Стаття до проекту "Інформаційне суспільство, Тлалай Ірина Володимирівна"
Поняття «інформаційне суспільство» увійшло в науковий оборот не дуже давно. Його виробили й стали активно використовувати економісти й маркетологи, соціологи й філософи, програмісти й політики. Це поняття покликане відобразити об’єктивну тенденцію нового витка еволюції цивілізації, пов’язаного з появою нових інформаційних і телекомунікаційних технологій, нових потреб і нового способу життя. У науковій літературі спостерігається деяка розбіжність у думках щодо авторства поняття «інформаційне суспільство». Так, на думку одних дослідників, у науковий оборот поняття «інформаційне суспільство» увійшло наприкінці 60-х — початку 70-х років ХХ ст. Його автором став Ю. Хаяші, професор Токійського технологічного інституту. У розробленні цьогопо няття брали активну участь також організації, що працювали на японський уряд, серед яких: Агентство економічного планування, Інститут розробки й використання комп’ютерів, Рада зі структури промисловості. Зі звітів цих організацій за 1969–1971 р. випливає, що інформаційне суспільство — це суспільство, у якому процес комп’ютеризації дає людям доступ до надійних джерел інформації, рятує їх від рутинної роботи, забезпечує високий рівень автоматизації виробництва. Як уважають автори нової концепції, «... виробництво інформаційного продукту, а не продукту матеріального, буде рушійною силою утворення й розвитку суспільства» [1, p. 29].
На думку других дослідників, зокрема, російського ученого В. Іноземцева, термін «інформаційне суспільство» був уведений у науковий оборот на початку 60-х років ХХ ст. фактично одночасно в США і Японії Ф. Махлупом і Т. Умесао. Так був покладений початок теорії, яка була розвинута такими відомими авторами, як М. Порат, Й. Масуда, Т.Стоуньер, Р. Катц та ін. До напрямку, що розглядає еволюцію людства крізь призму прогресу знання, примикають і деякі інші теорії, наприклад, концепція технотронного суспільства, яка створена Зб. Бжезинським, а також теорії, що підкреслюють роль знань і сучасного соціуму («the knowledgeable socіety», «knowledge socіety», «knowledge-value socіety») [2, c. 21].
Стартом великих програм, пов’язаних з розвитком інформаційного суспільства, стали 1993 і 1994 роки. Мається на увазі в першу чергу американська ініціатива щодо створення «Національної інформаційной інфраструктури», офіційно проголошена в Меморандумі Б. Клінтона й А. Гора (лютий 1993 р.) і європейська концепція «Інформаційного суспільства», що затверджена Комісією ЄС у грудні 1994 р. Крім цього, можна сказати, що тенденції розвитку інформаційного суспільства на найближчі десятиліття були визначені завдяки створенню в 1990–91 рр. технології World Wіde Web (www — або «Всесвітня павутина»). Фактором прискорення розвитку www і всього Інтернету став винахід графічного інтерфейсу для перегляду HTML документів — броузера «Mosaіc» в 1993 р. Так почалося експонентне зростання Інтернету, що поступово став асоціюватися з «Всесвітньою павутиною» як сукупністю web-серверів.
В. Іноземців відзначає, що концепція інформаційного суспільства була сформульована фактично в ході дискусії про продуктивну й непродуктивну працю й різних спроб структурування суспільного виробництва на сектори. Це й зрозуміло, з огляду на те, що концепція продуктивної праці в західній науковій літературі розвивалася в напрямі визнання продуктивним дедалі ширшого кола видів діяльності. Різні автори — від Т. Мальтуса й Дж. Мілля — сприяли формуванню теорії, що, виражена пізніше Ж. Гарньє, У. Джевонсом і А. Маршаллом, визнавала непродуктивною тільки активність, виражену в благах, які не мають актуальної корисності. Визнавши недоцільним розподіл народного господарства на галузі матеріального виробництва й невиробничу сферу, західні вчені перейшли до виділення трьох секторів суспільного виробництва — первинного, що охоплює сільське господарство й добувні галузі, вторинного, до якого належала насамперед обробна промисловість, і третинного сектора. Домінування останнього в структурі виробництва та зайнятості й розглядалося багатьма постіндустріалістами як важлива ознака постіндустріального суспільства. Однак 80-і роки
ХХ ст. внесли уточнення в це уявлення. У другій половині 70-х років стало очевидно, що той технологічний прогрес, який був об’єктом дослідження постіндустріалістів, дедалі більш явно відображається в самостійному існуванні інформації й знань, які відіграють винятково важливу роль у виробничому процесі. До кінця 60-х років ХХ ст. частка тих галузей, які були безпосередньо пов’язані з виробництвом і використанням знань, у валовому національному продукті США оцінювалася в межах від 29 до 34,5 відсотка. Так була змінена структура суспільного виробництва [2, c. 37]. З цього моменту інформація й знання стали сприйматися не як субстанція, втілена у виробничих процесах або засобах виробництва, а як безпосередня продуктивна сила, що стала найважливішої фактором сучасного господарства.
Поняття інформаційного суспільства найбільш містко аргументоване Д. Беллом у теорії технологічного розвитку. Д. Белл розглядає три стадії суспільного розвитку: аграрне суспільство, індустріальне суспільство, постіндустріальне, або інформаційне суспільство.
Критерієм цієї класифікації є тип технології виробництва й надання послуг, що визначає ефективність виробництва, властиво побут і стиль життя суспільства.
З огляду на ту обставину, що більшість сучасних країн перебувають у стані переходу від індустріального до інформаційного суспільства, варто порівняти саме ці дві стадії з тим, що б краще визначити суть інформаційного суспільства в рамках концепції Д. Белла. Виходячи з результатів цього порівняння, можна виділити сутнісні риси інформаційного суспільства:
– пріоритетне значення інформації в порівнянні з іншими ресурсами;
– домінування інформаційного сектора в загальному обсязі ВВП;
– формування як головна цінність людини — економії часу за рахунок використання нових телекомунікаційних і комп’ютерних технологій;
– інформація, знання й кваліфікація суб’єкта стають головними факторами влади й управління.
З часом погляди Д. Белла набули технократичного відтінку. Тому що зміни, які настали в результаті глобальної інформатизації, виявилися значно глибшими, ніж це передбачалося, і торкнулися соціально-психологічних й політичних аспектів більшості розвинених країн. Так, концепція Д. Белла зазнала критики з боку так званої французької соціологічної школи, представники якої запропонували розглядати інформаційне суспільство в більш широкому змісті. На думку представників французької соціологічної школи, інформаційна революція, поширюючись на всі сфери життєдіяльності людини, дозволяє кожному усвідомити колективні обмеження, приводить до появи суспільства зробленого планування, де центр одержує від кожної підсистеми достовірну інформацію про локальні переваги, відповідно до яких розробляється загальна програма дій. Прихильники нової концепції стверджують про формування єдиної інформаційної єдності людської цивілізації, де реалізовано вільний доступ кожної людини до всіх інформаційних ресурсів. Домінуючими стають гуманістичні принципи управління суспільством, засновані на прозорості влади, загальному доступі до інформації, демократичності ухвалення суспільних рішень. Природно, що є й негативні явища, серед яких варто виділити зайвий вплив на суспільство засобів масової інформації (особливо реклами); небажане втручання в приватне життя людей та організацій на базі інформаційних технологій (наприклад, так зване «хакерство» через Інтернет); складність адаптації до середовища інформаційного суспільства; небезпека розриву між «інформаційною елітою» (людьми, що займаються розробленням інформаційних технологій) і простими споживачами.
У результаті порівняння «технократичного підходу» Д. Белла із соціологічним підходом французької школи можна зробити висновок, що в першому випадкубазовою концепцією є ринкова (ліберальна) концепція, у другому — соціально-культурна концепція. В інформаційному суспільстві, за Д.Беллом, інформація управляє поводженням виробників і споживачів, за французькою школою— задовольняє соціальні й культурні потреби. У першому випадку побудова суспільства заснована на ієрархічній структурі, у другому — організація заснована на добровільності й пріоритеті особистих прав. Влада заснована на інформації про локальні підсистеми. Влада «прозора» для демократичних інститутів. Якщо в першому випадку сутність інформації економічна, то в другому — комунікаційна [3, p. 156].
Природно, концепція інформаційного суспільства не повинна відрізнятися грубим технологічним детермінізмом. Вона повинна ураховувати не тільки складність, багатогранність і суперечливість впровадження нових технологій у громадське життя, а й взаємодію різних факторів суспільного розвитку, серед яких визначальна роль належить людському фактору. На підтвердження цієї тези, досліджуючи найважливіші складові й детермінанти інформаційної революції, необхідно розглянути ті значні зрушення, які відбулися в пропорціях капіталонакопичення в провідних країнах світу. У структурі загального фонду розвитку, що включає інвестиції у звичайний фізичний капітал (основні фонди), а також вкладення у так званий неречовий капітал (витрати на освіту, підготовку й перепідготовку кадрів, охорону здоров’я), стала швидко збільшуватися частка останніх компонентів, пов’язаних зі збільшенням ролі саме людського фактора.
Трансформаційні процеси сучасного суспільства трохи відрізняються від того, якими їх бачили відомі теоретики інформаційного суспільства. У першу чергу варто згадати моделі в рамках структурно-функціонального аналізу як бази для глобальної парадигми постіндустріального суспільства. Зокрема, про системну модель Д. Істона, функціональну модель Г. Алмонда, кібернетичну модель К. Дойча, а також моделі віртуалізації Бюля й Вейнстейна. В основі моделей інформаційного суспільства цих авторів лежить стереотипне уявлення про суспільство як про систему інститутів, які виступаютьяк об’єктивної стосовно індивіда реальності, а остання, у свою чергу, є результатом його самовідчуження. З погляду Белла й Тоффлера, інформаційне суспільство залишається суспільством інститутів. У контексті постмодерністської теорії індивід від них відчужується, а його інтереси переміщуються у віртуальний світ, що поступово поширюється на дедалі більшу частину повсякденності, припускаючи спілкування людини з образами, симуляціями, а не з реальними об’єктами.
Сучасні дослідники інформаційного суспільства пропонують покласти в основу поняття «інформаційне суспільство» уявленння про «колективний інтелект», або «колективний розум» як системну властивість сукупності індивідуальних розумів людей, здатних обмінюватися інформацією, формувати загальне світорозуміння, колективну пам’ять і приймати колективні рішення [4, c. 25].
На думку деяких учених, сама природа економіки інформаційного суспільства віддає пріоритет не державі, а особистості. При цьому основою інформаційного суспільства стане безпосередня демократія, демократія участі. При переході до інформаційного суспільства радикальні зміни політичної системи обумовлені зміною моделі поводження громадян, їхньою переорієнтацією з матеріальних цінностей на цінності самореалізації.
Інформатизація суспільства дійсно проникає не тільки в бізнес, державу, безпосередньо у виробництво й сферу послуг, а й у побут і стиль життя. Можна без перебільшення сказати, що вона багато в чому змінила цінності людей. Деякі дослідники вважають, що в недалекому майбутньому утвориться єдине комп’ютеризоване й інформаційне співтовариство людей, що живуть у будинках, оснащених численними електронними приладами й комп’ютеризованими пристроями й зв’язаних телекомунікаціями.
З погляду сучасної науки, в інформаційному суспільстві економічний розвиток, соціальні зміни, якість і спосіб життя залежать від наукового знання й способу експлуатації інформації, що характеризується за такими ознаками:
– технологічний — поширення інформаційних технологій у суспільному житті (у виробництві, установах, системі освіти й у побуті);
– соціальний — інформація викликає зміни якості життя, формується «інформаційна свідомість», інформаційна культура в широкому й вільному доступі до інформації;
– економічний — інформація стає провідним ресурсом економіки;
– політичний — свобода одержання й поширення інформації впливає на політичний процес, зміни якого виражаються в зростанні участі й консенсусу між різними класами й соціальними верствами населення;
– культурний — визнання культурної цінності інформації сприяє утвердженню інформаційних цінностей в інтересах розвитку окремого індивіда й суспільства в цілому [5, p. 44].
Які ж тенденції розвитку майбутнього інформаційного суспільства?
По-перше, підвищується роль інформаційного сектора як у сфері послуг, так і в народному господарстві в цілому. В останні роки галузь зв’язку й інформатизації в Україні виступає лідером серед галузей, що найбільше динамічно розвиваються. Зростання ВВП нерозривно пов’язане зі зростанням обсягу телекомунікаційного ринку в більшості країн.
Подальше збільшення частки інформаційного сектора вплине на зміну структури факторів, від яких залежить прибутковість бізнесу й структура зайнятості. «Оцінки світового інформаційного сектора Міжнародного союзу електрозв’язку дають підставу припускати, що він зростає швидше, ніж економіка в цілому. Крім того, він не підпадає під вплив економічних спадів. У нього включають виробництво телекомунікаційних і комп’ютерних послуг і устаткування, аудіовізуальних розваг» (Інформаційне суспільство й держава. — www.tunіs.tver.su).
Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок про те, що всі інфраструктурні галузі, серед яких культура й освіта, туризм та охорона здоров’я, транспорт і торгівля, у своєму розвитку опиратимуться на досягнення інформаційної революції, і використовуватимуть інфокомунікаційні засоби й послуги у своїй діяльності.
По-друге, інтеграція телекомунікаційних та інформаційних структур приведе до появи нових галузей економіки, нових продуктів і послуг, задоволення нових потреб. Інтеграція технологій і послуг прискорить розвиток торгівлі, здійснення банківських, бібліотечних, освітніх, медичних та інших послуг. Все це приведе до прискорення розвитку суспільства.
По-третє, глобалізація інформаційних і телекомунікаційних секторів веде до створення й розвитку Глобальної інформаційної інфраструктури, у рамках якої утвориться Українська інформаційна структура. У результаті цього створюється єдиний інформаційний простір без кордонів. Забезпечення входження України в Глобальну інформаційну систему, відкритого інформаційного обміну з іншими країнами має дуже важливе політико-правове значення. Підвищується правова грамотність населення, підсилюються процеси демократизації держави, поліпшуються можливості реалізації прав на свободу слова.
По-четверте, підвищується ефективність соціальної політики. Зокрема, змінюється структура розподілу часу між робочим часом і дозвіллям на основі появи нової форми зайнятості — «телероботи». Це робота без просторової прив’язки з використанням телекомунікаційних каналів оперативного доступу. Таким чином, люди, що мають фізичні недоліки, а також жителі регіонів з низьким рівнем зайнятості, одержують можливість здійснювати свою діяльність, не виходячи з будинку.
По-п’яте, з’являється нова політична культура з більш повною реалізацією принципів свободи слова через електронні засоби масової інформації. Водночас це актуалізує проблему визначення границь цензури. Розширюються можливості для прояву політичної активності громадян, що одержують більший доступ до державних нормативно-правових актів і висловлення своєї точки зору через засоби телекомунікацій (в Інтернет і т.д.).
По-шосте, з’являється нова інформаційна культура, що має на увазі вміння працювати з інформацією, використовувати її, обробляти, зберігати й передавати. Нова культура спілкування відкриває нові форми особистих і професійних зв’язків за допомогою електронної пошти, www, телеконференцій, тобто без особистої присутності, але в режимі діалогу.
Людина постійно зіштовхується із чимсь новим і несподіваним. Зникають колишні й з’являються нові види професійної діяльності, інституційна структура суспільства змінюється протягом життя одного покоління. Індивідууми привчаються жити в умовах невизначеності, а постійно зростаючий обсяг використання інформації є наслідком їхнього бажання зменшити цю невизначеність.
