Значення Криського ханства в історії України

Розділ 1. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

1.1 Стан розроблення проблеми дослідження

Ступінь дослідження взаємовідносин України з Кримським ханством та політики Великого Князівства Литовського у цьому контексті починаючи з останніх чотирьох десятиріч XVI ст. донині залишається незадовільним.

Поява історичних праць М. Грушевського відкрила нову сторінку в дослідженні східноєвропейської історії. Видатний український вчений, спираючись на досягнення попередників, на підставі введеного у науковий обіг нового масиву джерел, представив Україну не тільки як об’єкт, а й як суб’єкт політичних відносин у Східній Європі XV – XVI ст. М.Грушевський прямо вказував на те, що Україна у кримському питанні була залишена сам-на-сам з кочовиками. Як наслідок, були створені умови для виникнення недержавної воєнної сили, яка отримала назву “козацтво”. Що стосується держави, то вітчизняний історик вважав її діяльність у цьому аспекті не просто безпорадною, а й шкідливою. На його думку, правлячий режим зовсім не дбав про оборону України: не будував нових і не ремонтував старих замків, не утримував війська на кордоні, м’яко і поступливо поводився у відносинах з Кримом. Щоправда, М.Грушевський зауважував, що в перші роки правління Сигізмунда І уряд намагався дещо покращити становище [1, 200].

Ряд важливих аспектів теми, зокрема, відносно історії українського козацтва, організації найманих військ на території України, специфіки життя українського населення на прикордонні тощо, було розробленно в статтях І.Каманіна, С.Рудницького, А.Яковлева і Л.Коланковського. Крім того, І.Каманіним і А.Яковлєвим було введено у науковий обіг чимало невідомих до того часу документів. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. з - під пера Л.Коланковського вийшов ряд грунтовних робіт, пов’язаних з проблемами політичних відносин у Східній Європі, а також з роллю у цьому процесі східних країн [1, 200].

Серед них найпомітнішим стало дослідження з політичної історії ВКЛ (1930) що містить в собі багатий масив фактів, роздумів, концепцій. Особливо цінною є стаття Л.Коланковського “Проблема Криму у ягеллонській історії”, яка безпосередньо стосується досліджуваної теми. В ній польський дослідник визначив зовнішні та внутрішні чинники кримської політики, що спонукали цю державу до наступу на Україну. Коланковський чимало уваги приділив ролі Москви в організації кримських походів на північ. Зіставивши зміст листів Івана ІІІ і воєнні акції перекопців, він довів, що напрямок воєнних дій визначався у столиці Московської держави. Щоправда, Л.Коланковський переоцінив московський вплив, не помітивши певного збігу експансіоніських планів московського уряду із зовнішньополітичним курсом Кримського ханства [1, 201].

З української історіографії того часу слід згадати монографію А.Кримського “Історія Туреччини”, в якій є окремий параграф, присвячений історії Криму та його ролі у східноєвропейській політиці османів. Цінність цієї праці полягає передусім у тому, що дослідник дивився на турецьку і кримську держави неупередженим поглядом (у Європі тоді домінувала думка, що ці країни були суто агресивними і грабіжницькими) [9].

У 1948 р. було опубліковане дослідження І.Смірнова, присвячене східній політиці Великого князівства Московського часів правління Василія III, в якій докладно висвітлено політичні зносини Москви з європейськими ханствами в першій третині XVI ст. та їх наслідки для Східної Європи. В той же час автор дещо переоцінив силу антимосковських настроїв у Криму. Слабко було розкрите і українське питання у московсько-кримських відносинах.

У 60 – 70-х рр. побачили світ монографії І.Грекова [4], спрямовані на вивчення складного плетива політичних взаємин країн Східної Європи і впливу на них Золотої Орди на зламі XIV-XV ст., та праця В.Каргалова [8], присвячена історії засічних ліній Московського великого князівства, їх функціонування і забезпечення. Велике значення для вивчення історії XV-початку XVI ст. мають також праці А.Хорошкевич, присвячені зовнішній політиці Російської держави [23]. Щоправда, вченій, як і її попередникам, притаманне перебільшення антимосковських настроїв у Криму і Туреччині.

У 1983 р. побачила світ стаття В.Крота і Н.Рашби “Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці XV-першої половини XVI ст.” [10]. Автори здійснили спробу реконструювати складну ситуацію, в якій опинилася Україна внаслідок систематичних нападів степовиків.

Кінець XX ст. ознаменувався появою цілого ряду концептуальних праць, які допомогли при з’ясуванні багатьох аспектів досліджуваної теми. Проблеми виникнення й формування українського козацтва як стану, його впливу на східноєвропейську політику знайшли своє відображення у публікаціях В.Щербака [27] і С.Леп’явка [11].

Монографія А.Гурбика дає можливість з’ясувати питання впливу фактору татарських нападів на життя й розвиток соціально-територіальних спільнот в Україні.

Що стосується проблеми геополітичного становища України, її зв’язків з Кримом, то тут слід відмітити роботи Я.Дашкевича, О.Галенка, Т.Чухліба, В.Станіславського [25]. Окреме місце серед досліджень вітчизняних вчених займають праці О.Русиною спрямовані на вивчення місця і ролі як окремих українських земель, так і України вцілому у системі східноєвропейської політики. Досягнення вітчизняних науковців по дослідженню історії зовнішньополітичних відносин України знайшли своє місце на сторінках синтезованої праці “Нариси з історії дипломатії України”.

1.2 Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі

Середина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави — Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.

Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV — на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв’язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена [19, 3].

Українські землі були одним з основних об’єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.

У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу [19, 5].

Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об’єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв’язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності — союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV — початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.

Таким чином, Кримське ханство, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди, мало всі ознаки державності (територія, населення, влада). У володіння Кримського хана входили землі, як самого півострова, так і Північного Причорномор'я, Приазов'я і Прикубання. Кримські хани прагнули відновити золотоординську державу під егідою династії Гіреїв: цим пояснюється їх територіальна політика і претензії на українські, російські, польські землі, а також прагнення посадити на казанський і астраханський престоли ханів з роду Гіреїв.

Населення Кримського ханства було представлено різними народностями і віросповіданнями; більшість складали кримські татари; основною визнавалася кримськотатарська мова. Нетатарське населення мало свої церкви, синагоги, єпархії; здійснювало релігійно-звичаєві обряди; розмовляло рідною мовою. В Кримському ханстві не було й кріпосного права, як у сусідніх державах. Завдяки лояльним методам управління щодо нетатарського населення міжнаціональні конфлікти були рідкими.

Характерними ознаками державності Кримського ханства були податкова і грошова (фінансова) системи, які, хоч і відображали золотоординські аналогічні системи, але не були їх повним відбиттям, бо диференціювалися за релігійним принципом (для мусульман і не мусульман). В Кримському ханстві шанувалося і оберігалося право карбувати свої грошові знаки: кожен новий хан, тільки-но зійшовши на престол, випускав монети зі своїм ім'ям, тамгою (гербом). Жодного разу за всю історію ханства не було випущено монет з ім'ям турецького султана [20, 12].

Наявність власної армії й апарата примусу визначили характер функціонування самої держави. Кримський хан володів однією з найбільших, сильних, витривалих армій у Східній Європі, що мала могутню кінноту, яка здійснювала спустошливі набіжи на сусідні країни.

За формою державного правління Кримське ханство було станово-представницькою обмеженою монархією. Хан, який стояв на чолі держави, володів широкими повноваженнями, був головою виконавчої і судової влади. Влада хана обмежувалася вищим колегіальним органом – Діваном та муфтієм (головою мусульманського духовенства), який виконував роль своєрідного контрольно-наглядового органу, спостерігав за діями та рішеннями хана щодо їх відповідності нормам ісламу. Суттєвого обмеження влада хана зазнавала з боку беїв.

За формою державного устрою Кримське ханство було децентралізованою унітарною державою, територія якого була поділена на бейліки, на чолі яких стояли могутні беї. В кожному бейліку створювалися власні органи влади та військові сили; деякі з них вступали у міжнародні стосунки з сусідніми державами, вели переписування з зарубіжними урядами.

Система заміщення престолу в Кримському ханстві – салічеська: влада успадковувалася старшим сином або братом хана. Ханом міг бути лише чингізид з династії Гіреїв. Тільки з першої половини XVI ст. Османська імперія почала втручатися у призначення ханів на посаду та зняття з неї. Таке втручання підкреслювало релігійну зверхність турецького султану над усім мусульманським миром, зокрема, Кримським ханством, і не поширювалося на політико-організаційну діяльність хана: його самостійність у проведенні внутрішньої і зовнішньої політики на міжнародній арені від цього істотно не зменшувалися [12, 27].

1.3 Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст.

Усередині, будь-якої країни, проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики знаходились в центрі гострих дискусій. У ході таких дискусій доволі часто давав про себе знати дефіцит знань з проблем міжнародної політики[14, 10] у представників українського суспільства і української політичної еліти.

Тому важливо сьогодні ще раз вдатися до аналізу історичних взаємовідносин українського козацтва, як носія державницької ідеї, з Кримським ханством, хоча кримські татари сьогодні не «сусіди», а частина поліетнічного українського суспільства і громадяни унітарної демократичної держави. Карл Поппер зауважував, що «ми вивчаємо історію, оскільки зацікавлені в ній, і, можливо тому, що бажаємо дізнатися дещо про свої власні проблеми», які були, є і можуть виникнути в майбутньому.

Кримське ханство як державне утворення, що виникло у результаті розпаду Золотоординської імперії і майже до кінця ХУІІІ ст. залишалося важливою політичною силою на тлі Східної Європи [12, 27]. Як вже зазначалося, Кримське ханство 1475 р. було перетворено на васала Турецької імперії. У ІІ половині ХУІ- початку ХУІІ у суспільно-політичному розвитку Кримського ханства відбулися значні зміни, пов’язані із завершенням в ньому процесу феодалізації. Хоча в Криму ці перетворення мали свої особливості, але суть їх була тією, що і в інших державах. Грабіж, захоплення і продаж невільників примножували багатства татарських феодалів. «Вони до того збатились здобиччю від частих набігів, що найзначніші з них не поступаються навіть заможним туркам», – писав Мартин Броневський посланець польського короля Стефана Баторія до кримсько хана в 1578 році [23, 13].

Важливим питанням і воєнно-стратегічною метою своєї воєнної політики керівництво Кримського ханства обрало: разом із своїм сюзереном – султаном Османської імперії підтримувати рівновагу сил між Варшавою і Москвою та не допустити їх об’єднання проти Бахчисарая та Стамбула. Іншими словами, Крим у своїй військово-політичній діяльності дотримувався загальноєвропейської теорії балансу сил [24, 4 ].

Султани вбачали у ханах своїх партнерів і вважали, що саме Кримське ханство повинно охороняти порядок на Балканах та в східній Європі. Крім того, доречно зауважити, що на статус васальної залежності Криму впливав ще й той фактор, що ця держава виконувала роль передового мусульманського форпосту на межі з християнським світом. Закордонна політика Кримського ханства мала, таким чином, агресивний характер і була спрямована на забезпечення шляхом пограбування, захоплення і продажу рабів, а також постійного вимагання великих платежів з сусідніх держав, що були зацікавлені у припиненні татарських набігів на їхні землі. Феодальна верхівка Криму використовувала дипломатичні відносини з іншими країнами як джерело особистого збагачення, постійно вимагаючи від уряду тієх чи іншої держави данини – так званої казни, або поминок ( сплачування грішми, коштовностями, дорогим хутром та ін.). Прагнучи запобігти спустошливим татарським набігам, уряди сусідніх країн намагалися підтримувати мирні дипломатичні відносини з Кримським ханством, що обов’язково супроводжувалися підношенням поминок ханові, членам його родини і його оточення [23, 14] .

Очевидно, від цих ярликів, як прояв вдячності, беруть початок щорічні грошові винагороди та подарунки кримським ханам, які надсилалися від великого князя литовського, польського короля та московського царя. Але в середні віки поминки набрали форми відкупу або підкупу щодо татарських нападів. Часто заради отримання поминки від сусіда керівництво ханату застосовувало методи шантажу [24, 5] . Проте система умиротвореня ненажерливихх кримських феодалів не приносила бажаних наслідків. Дипломатичні переговори ханський двір вів під ознакою безмежної користі і вимагав, все більших поминок. Ці переговори супроводжувалися приниженням і образами послів, а часто і відвертими знущаннями над ними. Кримські хани, приймаючи коштовні дарунки, постійно вимагали більше. Навіть видаючи договірні грамоти з підтвердженням обіцянок про мирні відносини, татари все одно продовжували нищівні набіги на східнослов’янські і, зокрема, на українські землі. Вся територія України була об’єктом цих спустошливих набігів татарських орд [23, 14].

У досліджуваний період Україна перебувала в досить скрутному становищі, зумовленому, в першу чергу, відсутністю власної держави і розпорошенням її земель серед кількох країн. Найбільший масив українських земель перебував у складі Великого Князівства Литовського, яке з початку XVI ст. знаходилося в персональній унії з Польським королівством. Такий союз вимагав координації і спеціалізації дипломатичних акцій обох держав в політичних відносинах з Кримським ханством. З ним ВКЛ традиційно підтримувало самостійні зносини, представляючи водночас й інтереси Корони. В такий спосіб захищалися інтереси і тих українських земель, що знаходилися у складі Польщі. Відносини з Кримом вимагали від ВКЛ, що знаходилося в стані тривалої та виснажливої війни з Московським великим князівством, значного напруження сил.

Специфікою відносин з Кримом було те, що починаючи з 80-х рр. XV ст., ханат проводив щодо українських земель Литовсько-Руської держави політику широкомасштабної експансії, розорення і знелюднення значного обширу степової та лісостепової зон. У такий спосіб владна еліта Кримського ханства намагалася ліквідувати результати кампаній ВКЛ другої половини XIV ст., юридично оформлених жалуваними ярликами і повернути колись втрачені державою кочовиків південноукраїнські території. Вже з самого початку Кримське ханство фактично взяло під свій контроль степову частину Правобережжя й для закріплення свого успіху збудувало в пониззі Дніпра ряд фортець.

Причини агресивності Кримського ханства слід шукати як у особливостях соціально-економічного устрою, так і в політичній лінії його правителів. Екстенсивне за своїм характером кочове скотарство, що у першій половині XVI ст. становило основу господарства держави, було малопродуктивним і перебувало у значній залежності від розмірів площ пасовищ і врожаю кормів. Слабко розвинуте землеробство не могло забезпечити внутрішній ринок достатньою кількістю продуктів сільського господарства, в першу чергу хлібом. Через це кримці залежали від постійного надходження капіталу з зовні. Відтак степовики намагалися захопити якнайбільше територій для пасовищ, а також воєнну здобич, передусім, полонених, яких можна було вигідно продати на зовнішніх ринках (т.з. ясир), та встановити контроль над торгівельними шляхами. Крім того, Гіреї вважали себе законними спадкоємцями золотоординських правителів, а отже, і територій, які охоплювала ця колись могутня країна.

Таким чином, економічні фактори, примножені зазіханнями Гіреїв на золотоординський спадок, і зумовили ту політичну лінію, яку вело Кримське ханство з останньої третини ХV ст., – боротьба з Великою Ордою, захоплення українського степу і лісостепу та встановлення контролю над стратегічно важливими торговими шляхами, що йшли через Україну. Такі плани могли бути здійснені тільки через конфронтацію з ВКЛ. При цьому ситуація для цієї країни ускладнювалася тим фактором, що столиця ВКЛ Вільно була розташована далеко на півночі, а це унеможливлювало повноцінний контроль над ситуацією на півдні з боку уряду. Тому великий дипломатичний і воєнний тягар був покладений урядом саме на українське населення і місцеву адміністрацію відповідно.

Населення України обслуговувало два великі дипломатичні шляхи на Крим - з Вільно через Київ і Черкаси та з Кракова через Луцьк, Житомир і Черкаси. Населення прилеглих міст і сіл забезпечувало послів і гінців, як кримських, так і литовських, засобами пересування, харчовими припасами і житлом (т.з. стації). Воєннозобов’язані стани України мусили охороняти посольські валки, а то й супроводжувати литовсько-руських послів до Криму та перебувати там з ними, що могло тривати 2-3 роки.

За давньою традицією адміністрація Київського воєводства мала право вступати в обмежені певними функціями дипломатичні зносини з ханствами Східної Європи, що, в свою чергу, зумовило існування у Києві регіонального дипломатичного центру з власним штатом перекладачів, писарів, гінців тощо. Великокнязівські намісники, як правило, призначалися в регіональні центри України з числа місцевої шляхти, що добре розумілася на місцевій специфіці і була зацікавлена в якнайкращому оберіганні своїх володінь, прав і пільг.

У зв’язку з систематичними нападами кримських чамбулів, для урядів ВКЛ і Корони Польської особливого значення набувало питання про забезпечення південного прикордоння достатньою воєнною силою. Тому реалії часу – катастрофічний стан, в якому опинилося ВКЛ в останній третині ХV – на початку ХVІ ст. внаслідок cкоординованого наступу Московського великого князівства і Кримського ханства, – дедалі нагальніше вимагали урегулювання земської служби спеціальними загальнодержавними законами, які були видані у 1502 і 1529 рр.