Аналіз "Похвала поезії"
Хоч у добу Відродження поезію величали не лише вершиною словесного мистецтва, а й науки, проте поезія потребувала виправдання і захисту перед скептичним ставленням до неї консервативного духовенства, котре знецінювало поетичне слово, вважаючи його виплодом лицемірства та вигадки. У «Похвалі поезії» Павло Русин створив апологію поетичного мистецтва, вдавшись передусім до художньо-образних аргументів – до античних міфів, які розкривають естетичну природу і значення поезії в історії людства.
Уже з першого рядка свого твору Павло Русин відображає міф про божественне походження поезії: «Світлий дар богів – поетичне слово, // Їхнє дитя, гомінке й солодке»7. Топос «дар богів» тлумачиться автором як «наслання-натхнення»:
Отже, про співця недаремно кажем, Що натхненний він божеством небесним, Бо летить до зір, над земним поділлям, Крила простерши8.
У процитованих рядках закодовано декілька античних міфів, кожен з яких має свою семантичну і наративну структуру. Ставлячи в один ряд поняття «натхнення» і «божество небесне», Павло Русин не вказує на ім’я Аполлона (Феба), хоч саме з цим іменем олімпійського бога, сина Зевса і Лето, пов’язувалося в античні часи мистецтво. Спогадавши Аполлона у такому сенсі (мистецька функція цього бога – одна з багатьох у його легендарній біографії), виходимо на міфи про Гелікон і Парнас. Відомо, що Гелікон – гора, де жили музи, де Аполлон водив з ними хороводи, де влаштовувалися творчі змагання з музики, поезії, гімнастики; у переносному значенні Гелікон – місце творчого натхнення. Таким же місцем вважався і Парнас – святилище поезії. В одній з ущелин Парнасу, біля Дельфів, за міфом, б’є Кастальське джерело, священна вода з якого надихала поетів на творчість (у сучасній мові вислів «кастальське джерело» означає «джерело натхнення»). У цьому контексті доречний ще й образ Пегаса, про якого Павло Русин згадує у рядку: «Хто б Пегаса знав, якби все у пісні не оживало?»9. Цей чарівний крилатий кінь, який, за найдавнішим міфом, народився з крові горгони Медузи, коли Персей відтяв їй голову, у творчості александрійських поетів (ІІІ ст. до н.е.) перетворився у «коня поетів»: якось музи співали так гарно, що вся природа від зачудування завмерла, а Гелікон здійнявсь аж до неба; тоді олімпійські боги наказали Пегасу повернути гору на землю – кінь ударив по горі копитом, від чого вона опустилася, а на місці удару забило джерело Гіппокрена (аналог Кастальського джерела). У сучасному образному тлумаченні вислів «осідлати Пегаса» означає «стати поетом».
Десь згадавши імена міфічних персонажів, а десь обійшовшись тільки натяком («натхнення», «божество небесне»), український поет не розгортає жодного міфа і жодного «магічного імені», розраховуючи, очевидно, на освіченого читача-слухача, обізнаного з античною міфо логією, з образною семантикою міфологічних персонажів. Тож у вірші помічаємо лише поверхневий пласт міфа, своєрідну загадку, яку читач має розгадати, спираючись і на знання, і на власну уяву. Така співтворчість забезпечує розуміння художньої суті висловленого.
У декількох строфах Павло Русин за допомогою певних алюзій розвиває свої ренесансні уявлення про естетичну природу мистецтва і творчого натхнення. Він пише про те, що «поетичне слово» – це високе мистецтво («лине ввись»), яке співзвучне «дев’ятьом небесним сферам». Неясною тут є кількість «небесних сфер», оскільки в античні часи греки і римляни називали сім планет іменами богів: Меркурій – Гермес, Марс – Арес, Юпітер – Зевс, Сатурн – Кронос, Венера – Афродіта, а також до планет зараховували Сонце і Місяць. Число дев’ять вжите тут або помилково, або ж свідомо, на що вказують подальші слова: «дев’ять муз подають свій голос влад із хором сфер, що в глибокім небі мірно кружляють»10 . Очевидно, поет співвідніс кількість муз із уявною кількістю планет, підкресливши зв’язок мистецтва з небесними силами. Муз (у римлян – камени) він також не називає, як і планети, даючи можливість читачеві самостійно уявити собі таку картину: навесні і влітку на схилах зеленого Гелікону, де таємниче переливаються води Гіппокрена, або на високому узгір’ї Парнасу, біля чистого Кастальського джерела, Аполлон водить святкові хороводи з дев’ятьма музами; юні прекрасні музи, дочки Зевса і Мнемосіни, – чарівні супутниці Аполлона, який іде попереду і супроводжує їхній злагоджений хор грою на золотій кіфарі. Він іде велично, увінчаний лавровим вінком, а за ним Калліопа – муза епічної поезії, Евтерпа – муза лірики, Ерато – муза любовних пісень, Мельпомена – муза трагедії, Талія – муза комедії, Терпсихора – муза танців, Кліо – муза історії, Уранія – муза астрономії і Полігімнія – муза священних гімнів. Урочисто звучить їх хор, і вся природа заворожена божественним співом11.
Читайте також: Новолатинська поетична спадщина як частина полімовного літературного процесу в Україні кінця ХVІ століття
Скупі, лаконічні рядки Павла Русина насправді місткі і запліднені внутрішнім змістом, який спроможний оприявнитися в уяві освіченого і чутливого до поезії читача.
Тут автор не лише інтерпретатор античних міфів, він ще й учений, котрий у «Похвалі поезії» демонструє свої широкі пізнання з античної філософії, історії, культури. Трактуючи божественну природу поезії, Павло Русин покликається на Платона, котрий у своїх працях висловлював міркування щодо цього питання:
Сам Платон-мудрець у своїх писаннях Вчив, що й дев’ять муз подають свій голос Влад із хором сфер…12.
Жанр твору українського поета не спонукав до розшифрування назви «писань» чи до експлікації поглядів філософа, а проте можна здогадуватися, що в цьому разі йдеться про містичні уявлення Платона про природу мистецтва, суть якого, на його думку, пояснюється особливостями творчого акту, позначеного одержимістю митця: це винятковий вид натхнення, який передається творцю вищими, божественними силами. Творчість, вважав Платон, –-це містичний процес, який доводить здатність мистецтва впливати на людей, «заражати їх тими почуттями й афектами, які вмістилися в художньому витворі» (див. діалоги «Тімей», «Федр», «Федон»13).
