Київські поетики ХVІІ ст. і їх вплив на тогочасну поезію
ПОЕТИКИ І РИТОРИКИ XVII — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ. І ПИТАННЯ СТИЛЮ БАРОККО
Питання про відношення шкільних латиномовних поетик і риторик XVII — першої половини XVIII ст. до стилю барокко, на наш погляд, висвітлене ще недостатньо у вітчизняній літературознавчій науці, і воно фактично виникло тепер, коли в радянському, а також у зарубіжному літературознавстві в останні роки ведеться пожвавлена принципова методологічна дискусія про цей художній стиль. Досить згадати радянських дослідників літератури І. Голєніщева-Кутузова, І. Єрьоміна, І. Іваньо, Д. Лихачова, О. Морозова, Д. Наливайка, О. Чичеріна та ін., окремі праці яких присвячені саме проблемі стилю барокко як у західноєвропейських, так і в східнослов’янських літературах [92, 278, 285]. Невеликі за своїм обсягом дослідження про вітчизняні поетики і риторики, зрозуміло, не можуть дати вичерпного уявлення про відображення принципів естетики і поетики барокко у згаданих шкільних курсах теорії словесності. У свій час це питання поставив Г. Сивокінь у згаданій праці «Давні українські поетики», але він не дав там на нього відповіді. Згодом, у 1974 році, у статті-рецензії на український переклад «Hortus poëticus» M. Довгалевського [175, c. 254 — 260] він ще раз торкнувся цього питання, але й на цей раз обмежився лише коротким зауваженням, що «поетика М. Довгалевського неначебто продовжує аж до середини XVIII століття (хоч на шкільному, навчальному матеріалі) ті традиції творчості XVII століття, які прямо пов’язані з барокковим стилем, а через нього з найголовнішими тенденціями вітчизняного і загальноєвропейського літературного розвитку» [175, с. 255]. Але далі автор рецензії робить примітку, що поетика М. Довгалевського з’явилась біля середини XVIII ст., коли в російській літературі помічається складний і надто очевидний синтез барокко і класицизму [175, с. 257]. /118/
О. Орлов, аналізуючи поетику Ф. Прокоповича «De arte poetka», пише, що київський професор у своєму курсі «узагальнив досягнення не тільки арістотелівської поетики, а й теоретиків барокко і класицизму» [140, с. 239]. Аналогічного погляду дотримується І. Іваньо, який у праці «Про українське літературне барокко» висловлює думку, що певна система бароккових поглядів відображена в київських теоретичних курсах поезії і красномовства, передусім у поетиці й риториці Ф. Прокоповича та в поетиці М. Довгалевського. В останній, згідно з твердженням автора цієї статті, «по суті, викладено всі вимоги поетики барокко, які були актуальними для другої половини XVII ст.» [75, с. 50]. Ширше на цьому питанні І. Іваньо зупинився у вступній статті до українського перекладу «Саду поетичного» М. Довгалевського [62, с. 5 — 23].
Не можна не згадати рецензію І. Юдкіна «Нове життя давнього рукопису», який визнає автора «Саду поетичного» теоретиком барокко [222, с. 139]. Його сміливе твердження про те, що «М. Довгалевський створив цілісну художню концепцію, яка відбиває провідні тенденції культури доби Просвітництва», вимагає перегляду та уточнення. Про барокковий характер українських шкільних курсів теорії поезії у загальних рисах пише Д. Наливайко [130, с. ЗО — 47; 133, с. 193 — 194].
Цим питанням займалися також польські дослідники шкільних латиномовних поетик Р. Лужни [225, с. 257] і П. Лєвін [246, с. 153 — 157; 245, с. 381 — 390]. Вони дотримуються думки, що в цих поетиках XVII — першої половини XVIII ст. в античну теорію художнього слова, яку сприйняли їх автори, влилася бурхлива хвиля ренесансно-бароккової течії [249, с. 152]. Аналізуючи російські поетики XVIII ст., П. Лєвін справедливо зауважує, що для остаточного визнання російської літератури того часу барокковою, необхідно дослідити її залежність від естетичної теорії, викладеної в курсах теорії мистецтва поезії [249, с. 161]. Це твердження, без сумніву, стосується також української літератури того часу і її бароккового характеру.
Наше завдання — дослідити, які саме теоретичні положення естетики і поетики стилю барокко знайшли відображення у шкільних латиномовних поетиках і риториках згаданого періоду, як вони впливали на розвиток української поезії і прози, зокрема, звернути увагу на рецепцію античної культурної спадщини авторами цих трактатів теорії словесності. /119/
Відзначимо, що розвиток бароккової літератури на Україні, а також її теоретичних основ тісно пов’язаний з Києво-Могилянською академією та іншими шкільними закладами, дидаскали яких були основними представниками цього стилю на Україні від заснування колегії і всю першу половину XVIII ст., а Київ, за слушним зауваженням Д. Наливайка [130, с. 46], вважався найбільшим центром бароккової культури православного Сходу. Крім того, необхідно зупинитися на стилі барокко взагалі, який, як стверджує І. Єрьомін [114, с. 84 — 85], у східнослов’янських країнах був важливим і прогресивним явищем у літературному розвитку.
Термін «барокко» вперше, як відмічає польський літературознавець Т. Сінко [281, с. 2], з’явився у «Menagius, Dictionaire etymologique» (бл. 1686 p.) і виводиться від іспанського barucco (лат. verucca) — неправильна перлина. Історичну довідку про розвиток цієї культурно-історичної епохи дає Д. Наливайко [133].
Ю. Віппер у статті «О «семнадцатом веке» как особой эпохе в истории западноевропейских литератур», характеризуючи західноєвропейську бароккову літературу, підкреслює, що «ее отличает, как правило, повышенная экспрессивность и эмоциональность, пренебрежение к строгим канонам й правилам, стремление вместе с тем раскрепить воображение, ослепить, поразить и ошеломить читателя, пристрастие к пышной образности и метафоричности (временами к иносказанию и аллегории), к сочетанию иррационального и чувственного, тяга к динамике, диссонансам, игре контрастов, редким эффектам светлотени, причудливому смешению комического и трагического» [31, с. 54].
О. Морозов важливою особливістю бароккового мистецтва вважає упорядкування почуттів та думок, риторичний раціоналізм [123, с. 53]. Усі словесні засоби, на його думку, підпорядковувались логіці та риториці. Бароккова метафора будувалась за принципом утворення силогізмів. Звідси у барокковій літературі зустрічається безліч розмаїтих, іноді незвичних і витієватих, переосмислень. Саме метафорі особливу роль приписували теоретики барокко, яка, за твердженням Е. Тезаура, була «матір’ю Поезії, Гостроти вислову, Задумів, Символів і героїчних девізів» [31, с. 141]. Немає необхідності розглядати всі погляди вчених на барокко як художній стиль XVII — першої половини XVIII ст., але слід звернути увагу на те, що літературне барокко на Україні і в Росії мало свої специфічні особливості, і, незважаючи на його інтернаціональний /120/ характер, йому були притаманні національні риси. Барокко на Україні взяло на себе функції Ренесансу, було життєрадісним і носило просвітницький характер [91, с. 427].
Однією із специфічних рис українського барокко вважається його демократичний характер, зв’язок з народною творчістю, на що звернув увагу І. Єрьомін [114, с. 55]. Зрештою, відомий радянський мистецтвознавець Б. Віппер демократичні, передові тенденції відмічає в європейському мистецтві поряд з аристократичними [30, с. 254 — 255]. Слід звернути увагу, що на народний характер цього стилю набагато раніше вказував П. Морозов, коли ще цей термін не застосовувався у мистецтві й літературі. Він писав: «Жизненно-народная струя пробивается под корой схоластического силлогизма, слышится и в изысканно-замысловатых сравнениях и «прилогах» проповедников, и в тяжелых неуклюжих силлабических виршах, и, наконец, довольно ярко выступает в церковной драме, которая все более переходит в драму политическо общественную и даже в комедию» [126, с. 49]. Цю особливість слов’янського барокко помітив також польський дослідник літератури М. Гартлєб, відзначаючи, що польська література барокко тісно пов’язана з життям народу, з подіями того часу, що в ній з’являються прості люди і це надає їй всенародного характеру [239, с. 479].
Немає сумніву в тому, що барокко, як і інші художні • стилі, використало багату культурну спадщину стародавньої Греції і Риму. О. Морозов гадає, що барокко порівняно з гуманізмом посилило рецепцію античного мистецтва і літератури, засвоюючи найбільш динамічні риси античної спадщини і звертаючись до таких трагічних образів, як Медея і т. п. [123, с. 53]. Аналогічну думку висловив також О. Смирнов, зауважуючи, що представники мистецтва барокко використовували античні образи, сповнені природних емоцій, пристрастей, які іноді доходили до оп’яніння [181, с. 105].
Чеський учений Ф. Волльман різницю між гуманізмом і барокко у підході до мистецтва вбачає в тому, що барокко використовувало античні образи для міфізації реальної дійсності, в той час як гуманізм завдяки використанню античних міфологічних образів і символів пізнає цю дійсність [292, с. 27]. Нам здається, що саме для міфізації реальної дійсності представники барокко використовували всю культурну спадщину античності, образи античної літератури, починаючи від поем Гомера і закінчуючи елліністичною і /121/ пізньоримською літературою. Що ж до представників українського барокко, — а ними були передусім професори Києво-Могилянської академії, — то слід сказати, що вони частіше у своїх теоретичних працях і літературних творах використовували римську літературу і особливо широко культивували малі форми пізньоримської поезії, яка і змістом і насамперед формою відповідала естетико-літературним принципам барокко. Зрозуміло, що багата антична міфологія знайшла своє відображення в їх творчості. Ці представники барокко відродили античність на Україні: вона була для них джерелом знань (eruditiones) з різних ділянок людського пізнання і водночас, як висловився О. Білецький, для вітчизняних діячів літератури служила опорою для утвердження нових ідей, сферою, в якій шукали засобів проти нещасть сучасності і вказівок для влаштування кращого майбутнього [18, т. 4, с. 61].
Відомо, що барокко в ділянці стилістики широко використало досягнення представників азіанізму, характерними особливостями якого були орнаментальна перенасиченість мови і намагання максимально посилити дієвість кожної частини фрази [199, с. 282]. Доцільно буде тут коротко зупинитись на Ціцероновій характеристиці цього стилю. У теоретичному трактаті «Брут» [232, т. 2, с. 310] він вказує на два різновиди цього стилю. Перший — це насичена красивими ззовні і чарівними, але не глибоко змістовними сентенціями і дотепними та влучними висловами форма словесного вираження. У другому виді рідше зустрічаються вдалі і влучні сентенції красивої форми, але він все-таки красивий і емоціональний. Далі Ціцерон відмічає такі його особливості, як величавість, красномовність, впливовість, орнаментальність, і вважає, що саме в цьому міститься його сила і могутність. Для цього стилю підходять всі словесні прикраси, і він приносить читачеві насолоду.
