю було досить різноманітним. Серед них чотири або п'ять королів, кілька десятків великих феодалів і велика кількість дрібних лицарів; але було також чимало замкових слуг, купців, ремісників, юристів - словом, осіб всілякого звання, пов'язаних з лицарськими колами й засвоївши їхній світогляд. Характерно, що між трубадурів, що оспівували кохання, були також священики й ченці, що, однак, не дивно, тому що багато осіб духовного звання в Провансі, як і великі феодали, були заражені вільнолюбними єресями. Інше свідчення прогресивності цього літературного напрямку - те, що до нас дійшло близько тридцяти імен жінок-трубадурів: факт, показовий для епохи, коли жінки займали в суспільстві дуже залежне положення. При великій кількості відтінків трубадурської лірики загальною рисою є прагнення до земної радості, матеріальної красі, але в той же час і до шляхетності почуттів. "Радість", "молодість" й "міра" (тобто гармонія, благопристойність, розумна форма будь-якого почуття і його проявів) постійно зустрічаються в поезії трубадурів [12;65]. Кохання, на думку трубадурів, визначається особистим вільним вибором, що заперечує станові, церковно-феодальним узам. От чому звичайним мотивом у трубадурській поезія - є те, що предметом кохання є заміжня жінка, дружина іншого. У цьому позначається природний протест людського почуття проти пануючого в аристократичному середовищі того часу (як і згодом) типу шлюбів, при якому визначальним моментом були майнові, родові або династичні інтереси батьків осіб, що вступають у шлюб, але тільки не особисте почуття останніх. Але якщо кохання у трубадурів була прославлянням вільного почуття, а їхня лірика піднімала поезію на щабель справжнього мистецтва, то разом з тим у поетів, малооригінальних і схильних до штампів, те й інше вело до манірності й формалізму, з їхньої лірики часто вивітрювалася уся безпосередність і щирість. Розуміння кохання здобувало тут специфічно лицарське забарвлення: вона ставала феодальним "служінням" дамі, почуттям "куртуазним" по перевазі. Виникає схоластична доктрина кохання - найдокладніший кодекс її властивостей, прав, обов'язків закоханих, особлива номенклатура й фразеологія для позначення відтінків почуттів і щиросердечного стану закоханих. Кохання ставало свого роду "наукою", і в цьому випадку знання її "прав" або "законів" ("Закони кохання" - така назва кількох провансальських поетик) стало обов'язковим для трубадура, що складав коханню вірші [13;98]. Кохання, що оспівується провансальськими поетами носить індивідуальний характер: поетові дорога лише одна жінка, і він не проміняє її ні на яку іншу. Не знатність походження й багатство, а краса й куртуазність дами викликають почуття трубадура. Поняття шляхетності народження й шляхетності внутрішнього миру починають розходитися. Прекрасна дама повинна мати такт, люб'язність, умінням зі смаком одягатися, шляхетність, здатністю вести світську бесіду - інакше кажучи, набором тих ознак, які в сукупності й називаються куртуазністю. Відносини між закоханими, судячи з пісень трубадурів, були різні: від платонічного "служіння" неприступній дамі, до досить інтимних відносин. Незабаром виробився певний ритуал залицяння й любовних відносин, якому повинні були випливати всі вишукані люди, що дорожили своєю репутацією. Дама була зобов'язана мати коханого й відповідно з ним поводитися, її лицар повинен був зберігати таємницю "таємного кохання" і служити дамі серця так само, як васал служить сеньйору: феодальна термінологія легко поширювалася й на інтимні відносини. Властива свідомості епохи пристрасть до класифікації виразилася в створенні свого роду "схоластики любові", канонів любовної поведінки й вираження почуттів.
На думку середньовічних авторів, кохання між чоловіком та дружиною бути не може, тому що кохання вимагає таємниці й поцілунків нишком; любов до того ж не можлива без ревнощів, тобто без стану тривоги про те, як би не втратити кохану, а в шлюбі нічого подібного немає. Цікавий приклад можна виявити в добутку Дж. Чосера "Кентерберійских оповіданнях" (XІ ст.): якийсь дворянин розповідає про даму, що під час відсутності чоловіка обіцяла відповісти на пристрасть закоханого в неї пажа, якщо той очистить узбережжя Бретані від підводних скель. Обіцяючи це, вона була впевнена в нездійсненності цього завдання. Тим часом її шанувальник зробив необхідне (за допомогою чарівника, якому заплатив 1000 фунтів). І дама опинилася перед необхідністю виконати обіцяне. Цю необхідність визнав чоловік, що повернувся, хоча за його словами, зволів би впасти у бою із пробитим серцем (шляхетний паж, бачачи його страждання, відмовився від свого права) [15;93].
Всі ці історії, безсумнівно, вигадані й належать до числа "бродячих" сюжетів, тому що розповідаються в новелах про найрізноманітніших осіб.
