Стаття до проекту, 2016 (Зенкова)

ВИХОВАННЯ І ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

Виховання - це процес цілеспрямованої і свідомо контрольованої соціалізації 

особистості (в умовах спеціально організованої виховної системи), що сприяє утвердженню цілого ряду сторін і якостей особистості.

К. Д. Ушинський говорив про виховання: «Мистецтво виховання має ту одну особливість, що майже 

всім воно здається справою знайомим і зрозумілим, а іншим навіть справою легким - і тим зрозумілішим і легше здається воно, чим менше людина з ним знайомий, теоретично чи практично. Майже всі визнають, що виховання вимагає терпіння; деякі думають, що для нього потрібні вроджені здатність і вміння, тобто навичка, але дуже деякі прийшли до переконання, що, крім терпіння, вродженої здібності та навички, необхідні ще й спеціальні знання.

Виховний процес

Виховний процес - це широке, багатостороння взаємодія дітей як активних суб'єктів діяльності з навколишнім природно-соціальним середовищем, перш за все дорослими, результатом якого є твердження певних сторін і якостей особистості.

Суб'єкт виховного процесу

Суб'єкт виховного процесу - це індивід з розвиваються самосвідомістю, стійкою системою мотивів (потреб, інтересів, ідеалів, переконань), активно бере участь у свідомій діяльності.
Поняття «суб'єкт» займає важливе місце у педагогічній науці, оскільки передбачає усвідомлення індивіда змінює світ. Суб'єкт - свідомо дійова особа. Суб'єкт у своїх діяннях, в актах своєї творчої самодіяльності не тільки виявляється і проявляється; він у них твориться і визначається. І тим, що він робить, можна визначати те, що він є; напрямком його діяльності можна визначати і формувати його самого. Бути особистістю означає бути творцем себе і навколишнього світу, суб'єктом діяльності, спілкування, самосвідомості і творення.

Але дитина є і об'єктом виховання. Об'єкт виховного процесу - індивід, що не виходить за рамки вже реалізованих можливостей, за рамки рольових приписів з метою розширити середовище діяльності (табл.1).

Суб'єкти виховного процесу характеризуються як загальними властивостями, властивими суб'єкту пізнання, діяльності, життя взагалі, так і специфічними властивостями, характерними для суб'єктів діяльності. Виховна ситуація - основна ланка виховного процесу, вона характеризується: • спрямованістю на задоволення життєвих потреб та інтересів людей і природним стимулюванням їх до взаємодії; • зосередженістю і проявом у ній реально існуючих у суспільстві соціальних залежностей; • проявом суспільних протиріч, пошуком і виявленням шляхів їх усунення; • необхідністю морального вибору, спрямованості поведінки; • залученням в різноманітні взаємовідносини учасників ВП, стимулюванням їх активності у прояві життєвої позиції; • здійсненням в результаті активних взаємовідносин виховного впливу

ОСОБИСТІСТЬ ДИТИНИ ЯК СУБ'ЄКТ ВИХОВАННЯ

Виховання, з філософської точки зору, є той аспект взаємодії людей, специфікою якого є постановка особливих - виховних - завдань, підсумком зміна психологічних характеристик особистості. Завдання виховання - організувати взаємодію, яке б мало максимальним виховним потенціалом. Передумовою діяльності вихователя є осмислення обставин, умов, ситуацій, які він має намір включити у виховний процес, перш за все з боку їхніх гуманітарних характеристик, тобто параметрів актуальних відносин між людьми. Сенсом виховання є вирішення гуманітарних завдань. Виховання має долучити особистість до мови людської культури, ввести в її силове поле: має допомогти усвідомити дійсність як світ людини, як взаємодія людей, як процес їх діяльності, як сукупність її результатів. Воно повинно привчити дитину бачити у фокусі свого вибору і своїх вчинків ставлення до інших людей. Вирішуючи гуманітарні завдання, виховання підводить особистість до усвідомлення своєї унікальності - специфічності істоти, що володіє свободою волі і відповідальністю; істоти, яка може виступити завдає силою. Поведінка цієї особистості супроводжується самоаналізом, самооцінкою, рефлексією. Будь-яке відношення до людини знаходить іншу іпостась - це відношення до самого себе 3. Виховання - це формування особистості як творця свого життя і своєї долі. Воно готує людину до суб'єктної діяльності, виробляє її психологічні передумови. Гуманітарні завдання є, в кінцевому рахунку, завдання моральні. Виховання від початку до кінця, у всіх проявах служить формуванню моральності. Вирішення цього завдання - глибинний сенс виховання, бо, не виховавши моральність, неможливо забезпечити особистісні основи людської життєдіяльності - діяльності. З цих позицій стає абсолютно неприйнятним утилітарний підхід до виховання в радянський період, коли заслугою школи вважалося те, що її випускники відправлялися працювати на порожні, обладнані рутинної технікою робочі місця підприємств. Звідси і витікали замовлені державою профорієнтаційні завдання виховання. Гуманістичне виховання особистості передбачає інше - формування здатності до саморозвитку, культивування імпульсу до самовдосконалення, суб'єктом і рушійною силою якого є сама особистість. Вже в цих установках присутня особистість вихованця. Особистість вихованця - творець самої себе. У механізмах гуманістичного виховання вона виступає дієвою силою. Завдання стимулювати її активність є основна мета гуманістичного виховання. Формування цілісної, всебічно розвиненої особистості - мета виховання. При описовому підході до вивчення особистості особистість характеризується як сукупність певних якостей: відповідальності, доброти, ділової активності, ввічливості, галантності, емпатії, коректності, запопадливості, чесності, порядності. Різні автори називають різну якість, і в різних людей ядро особистості виходить різним. Деякі педагоги і психологи на різних етапах розвитку дитини виділяють різні ядра особистості. Однак потрібно виділяти не якості, а процеси, що протікають в особистості: • самопізнання, • самовираження, • самоствердження, • самовизначення, • самореалізація, • саморегуляція

Образ дитини, образ людини - ці поняття поки що немає в нашій педагогіці. Тому ми частіше маємо бажаний образ, ідеал школяра, а не дійсний образ. Кожен вчитель бачить образ дитини тільки через його ставлення до навчання, тобто образ дитини-учня. Ми бачимо в дитині не суб'єкт виховання, а об'єкт. Треба ж бачити особистість, суб'єкт виховання, який неможливий без описаних вище шести властивостей особистості.

Ця проблема настільки важлива, що в західних країнах виник рух антіпедагогов, які хочуть захистити дитину від будь-яких виховних впливів. На їхню думку, вчитель повинен дружити з дітьми, але не виховувати. У них є антипедагогічний образ дитини і антипедагогічний модель людини. Дитина нібито сам відчуває, що йому потрібно. Він нібито не є об'єктом виховного впливу. Антипедагогічний асоціація в Австрії називається «Дружба з дітьми». Незважаючи на всю привабливість назви, багато що в її діяльності видається сумнівним. З точки зору цієї асоціації, виховання - це цілеспрямоване насильство, що руйнує особистість дитини.

Нашим же педагогам найближче ідея виховання як впливу дорослих на дітей, співпраці.

Виховання - це життєтворчість. Виховання - це процес ідентифікації особистості. Якщо дотримуватися такої позиції, то не виникне ніяких розбіжностей. Не може бути єдиних рецептів виховання.

Виховання і розвиток

иховання є головним чинником формування особистості дитини, завдяки якому реалізується програма її соціалізації, розвиваються природні задатки і здібності.

 У розвитку людини взаємодіють біологічний і соціальний аспекти. Адже, народившись із певними задатками і якостями, людина протягом усього життя вдосконалюється морфологічно і функціонально: розвивається її організм, збагачуються зв’язки з навколишнім світом. Як індивіда її характеризують передусім біологічні особливості, які є передумовами соціального розвитку. Знання законів біологічних і фізіологічних змін, що відбуваються з людиною, допомагає педагогу здійснювати природовідповідну освіту дитини — забезпечення відповідних до її розвитку змісту, форм і методів навчання і виховання.

 Процес розвитку є безперервним. Він пов’язаний із набуттям соціальних особливостей, що характеризують людину як суспільну істоту. Однією з перших її соціальних дій є те, що півторамісячний малюк усмішкою вітає близьких людей

Далі він оволодіває мовою, нормами спілкування, знаннями, уміннями та навичками трудових дій; розвивається його самосвідомість, формується моральна спрямованість поведінки, прагнення до самовдосконалення. У цьому процесі дитина як біологічний індивід перетворюється на людину як особистість.

 Отже, поняття “людина” має біологічні й соціальні характеристики; поняття “особистість” визначає соціальну сутність людини, сукупність її соціальних особливостей; “індивідуальність” — виражає сукупність фізичних і психічних рис, життєвий досвід, що відрізняють одну людину від інших, роблять її неповторною. Встановлення зв’язку між ними є неодмінною умовою правильного виховання, спрямованого на формування у дитини важливих загальнолюдських якостей з урахуванням можливостей її розвитку та індивідуальних особливостей.

 Біологізаторські, соціологізаторські теорії, а також теорія двох факторів розвитку протиставляють соціальні та біологічні чинники розвитку особистості. Представники біологізаторських теорій визначальним чинником розвитку вважають спадковість, розвиток здібностей, рис характеру, з якими дитина народилася, рекомендують вихователям не втручатися в природний розвиток малюка. Головне, на їхній погляд, використовуючи спеціальні тестові завдання, розподілити дітей на групи, допомагаючи кожному здобути знання “за його силами”. Результатом упровадження цієї теорії є елітарні дошкільні навчальні заклади для дітей з підвищеними інтелектуальними здібностями. 

Роль дорослого в розвитку дитини

У розвитку дитини провідна роль належить дорослим. Дитина є соціальною істотою. Потреба у співробітництві з дорослими виникає ще в ранньому дитинстві, коли дорослий цілком забезпечує усі життєві потреби дитини Він вводить її у навколишній світ, задовольняє одну з головних потреб психічного розвитку — появу нових вражень, передає виховні функції спеціально організованим структурам (дитячий садок, школа, засоби масової інформації), порушує глибинні зв’язки дорослого світу і світу дітей, поглиблює розрив між ними.

 У процесі взаємодії з дорослим формується особиста свідомість дитини. У дошкільному віці вона долає шлях від відокремлення себе від дорослого (“Я сам”) до відкриття свого внутрішнього життя, тісно пов’язаного із зовнішньою діяльністю.

 У вихованні дитини дошкільного, молодшого шкільного віку особливу роль відіграє включення дорослого в картину розвитку дитини. Перехід від одного вікового етапу до іншого супроводжується зміною місця дорослого у цій картині:

— для немовляти дорослий є джерелом захищеності, позитивних емоцій, які безпосередньо передаються через турботу і ласку, обійми, голос мами;

— з 2,5 місяців дитина реагує на появу матері “комплексом пожвавлення”;

— для дитини раннього віку дорослий є джерелом практичних умінь і навичок. Наслідуючи їх, вона стає самостійною, незалежною від інших;

— дітям 4—5 років дорослий несе нові знання, пізнавальні враження, які втілюються у перші навчальні вміння;

— для старшого дошкільника цінність дорослого полягає у здатності брати участь у різноманітних соціальних зв’язках, орієнтуватися у міжлюдських стосунках, а відтак бути прикладом соціальної поведінки дитини, своєрідним “моральним еталоном”.

ВИСНОВОК

Формування дитини як особистості жадає від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалювання системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм. Така практика перетворення сформованих форм виховання немислима без опори на науково-теоретичне психологічне знання закономірностей розвитку дитини в процесі онтогенезу, бо без опори на таке знання існує небезпека виникнення волюнтаристського, маніпулятивного впливу на процес розвитку, спотворення його справжньої людської природи, техніцизм в підході до людини .

Таким чином, суть справді гуманістичного ставлення до виховання дитини виражена в тезі його активності як повноправного суб'єкта, а не об'єкта процесу виховання. Власна активність дитини є необхідна умова виховного процесу, але сама ця активність, форми її прояву і, головне, рівень здійснення, визначає її результативність, повинні бути сформовані, створені у дитини на основі історично склалися зразків, однак не сліпого їх відтворення, а творчого використання . Отже, важливо так будувати педагогічний процес, щоб вихователь керував діяльністю дитини, організовуючи його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних вчинків. Педагог-вихователь може і зобов'язаний допомогти маленькій людині пройти цей - завжди унікальний і самостійний - шлях морально-етичного і соціального розвитку.