Реферат Носачова 2019

                 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ
                   Кіровоградський державний педагогічний університет
                    імені Володимира Винниченка

                                           РЕФЕРАТ
                                           на тему:
                            «Сутність та призначення держави»

                                                                                           Виконала
                                                                                          факультету Історії та Права
                                                                                          групи ПР19Б1
                                                                                          Носачова Каріна

                                                       Кіровоград 2019

Зміст

1. Типологія держав.
2. Сучасні підходи до вивчення держави
3. Поняття та ознаки держави.
4. Сутність держави.

                                                1.ВСТУП.Типологія держав

Типологія - це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що існували у минулому і існують натепер, на групи, класи - типи. Поділ держав на типи покликаний допомогти з'ясувати, чиї інтереси виражали і обслуговували держави, об'єднані в даний тип. Тип держави - сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому поєднанні загальносоціального і вузько групового (класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку. Тип держави — це система істотних рис, властивих всім державам, які належать певній групі.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;
• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм власності;
• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою роллю у суспільстві;
• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.

У сучасній науці існує кілька підстав для типології (класифікації) держав. Перш за все, з урахуванням тривалого історичного розвитку державності розрізняють історичні типи держав. Існують й інші критерії для типології держав. Відповідні) до форм держави протиставляються монархія та республіка, єдині (унітарні) та федеративні держави. Залежно під принципу побудови держави і ступеня участі в цьому процесі громадян розрізняють державу-установу та державу-корпорацію. Держава-установа будується зверху вниз. Участь громадян в цьому процесі є мінімальною, більше того, в ній реалізується принцип державної опіки над людьми. Тому державу-установу часто називають патерналістською (від лат. «pater» —батько). Держава-корпорація будується від низу до верху, вона заснована на участі самостійних суверенних індивідів. Таку державу можна назвати партисипітарною (від англ. «participation» —участь). Відповідно до типів державно-політичного режиму розрізняються демократичні та автократичні держави. Демократична держава позиціонує себе як правління народу, яке здійснюється в безпосередній та представницькій формах, на основі конституції. Форма правління — монархія або республіка — в цьому сенсі значення не має. Автократична держава виступає як влада окремого правителя(групи, партії), не зв'язана волею народу та конституцією. Різновидами автократичної держави є партійна та диктаторська держави. Партійна держава підпорядкована цілям та інтересам однієї партії. Як правило, партійний і державний апарати в ній злиті воєдино (нацистська Німеччина — як найбільш характерний приклад). Диктатура постає як організаційне оформлення одноосібної влади. Диктатура — стародавнє явище, відоме з римських часів. У сучасному світі до таких держав відносять Кубу, Північну Корею, багато африканських держав.

Стосовно релігії та церкви розрізняють світські, клерикальні, теократичні та атеїстичні держави. Світська держава базується на принципі розподілу сфер впливу церкви та держави. Релігійні організації не мають права втручатися у державні справи, а держава, у свою чергу, гарантує свободу совісті і невтручання у внутрішні справи релігійних організацій. Інколи офіційний статус світської держави закріплюється конституційно (Україна, Росія, Німеччина, Франція). Клерикальна держава також передбачає свободу совісті своїх громадян, але при цьому має офіційну релігію та церкву. Церква не зливається повністю з державою, але має ряд юридичних повноважень, які традиційно відносяться до держави (реєстрація актів цивільного стану, контроль у галузі освіти, релігійна цензура засобів масової інформації). У клерикальній державі офіційна церква має право брати участь в політичному житті, зокрема — мати представництво в органах влади (наприклад, духовні лорди у верхній палаті британського парламенту). До таких держав відносять Велику Британію, Норвегію, Швецію. Слід зазначити, що реальна вага релігійних інститутів в політичній системі та державі зараз є незначною.

У теократичній державі державна влада належить церкві (іншому релігійному об'єднанню), релігійні тексти є основним джерелом права, а норми релігії мають пріоритет перед нормами права та іншими соціальними нормами. Глава держави виступає одночасно як релігійно-духовний лідер. До таких держав належать Іран, Саудівська Аравія, Марокко. Атеїстичні держави відрізняються гоніннями на релігію, церкву та її священнослужителів. Атеїзм (точніше, безбожність) є офіційною ідеологією, відступ від якої, принаймні, не рекомендується, а то й карається. Саме така ситуація існувала колись у соціалістичних державах. З інших підстав для типології важливим є розподіл держав за принципом співвідношення між державою і правом. За цим критерієм розрізняються правова держава та етатистська держава; за принципами фінансування — бюрократичні та податковідержави. Останнім часом деякі учені пропонують як підставу для типології держав особистісний підхід, а саме — міру економічної, соціальної, політичної і духовної (культурної) свободи особистості.

Держава, як і суспільство, є продуктом історичного розпитку людства, що й зумовлює формування історичної типології держав. Існує кілька основних підходів до історичної типології держави: формаційний, цивілізаційний і технократичний. Із погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально-економічних відносин, що склалися в суспільстві. Формація — це історичний тип суспільства, заснований на певному способі виробництва (соціально-економічних відносинах). Автори формаційного підходу (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін) вважали спосіб виробництва базисом, а державу, право, релігію, мораль, мистецтво — надбудовними, похідними від базису явищами. Тому, із їхньої точки зору, історичний тип держави зумовлений типом соціально-економічних відносин. Наприклад, якщо в суспільстві панують рабовласницькі соціально-економічні відносини, не означає, що держава є рабовласницькою і захищає переважно інтереси рабовласників. Маркс виділяв такі історично існуючі формації (і відповідні ним типи держави): рабовласницька, феодальна, буржуазна. В майбутньому, з погляду Маркса, в результаті соціалістичної революції має виникнути держава диктатури пролетаріату, яка приведе до відмирання держави і права як не потрібних у комуністичному суспільстві явищ.

Із позицій цивілізаційного підходу (Микола Данилевський, Арнольд Тойнбі, Освальд Шпенглер) історія людства – це історія народження, розвитку і згасання замкнутих, локальних цивілізацій. Кожна з цивілізацій своєю основою має перш за все духовний початок («велику ідею», за виразом Тойнбі): своєрідну релігію та культуру, національну психологію. Кожна з цивілізацій має характерний тільки для неї тип держави. Якщо з погляду Маркса всі народи Землі і всі держави пройшли (або пройдуть) одні й ті ж стадії розвитку, то з погляду Тойнбі цивілізації ніяк не пов'язані між собою і практично не впливають одна на одну. Тойнбі включав до числа локальних цивілізацій єгипетську, китайську, еллінську, західну, православну, мексиканську та інші цивілізації, що породили відповідний тільки їм історичний тип держави. Технократичний підхід (Герберт Спенсер, Уолтер Ростоу, Деніел Белл) до типології держави заснований на пріоритеті рівня розвитку технології, який визначає тип суспільства і держави. Прихильники цього підходу виділяють три рівні розвитку технології: аграрний, промисловий (індустріальний) та постіндустріальний (інформаційний). Аграрний тип технології побудований на позаекономічному примусі до праці, наприклад, на рабстві, кріпацтві. Цьому технологічному рівню відповідає деспотична держава. Індустріальний тип технології вимагає свободи та ініціативи особи. Йому відповідає ліберальна держава, що визнає свободу і юридичну рівність людей. Сучасним інформаційним технологіям, що залучають до виробництва і управління переважну більшість населення, відповідає демократична держава. Кожний підхід до історичної типології держави має свої сильні і слабкі сторони, по-своєму висвічуючи різні аспекти складного шляху розвитку суспільства і держави.

                                     2. Сучасні підходи до вивчення держави

У сучасному державознавстві, слідом за російським ученим В.Є. Чиркіним, звичайно виділяють п'ять основних підходів до вивчення держави: теологічний, арифметичний (класичний), юридичний, соціологічний та техніко-кібернетичний. Теологічний підхід до вивчення держави відомий з найдавніших часів. Відповідно до нього держава створена Богом, а у священних книгах встановлена ідеальна модель влади, до якої має прагнути держава. Нині ця концепція офіційно визнана лише в деяких державах (Ісламська Республіка Іран, Індуїстське Королівство Непал). Більшість же вчених-юристів розглядають цю теорію як науково неспроможну, але в той же час привабливу для значного числа людей. У християнській теорії держави такі привабливі властивості має заклик до правителів слідувати загальнолюдським цінностям: справедливості, милосердю, допомозі слабким. У мусульманській концепції держави — це: ухвалення політичних рішень на основі ісламу, який розглядається як єдино правильна ідеологія; консенсус влади і найбільш авторитетних представників народу; відкритість клади для будь-якого мусульманина тощо.

Арифметичний (класичний) підхід до держави характерний визначенням держави через систему її ознак. Він теж не новий: ознаки держави перераховували староіндійські Закони Ману, праці античних мислителів. Сучасні вчені звичайно розглядають державу як тріаду елементів (атрибутів): влада, територія, населення. Іноді до цих трьох класичних елементів додають суверенітет, скарбницю (систему, збору фінансових коштів), міжнародне визнання. Класичний підхід до держави привертає своєю чіткістю, можливістю відмежувати державу від інших соціальних організацій. Проте це підхід далеко не завжди є плідним при практичного у застосуванні: достатньо складно інколи визначити державний народ, кордони території (наприклад, у кочових імперіях середньовіччя), та й носієм влади може бути не тільки держава, а й особа, й соціальна спільнота.

Юридичний підхід до поняття держави виник у рамках юридичного позитивізму та концепції правової держави. Прихильники такого підходу розглядають державу як особливу юридичну особу, що підкоряється у своїй діяльності праву. Прихильники юридичного підходу розробили добрий інструментарій для формалізованих досліджень (наприклад, поняття форми та функцій держави, державного апарату, органу держави тощо). Гуманістична спрямованість юридичного підходу до держави є очевидною, адже, будучи юридичною особою, держава зобов'язана відшкодовувати особистості завданий їй збиток. У сучасному світі відповідальність держави перед людиною стала реальністю, перш за все, завдяки міжнародній юстиції.

У той же час не можна не зазначити деякі негативні сторони юридичного підходу до держави. Визначення держави як влади, підпорядкованої праву, виводить за рамки держави не тільки тоталітарну державу, а й більшість до сучасних держав. Уявлення про державу як юридичну особу не розкриває особливого положення держави в політичній системі суспільства. Найбільше поширення у державознавстві та політології набув соціологічний підхід до держави. Елементи такого підходу можна прослідкувати з часів античності: наприклад, Арістотель визначав державу як об'єднання сімей для благого життя. Уявлення про державу як організатора загальних справ властиве було Жану Бодену, Томасу Гоббсу, Бенедикту Спінозі і багатьом іншим мислителям. До прихильників цього підходу належали Карл Маркс та його послідовники. Вони визначали державу як універсальну політичну організацію економічно панівного класу. Сучасні немарксистські соціологічні школи розглядають державу як офіційного представника суспільства, призначення якого є трояким: керівництво виконанням «загальних справ»; надання соціальних послуг; арбітраж відносно різних груп суспільства. В той же час у їх уявленні держава не є класово неупередженою, оскільки на її діяльність впливають різні зацікавлені соціальні групи («групи тиску»).

Техніко-кібернетичний підхід до держави відбрунькувався від загальносоціологічної концепції постіндустріального (інформаційного) суспільства. Прихильники цього підходу розглядають державу як систему, що працює на основі введення інформації, її перетворення та виведення управлінського рішення. Усі підходи до держави, не виключаючи теологічного, мають певну наукову цінність і практичну значущість, по-різному висвітлюючи різні сторони такого багатогранного та складного явища, як держава. Через широке застосування в сучасній науці інтеграційного підходу інтерес представляє спроба створення багатовимірного «портрету» держави, здійснена В.Є.Чиркіним.

Із його точки зору, сучасна держава має три іпостасі — три обличчя. Вона виступає як:

1. єдина універсальна політична організація в країні,що створюється на основі адміністративно-територіального поділу шляхом реєстрації членів цієї організації за місцем проживання;
2. арбітр. Держава, з одного боку, діє на користь найбільш сильних соціальних спільнот (класів, груп), але, з іншого боку, захищає від надмірних нестатків слабкі, знедолені верстви населення, нарешті, здійснює посередництво на користь суспільства в цілому;
3. легалізований та легітимний примус. Держава, з одного боку, володіє правом на законний (встановлений законодавчими актами) примус щодо індивідів, чия поведінка не відповідає правовим нормам (легальність примусу).

З іншого боку, передбачається згода суспільства на застосування такого примусу (легітимність примусу). Термін «держава» з'явився в XVI ст. Його ввів до наукового обігу італійський політичний мислитель Нікколо Макіавеллі. Зрозуміло, що держава як суспільне явище до цього існувала вже тисячоліття. Нерідко як синонім терміну «держава» використовується термін «країна». Але з погляду юридичної науки ці поняття не є тотожними. Поняття «країна» за своїм змістом є ширшим, ніж поняття «держава». Воно має не тільки правове, а й географічне значення (гірська країна, рівнина тощо).

У правознавстві термін «країна» уживається у розумінні території, що має певні кордони, володіє державним суверенітетом або перебуває під владою іншої держави. Історично відомі такі види підвладних країн, як колонії, підопічні території. У наш час країнами нерідко називають адміністративні або автономні частини держави. Наприклад, Країна Басків є складовою частиною Королівства Іспанія. Термін «держава» застосовується як тотожний поняттю «країна» для позначення сукупності людей, території, на якій вони проживають, і суверенної в межах даної території влади. Цей же термін уживається в суто юридичному сенсі для позначення організації політичної влади, головного інституту політичної системи суспільства, який направляє та організовує за допомогою норм права спільну діяльність людей, захищає їхні права та інтереси. У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального та юридичного явища. Сутність найбільш: поширених визначень держави можна звести до таких:

1. держава є організацією правопорядку (Цицерон, Ханс, Кельзен);
2. держава є сукупністю людей, території та суверенної влади (Леон Дюгі, Георг Еллінек, Габріель Шершеневич, Михайло Грушевський);
3. держава — форма співжиття людей, певний психічний зв’язок між ними (Лев Петражицький, Федір Кокошкін);
4. держава — машина для придушення одного класу іншим (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін);
5. держава — це велика сім'я (Конфуцій, Роберт Фільмер);
6. держава — це живий організм (Іоанн Солсберійський, Герберт Спенсер).

Найчастіше в юридичній науці використовують формалізоване (інструментальне) визначення держави. Держава — це універсальна політична організація суспільства, що володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права за допомогою спеціального механізму.

Зовнішні, відмінні ознаки держави можна розділити на дві групи. Перша група ознак відрізняє державу від первісної соціальної організації. До них належать: 1) публічна політична влада, інакше кажучи, влада, що виділилася із суспільства, не збігається з ним, така, що стоїть над ним і виступає від його імені. Державна влада має свій особливий апарат у вигляді органів держави і професійних управлінців (армія, поліція, чиновники, судді тощо); 2) державна скарбниця — тобто система збору, зберігання і розподілу фінансових коштів (у вигляді данини, податків, зборів, різного роду повинностей). Ці кошти необхідні для вирішення загальнозначущих проблем (наприклад, оборони, будівництва громадських будівель і споруд), а також для утримання державного апарату; 3) територіальна організація населення. У додержавному стані індивід співвідносив себе з певним родом, враховуючи реальну або уявну спорідненість. У державі кровноспоріднені зв'язки або зовсім не мають значення, або відходять на другий план. Держава поширює свою владу на всіх людей, які проживають на її території; 4) наявність системи загальнообов'язкових правил поведінки – права. Друга група ознак держави відрізняє її від політичних партій та громадських організацій (їх називають атрибутами держави): 1) народ — сукупність індивідів, об'єднаних правовим зв’язком із державою. Цей зв'язок виражається в інститутах громадянства (у республіках) або підданства (у монархіях). Сучасна держава виступає як представник народу,як справа народу; 2) територія — матеріальна база держави. Це частина земної кулі, з якою історично пов'язаний державний народ,що має кордони, визнані міжнародним співтовариством. Територія держави — це простір, у межах якого здійснюється державна влада, просторове буття держави; 3) державна влада — організаційно оформлена політична влада крупної соціальної спільноти (народу, класу,стану), що володіє спеціалізованим апаратом для регулювання суспільних відносин і верховенством у суспільстві. Головне призначення державної влади — керівництво загальнозначущими для народу справами. Держава - це політико-територіальна суверенна організація політичної влади більшості населення або частини суспільства, що має спеціальний апарат управління та примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов’язковими, здійснює керівництво й управління загальносуспільними справами і виступає як суб'єкт міжнародних відносин.

Як особлива організація, держава відрізняється від усіх соціальних явищ такими ознаками:

1. 1. Територія, яка визначається державним кордоном. У територію держави входить суходіл, внутрішні моря, ріки, зовнішні моря і територіальні води (в межах 12-мильної зони і континентальний шельф), повітряний простір у межах кордонів, дипломатичні представництва, торгові, пасажирські та військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати. Держава закріплює все населення певною територією, встановлює певний режим проживанн пересування в межах території, а також виїзду за кордон. Територіальна ознака породжує інститут громадянства. Громадянин держави набуває :

а) обов'язку підкорятися державно-владним велінням; 
б) права на заступництво і захист держави. 

Без цієї ознаки немає держави, оскільки вся територія є власністю всієї держави - матеріальною базою розвитку суспільства.

1. 2. Суверенітет. Суверенітет держави означає, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. вказує на такі ознаки державного суверенітету України: верховенство, самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації. Суверенітет народу - верховенство народу (тобто громадян усіх національностей, що живуть на території держави) як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики держави, складу її органів, а також контролювати діяльність цих органів. Порушення суверенітету веде до часткової або повної втрати державності. За цією ознакою держава відрізняється в колоній, напівколоній, домініонів і т. п.

Національний суверенітет - це сукупність повновладдя нації т прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насамперед, державністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль відіграють демократичні гарантії - соціальні, економічні, політичні, культурні. 

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв'язку з відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному розвиткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суверенітет - та основа, на якій внаслідок вільного самовизначення встановлюється той чи інший політичний характер державності, соціальної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження природного невід'ємного права основної нації на збереження і розвиток власної культури і самобутності з принципом забезпечення громадських прав і культурного самоврядування всіх національних та етнічних груп, що проживають на певній території. 

Суверенітет - явище політичне, оскільки здійснюється в системі держави. Він передбачає обов'язкову наявність незалежної національної державності. За відсутності національної держави народ приречений на загибель. Бездержавний народ не може бути суверенним. Згідно зі Статутом ООН, будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечувати гарантію даного права. Отже, державний, народний і національний суверенітет між собою тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Підтвердженням цього є Конституція України від 28 червня 1996 р., яка втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу.

1. 3. Апарат публічної влади. Ця влада має політичний характер і не співпадає безпосередньо з усім населенням суспільства, чи населенням країни. Такого апарату влади не було у родовому суспільстві, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду, або радою старійшин на громадських засадах. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства (особа, сім'я, політичні партії, громадські і релігійні організації, кооперативні та інші підприємства та організації). Він складається з органів влади і управління, у тому числі і апарату примусу (армія, поліція, тюрми і виправно-виконавчі установи).

На переломному етапі державотворення для такого апарату повинні бути притаманні відповідальність, синтез енергії, дисципліни і згуртованості. Необхідні ефективна і цілісна кадрова політика, компетентність, і професіоналізм, самопожертва в роботі та відданість Батьківщині.

1. 4. Правова система. Держава і суспільство не можуть функціонувати і виконувати свої повноваження, якщо немає законів. Тільки держава має право в особі компетентних органів видавати юридичні норми, які є обов'язковими для всього населення, що постійно чи тимчасово проживає на території держави. Правова система повинна повною мірою відповідати новим умовам життя суспільства, надійно забезпечувати захист прав і інтересів людини; усіх суб'єктів суспільних відносин. Доведено, що зміцнення громадянського суспільства і політичної системи багато в чому визначається правом. Від нього значною мірою залежить реалізація принципу народовладдя.
2. 5. Держава забезпечує загальносуспільні інтереси і потреби всіх членів суспільства, а також об'єднує всі інші соціальні організації (політичні партії, громадські рухи, професійні та молодіжні організації, фонди, асоціації підприємств тощо) в єдине ціле.
3. 6. Монопольне право на збір податків з населення, на формування державного бюджету.
4. 7. Держава офіційно виступає від імені всього суспільства і репрезентує його, і в такій якості визнається іншими державами.
5. 8. Суттєвою ознакою держави є державна мова.

У ст. 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України...» 

1. 9. Символіка держави. Ст. 20 Конституції України зазначає: «Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України.

Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба війська Запорозького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої держави Володимира Великого (малий Державний герб України). Державний гімн України - національний гімн на музику М. Вербиць-кого із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ».

1. 9. Внутрішня побудова держави здійснюється за ієрархією, тобто за принципом підпорядкованості нижчих організаційних структур вищим, в кінцевому результаті - загальнодержавним (парламенту, президенту).
2. 10. Держава має свою фінансову систему та грошову одиницю, без чого не може нормально функціонувати держава і суспільство.

Ст. 99 Конституції України зазначає: «Грошовою одиницею України є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України».

Розглянувши ознаки держави, ми можемо зробити висновок, що найвищим громадсько-правовим органом, найвищим організованим примусовим формуванням слід визнати державу.