Обговорення користувача:Malyk

Фізична культура в Україні за часів Київської Русі ХХ ст.: Соціально - нормативний аспект.

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах в Україні складається нова концепція історико-правової науки, в якій немає місця так званим “закритим” або “нецікавим” темам. Вивчення традицій фізичної культури українського народу з давніх часів до початку ХХ ст. під кутом розвитку права набуває особливого змісту і значення.

По-перше, до сьогоднішнього дня відсутні узагальнені роботи з даної теми, а ті праці, що є в розпорядженні дослідників, як правило, носять загальноросійський характер. У них специфіка українського народу, на жаль, розчиняється у загальноросійському матеріалі, а дані, що повідомляються, фрагментарні. Подальше вивчення історії українського суспільства серед першочергових завдань ставить аналіз усіх боків такого багатогранного явища як культура та її правове регулювання. В повній мірі це стосується і фізичної культури, яка є “видом культуры, представляет собой специфический результат человеческой деятельности, средство и способ физического совершенствования людей, выполнения ими своих социальных обязательств в обществе”.1 По-друге, загострення проблем здоров’я людини, питання його виживання в умовах сучасного погіршення соціальних умов, екологічної кризи примушує ретельніше придивлятися до досвіду попередніх поколінь, бачити в цьому раціональні способи гармонійного розвитку особистості, вивірені віками прийоми підтримання фізичного і морального здоров’я. Ознайомлення із джерелами переконує в тому, що український народ зробив свій достойний внесок у скарбницю європейської культури з цього питання. По-третє, збереження традицій здорового способу життя і зміцнення фізичної культури, що перетворилось в одне з перших національних завдань, неможливо без удосконалення правових норм, у тому числі на базі досягнень попередніх поколінь. Особливий інтерес у цьому плані викликає так зване “звичаєве право”. “Уступая праву писаному, в отношении стройности и последовательности построения, полноты и выразительности его форм, - зауважував П.С.Єфименко,- обычное право, будучи результатом вековых усилий

коллективной мысли, не может не представлять интереса с точки зрения чисто юридической. Но не в этом все же главное его значение. Писаное право - право, носителем которого является государство, носителем обычного права является народ: оно всецело покоится в народном сознании”.2 Звичаєве право як система норм, правил поведінки, що регулюють суспільні відношення, безумовно має відношення до того, що сьогодні ми називаємо здоровим способом життя. У крайньому разі, український народ мав і має немало традицій, які спрямовані на підтримку здоров’я та фізичної форми. А, як відомо, звичаєве право формувалось саме на основі звичаїв, що існували з давніх часів. Дійсно,говорити про те, що необхідно відродити всі ці форми сьогодні, було б неправильно, адже вивчення таких традицій, знайомство з ними широких мас населення, без усякого сумніву, будуть формувати нові традиції, генетично все ж пов’язані з попередніми і тими, що відбивають національні архитипи свідомості. Дійсно, не менш важливим є дослідження більш розвинених юридичних форм, які сприяли охороні здоров’я регулювали розвиток фізичної культури. Масово такого роду акти стали з’являтися у Східній Європі з кінця XYIII ст., а у XIX - початку XX ст. вони вже мали доволі-таки розгорнуту форму. Важливо відзначити, що ряд з них зобов’язаний своїм виникненням українським діячам (наприклад, медикам), чи мав майже виключне відношення до українських земель (положення про морські карантини). Об’єктом нашого дослідження є норми моралі, корпоративні норми, звичаї, законодавство з питань, що нас зацікавили,- все те, що створювало нормативне поле розвитку фізичної культури українського народу, починаючи з епохи Київської Русі і до початку ХХ ст. Історіографія проблеми. Як уже зазначалось, праці, які були б цілком присвячені соціально-нормативному аспекту розвитку фізичної культури в Україні з давніх часів до ХХ ст., у вітчизняній історіографії відсутні. Варто зауважити, що такі сюжети не розроблялись взагалі. Матеріал про традиції здорового способу життя і фізичної культури Київської Русі можна знайти в численних спеціальних роботах, присвячених цьому періоду, як дореволюційного, так і радянського часу. До речі, характерними рисами цих робіт стосовно розглядуваної теми є обмеженість кола джерел, часто відсутністі посилань на літературу та джерела, поверховість дослідження і відповідно викладення тих чи інших питань. Першою спробою спеціального вивчення фізичної культури Київської Русі були статті О.В.Грачова, які стали коментарями до відповідного розділу хрестоматії в 1940 р. Проблеми фізичної культури цього періоду висвітлено в учбовому посібнику “История физической культуры народов СССР” (1958 р.)3 У другій половині 50-70-х років ситуація змінилась ненабагато. Побачили світ ряд статей, що мали науково-популярний характер.4 Кінець 80-х - початок 90-х рр. визначили новий рубіж в історіографії проблеми. Це пояснюється тим, що в українські й історіографії стали превалювати погляди на Київську Русь, як на один з органічних етапів історії українського народу. Тільки з цих позицій стали підходити до історії фізкультури. Характерною в цьому плані є робота Є.М.Приступи та В.С.Пілата.5 Хоча далеко не з усіма положеннями цієї роботи можна погодитися. До того ж вона, як і багато попередніх розробок, написана в науково-популярному жанрі. Важливим етапом суто наукового вивчення питання стала дисертація В.О.Старкова, де вперше на широкому колі джерел фізична культура розглядається в усіх своїх зв’язках і стосунках як складова частина давньоруської цивілізації. Однак дослідження соціально-нормативного апекту проблеми не піднялось вище рівня вивчення звичайного права, і в результаті вигляд був досить фрагментарний. І це зрозуміло, адже автор поставив перед собою завдання суто історичного дослідження. Не в кращому стані виявилось вивчення традицій здорового способу життя епохи Київської Русі. Ті автори, які торкалися цього питання у своїх дослідженнях (Н.О.Богоявленський, Б.О.Романов та ін.)6, звертають увагу на роль звичаїв, підкреслюють традиційність тих чи інших явищ. Але ж спеціальної роботи, що присвячена такому зрізу теми, поки що в українській історіографії теж немає. Недостатньо вивченою залишається історія фізичної культури козацького періоду. Фундаментальна робота Д.І.Яворницького “Історія запорізьких козаків”7, яка написана сто років тому, до сьогоднішнього

дня залишається головною “енциклопедією” історії та життя козацтва, його трудової діяльності, побуту. Ті численні роботи, які виходили після Яворницького, лише ненабагато доповнюють головного літописця українського козацтва. Із спеціальних досліджень, що присвячені фізичній культурі козацтва, можна назвати лише роботу О.М.Черно- вої,8 однак і вона не відрізняється особливою новизною та глибиною висвітлення відповідних питань. Традиції здорового способу життя українського народу, які сягають у глибину віків, вивчалися і вивчаються етнографами9 й істориками медицини10. Висновки, зроблені в цих роботах, сприяють розумінню процесу закріплення функціонування і передачі таких традицій із покоління в покоління. Однак, зазначимо, що завдання створення комплексної праці, яка б узагальнила все зроблене, залишається актуальною і сьогодні. Дещо краще розроблена історія становлення і розвитку санітарно-гігієнічного законодавства. Це питання, на наш погляд, має безпосереднє відношення до теми, що вивчається. І хоча мова йде про загальноросійське законодавство, його дії торкалися й українських земель, а в разі випадків відповідні закони з’являлися під впливом обставин, що склалися в Україні. Серед робіт такого типу - статті Р.Я.Бенюмова, Б.Д.Петрова, К.Д.Васильєва і Є.Ю.Гольда, та ін.11 Становлення фізичного виховання в армії і школі в XIX ст. також було пов’язане з розвитком його правового регулювання. Традиція поступово поступалася місцем різноманітним інструкціям, уставам.

Уперше ці аспекти знайшли відображення в роботах 1940-1950-х рр.12 Далі такі дослідження продовжувались, однак більш-менш фундаментальних робіт було небагато13. До того ж, вони лише побіжно торкалися правових питань, фрагментарно висвітлювалась історія розвитку фізичної культури в Україні. У своїй роботі автор спирався і на суто історико-юридичні праці, які були його методологічними орієнтирами. Серед них роботи В.Д.Гончаренка, О.І.Гуржія, Л.О.Зайцева, А.І.Рогожина, І.П.Сафронової, М.М.Страхова, Р.Л.Хачатурова, С.В.Юшкова та ін.14 Джерельна база дослідження. Недостатня кількість спеціальної літератури з теми зумовила особливу увагу автора до накопичення даних із джерельної бази дисертаційного дослідження. Для періоду Київської Русі ці джерела опубліковані у “Полном собрании русских летописей”, та інші письмові джерела (“Поучение Владимира Мономаха”, “Изборник великого князя Святослава Ярославича”, “Киево-Печерский патерик” та ін.), основні правові акти Давньої Русі: “Русская правда”, Княжі устави. Розкрити як культ фізичної сили, так й інші боки давньоруської фізичної культури допомагають билини, які в тій чи іншій мірі відтворюють часи Київської Русі. Знахідка 1951 р. в Новгороді першої берестяної грамоти відкрила нову групу письмових джерел, які теж використовуються в роботі. Цінним лінгвістичним матеріалом є словники давньоруської мови, словниковий корпус яких охоплює значну кількість термінів, що характеризують фізичну культуру і традиції здорового способу життя. Певну роль відіграють археологічні дані про давньоруську фізичну культуру, а також іконографічний матеріал, зокрема, фрески Софійського собору у Києві. Вивчення традицій фізичної культури пізніше були пов’язані, передусім, з етнографічним матеріалом. Зібрані, завдячуючи зусиллям таких етнографів як П.В.Іванов, М.А.Максимович, П.П.Чубинський та інші., вони найкраще характеризують традиційну культуру і є основою багатьох висновків15. Серйозне значення у даному випадку має фольклор: прислів’я, приказки. Фольклорні збірки видавалися в дореволюційний і в радянський часи, а матеріал у них, як правило, впорядкований настільки, що ним легко можна скористатися при розгляді питань, які досліджуються в даній роботі. Для вивчення козацького періоду важливим історичним джерелом були свідчення іноземців, зокрема, А.Виміна і Г.Боплана. Пізніший розвиток правових норм, що зробив великий вплив на фізичну культуру і санітарно-гігієнічні умови життя українського народу, також досліджується на базі комплексу історичних джерел. Перш за все, це правові акти, опубліковані в “Полном собрании законов Российской империи”, три видання яких містять у собі дуже багатий матеріал періоду XVII-XIX ст. Використовувались “Своды законоположений и распоряжений” по відомству Міністерства народної освіти, “по врачебной и санитарной части в империи”, різного роду “постановления”, “регулы” і т.д. Щоб з’ясувати питання про вплив цих актів на територію України, залучалась діловиробнича документація. Остання вивчалась переважно в архівних закладах Києва і Харкова (Центральний державний історичний архів України в м.Києві і Державний архів Харківської області). В основному ця документація відбиває ситуацію в системі учбових закладів Київського та Харківського учбових округів, постають головним чином як обличчя всієї системи освіти в Україні того часу. Цінним джерелом є також опублікована документація: устави та звіти про діяльність спортивних товариств України. Визначити правове поле, в якому розвивалась фізична культура в Україні XIX - початку XX ст., допомагає корпус опублікованих “Руководств” і “Наставлений”, які використовувалися в армії та учбових закладах. З’ясувати ставлення суспільства до правових заходів у галузі фізичної культури дозволяють матеріали періодичної преси як у спеціальних виданнях (типу “Русская школа”, “Вестник воспитателя”, “Учитель” та ін.), так і, наприклад, у губернських газетах. Розглядаючи різні історичні джерела, що розкривають поставлену проблему, можна зробити висновок: тільки комплексне вивчення всіх типів джерел дає можливість охопити тему і створити основу для достовірних висновків. Окреслені історіографічна ситуація та джерельна база дозволяють виразніше визначити мету й завдання дисертаційного дослідження. Метою роботи є розкриття правових основ регулювання фізичної культури, а також збереження й розвиток традицій здорового способу життя в українському суспільстві з давніх часів до початку ХХ ст. Поставлена мета визначає такі основні завдання дисертації: 1) розглянути світоглядні та моральні цінності українського народу і виявити зв’язки з традиціями здорового способу життя, з розвитком фізичної культури в Україні, світоглядних цінностей українського народу; 2) визначити систему збереження і регуляції послідовності у справі фізичного виховання підростаючого покоління; 3) вивчити становлення різних правових норм, які вплинули на зміну санітарно-гігієнічних норм і стану фізичної культури в Україні; 4) виявити також функціонування загальноросійського законодавства в галузі фізичної культури та спорту на українських землях, що знаходились у складі Російської імперії. Поставлені завдання в значній мірі визначили структуру дисертації, яка будується за тематично-хронологічним принципом. Перший розділ присвячується традиціям здорового способу життя і становленню санітарно-гігієнічних норм в Україні з доби Київської Русі до початку ХХ ст.; другий та третій - правовому аспекту розвитку фізичної культури в Україні (відповідно з давніх часів до XYIII ст. і з XIX до початку XX ст). Хронологічні рамки дисертації обмежені періодом від часів Київської Русі до початку ХХ ст. (1917 р.). Вибір такого великого періоду часу зумовлений масштабністю поставлених завдань, необхідністю вивчення рис традиційної культури, що є можливим тільки на широкому хронологічному фоні. Територіальні рамки роботи в основному охоплюють землі сучасної України, однак стосовно до періоду Київської Русі мова йде також і про північніші території, а коли розглядається питання про становлення та функціонування на території України розвинених правових норм, маємо на увазі російське законодавство і ту частину українських земель, які входили до складу Російської імперії. Методологічною основою даного дисертаційного дослідження на конкретно-проблемному рівні стали принципи і засоби, у відповідності з якими фізична культура є невід’ємною частиною культури взагалі, а право як сукупність загально обов’язкових правил, забезпечених державою, характеризує тип суспільства. Із спеціально наукових методів у дисертаційній роботі переважно використовувались історико-генетичний, історико-порівняльний, історико-системний методи. Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим комплексним дослідженням соціально-нормативного аспекту історії фізичної культури в Україні (з часів Київської Русі до початку ХХ ст.). Автором роботи систематизовано та проаналізовано значний матеріал із різних груп історичних джерел, у тому числі архівного характеру, а також узагальнені ті результати, які були досягнуті попередниками. Практичне значення дисертації полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використаними при читанні вузівських курсів фізичної культури, історії держави та права України в цілому, при написанні підручників, учбових посібників і хрестоматій з цієї тематики. Основні положення та висновки роботи можуть стати в нагоді при визначенні сучасної політики й побудові довгострокових програм розвитку фізичної культури в Україні, збереження традицій здорового способу життя і створення для цього сприятливого правового простору. Вони також можуть бути корисними при проведенні практичних занять з фізичної культури, бути внагоді при вихованні молодого покоління громадян України на кращих традиціях свого народу.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається актуальність і ступінь досліджуваної проблеми, визначені об’єкт і предмет дослідження, сформульовані мета й основні завдання, висвітлені методологічні й науково-теоретичні основи дисертації, розкрита наукова новизна та показані найбільш значні й нові наукові положення та висновки, охарактеризовані апробація, реалізація та публікація результатів дослідження. Перший розділ - “Традиції здорового способу життя і становлення санітарно-гігієнічних норм в Україні (з часів Києвської Русі до початку ХХ ст.)” - присвячений розгляду норм звичаєвого права та законодавства, що стосуються здоров’я і фізичних якостей населення. Розділ складається із двох підрозділів. У першому з них “Традиції здорового способу життя українського народу з епохи Київської Русі до початку ХХ ст.” розглянуті народні звичаї і традиції з питання, що досліджується автором. Показано, що в житті українського народу періоду, який розглядається, було чимало таких традицій, які можна охарактеризувати і як небезпечні для здоров’я, але все-таки не вони визначали його медико-санітарну культуру. Переважаючими були традиції здорового способу життя. Вони спиралися на життєвий досвід, твердо ввійшли у світогляд народу й були освячені віковими традиціями, які нерідко повністю можна розглядати як вияв норм звичаєвого права. Другий підрозділ “Становлення та розвиток санітарно-гігієнічного законодавства та його функціонування на території України в XVIII - поч. XX ст.” присвячений розгляду санітарно-гігієнічного законодавства, яке в основному зародилося у XVIII ст., до кінця XIX - початку XX ст. стало досить розгалуженим й охопило різні сторони життя українського суспільства. Норми звичаєвого права і норми кодифіковані не просто послідовно заміняли одна одну, але й співіснували, взаємовпливали, а не протистояли. Перехід же від однієї форми до іншої диктувався перш за все новим, більш високим рівнем соціальної організації, підсиленням процесів урбанізації, підвищенням інтенсивності економічного життя, ростом культури. Українське суспільство йшло в ногу з російським, а в ряді випадків у рішенні санітарно-гігієнічних питань і підтримки здорового способу життя навіть випереджало його. У другому розділі - “Фізичні вправи, ігри та змагання в історії українського народу (з найдавніших часів до XYIII ст.): норми звичаєвого права” - показано, що неписане звичаєве право, яке виникло шляхом суворого дотримання протягом віків народних звичаїв, збереглося в народній пам’яті у формі певних психологічних переживань, відчуття правди й усвідомлення обов’язку поводити себе так, а не інакше. Ці норми виявлялись тільки у відповідні моменти, як правило, вони супроводжувались звичайними обрядами, роль яких полягала в тому, щоб за допомогою різноманітних зовнішніх актів зафіксувати в народній пам’яті відповідну норму (правила поведінки загального характеру). З часом ці обряди набувають також правового значення, як і ті норми звичаєвого права, які вони супроводжують і диктують, тобто перетворюються у правові символи; порушення чи невиконання обрядів вважається порушенням норм звичаєвого права. Характерною рисою українського звичаєвого права є його яскрава обрядовість. У повній мірі сказане стосується і до правового регулювання того, що сьогодні ми називаємо таким містким словом як фізична культура. Фізичне виховання стало невід’ємною частиною традиційної культури східних слов’ян уже на ранніх етапах їх історії. Матеріали, що відносяться до періоду Давньої Русі, що аналізуються у першому підрозділі “Фізична культура у житті східних слов’ян”,фіксують не тільки велику роль фізичних вправ, фізичної підготовки, але й показують, що такий вид діяльності часто зберігався та розвивався, будучи освячений нормами звичаєвого права. Сила, відвага, витривалість виступали як суспільно важливі характеристики, а військово-фізичні заняття - підготовка до воєнної справи - як привілей вільних і знатних людей. У другому підрозділі - “Фізична культура українського народу в епоху козацтва (XV-XVIII ст.)” - відзначається, що не тільки правовий бік фізичної культури українського народу епохи козацтва, але й сама фізична культура досліджена на сьогодні недостатньо. І це при всьому тому, що фізичне виховання займало одне з важливих місць у культурній традиції українського козацтва, в цілому було обмеженою частиною національної культури, бо фізична культура вагомо впливає і на духовний світ - світ емоцій, естетичних смаків, етичних і світоглядних уявлень. У третьому розділі - “Фізична культура і спорт в Україні XIX - початку XX ст.: становлення розвинених правових норм”, який також складається із двох параграфів: “Фізична культура в учбових закладах та армії” та “Діяльність спортивних організацій” відзначено, що XIX століття стало переломним в історії фізичної культури та спорту. Якраз у цей час у зв’язку з глибокими змінами в соціально-економічному розвитку суспільства (зростання промисловості та міст, вагомі зрушення в соціальній структурі), спостерігається становлення чіткої системи фізичного виховання (перш за все в армії та учбових закладах), виникнення і подальше збільшення спортивних організацій і товариств. Залучення у сферу “культурного життя” тих верств, які раніше були від них відділеними становими бар’єрами, призводить до радикальних змін у масовій свідомості. До числа останніх віднесемо і зміну ставлення до фізичних вправ. Ці процеси відбилися і в правових нормах. Традиція поступається місцем розгалуженому законодавству, що регламентує спорт і фізичну культуру. Виникають багаточисленні положення, інструкції, порадники, постанови, устави та інші документи, які фіксують сферу фізичної культури, як повністю самостійний елемент суспільного організму. XIX століття стало періодом зародження фізичного виховання як складової частини освітнього процесу в школах усіх ступенів, відчувши на собі сильний вплив армійської фізичної підготовки, до усвідомлення специфіки занять із фізичної культури в цивільних учбових закладах і, перш за все, початковій та середній школі. У другій половині XIX ст. оформлюється самодіяльний спортивно-гімнастичний рух, який знайшов своє виявлення в діяльності товариств. Не зважаючи на те, що він характеризувався повільнішими темпами розвитку та був незначним за кількісним складом (у порівнянні з розвиненими країнами Західної Європи), зустрічав на своєму шляху чиновницько-бюрократичні перешкоди, на початку ХХ ст. він мав достатньо розвинені форми, що знайшло відображення у правовому забезпеченні його діяльності. У висновках підкреслюється, що протягом усієї історії в свідомості українського народу важливе місце займає цінність фізичного здоров’я, можна сказати, володарював ідеальний образ фізично розвиненої людини, який іноді виступав як культ фізичної сили. Фізична культура народу, а також традиції здорового способу життя нерідко освячувались нормами звичаєвого права. Всі ці традиції у вигляді обрядовості збереглись і на початку ХХ ст., хоча поступово, починаючи з XYIII ст., сила традицій поступається місцем силі закону. На кінець XIX ст. значна частина календарних обрядів втрачає своє правове значення і перетворюється у звичайні розваги, ігри. На цей же час склалось досить розвинене санітарно-гігієнічне законодавство, а фізичне виховання стало обов’язковою чатиною загально-освітнього процесу в школах всіх ступенів і підлягало регламентації в цілому ряді “руководств”, “наставлений” та інших документах, оформилась правова основа функціонування спортивно-гімнастичних товариств, діяльність яких базувалась на зареєстрованих державними органами уставах. Українське суспільство, в крайньому разі його основна частина, було змушене керуватися загальноросійським законодавством у галузі фізичної культури, гігієни й санітарії, йшло в ногу з російським, але не тільки тому, що українські землі входили до складу Російської імперії, і на всій цій території діяли загальні норми. За ступенем свого розвитку українське суспільство було повністю готовим виступити на рівні вимог свого часу, а в ряді випадків Україна уособлювала собою передовий досвід вирішення питань у галузі санітарії та гігієни, фізичної культури й спорту. Безсумнівно, норми звичаєвого права та норми кодифіковані не просто заміняли одна одну , але й співіснували. Перехід від однієї форми до іншої диктувався, перш за все, більш вищим рівнем соціальної організації, зростанням процесів урбанізації, розвитком культури.