Глодоси

Матеріал з Вікі ЦДУ
Версія від 20:31, 4 жовтня 2016; 4611235 (обговореннявнесок)

(різн.) ← Попередня версія • Поточна версія (різн.) • Новіша версія → (різн.)
Перейти до: навігація, пошук

Курсивний текстІсторія заснування села Звідки ж походить це село? Яка історія його виникнення? Деякі історики і краєзнавці вважають, що основну роль у виникненні сіл відіграли запорізькі козаки. В ХVI-XVII ст. значні простори Кіровоградщини і територію колишнього Хмелівського району займали зимівники запорізьких козаків, які займалися хліборобством, скотарством, мисливством та рибальством.

Запорізька Січ для охорони промислів, порядку та захисту своєї території від татарських набігів виділяла спеціальні команди на чолі з полковником. Тимчасові оселі команд часто перетворювались на постійні села. По річках, балках були влаштовані загони для худоби та овечих отар з землянками та куренями. Згодом зимівники-хутори перетворились на села. Після перемоги Росії над Туреччиною (Туреччина відмовилась від степів між Бугом та Дніпром на користь Росії) починається широке заселення і господарське освоєння території сучасної Кіровоградщини, виникає ряд військових поселень та населених пунктів. Так виникло і село Глодоси.

На території, яку тепер займає село, існував запорізький зимівник, в який згодом влилось багато переселенців: молдаван, сербів, росіян, волохів, болгар.

В письмових джерелах, які проливають світло на багато запитань, цей населений пункт згадується, як “Сухой Ташлык (основан в 1753 году)” . Так його назвали перші поселенці, вихідці з Молдавії за назвою річки Сухий Ташлик (до речі і тепер у селі є провулок Бессарабський). Ми вважаємо, що цю назву дали річці кочові племена із Середньої Азії через її мілководдя, яке часто переходить в болото та скалисті береги. Адже у всіх назвах на території Середньої Азії, Казахстану, Азербайджану, Алтаю зустрічається суфікс - лик, який вказує на багато чого-небудь в даній місцевості. Назва Ташлик вказує на наявність в даній місцевості великої кількості каміння.

Поселення було сотенною слободою Новослобідського полку. З 1764 року -шанцем Єлисаветградського пікінерського полку. В 70-х рр. XVIII ст. тут було розміщено роту Молдавського гусарського полку. А в 1784 році село було перейменовано на Глодоси. Після приєднання до складу Росії Криму (1784 рік) ще швидше почалася освоюватись територія нашого краю. Село Глодоси розростається, з’являються все нові і нові переселенці, втікачі з центральних районів Росії, де кріпацтво особливо було тяжким, але й тут бажаної волі селяни не знаходили. В кінці XVIII – на початку XIX ст. село Глодоси стає одним із найбільших сіл Єлисаветградського повіту, який з 1796 року знову увійшов в Новоросійську губернію.

Царський уряд Олександра І проводить жорстоку військову політику. Для того щоб тримати велику армію, для придушення революції в країні і в національних окраїнах створюються так звані військові поселення. Херсонський військовий губернатор граф Ланжерон сказав тоді, що “воля го-сударя-імператора є: в Херсонській губернії 80 сіл включити до військових поселень”. До цих сіл увійшло і село Глодоси. Військові поселення були ліквідовані в січні 1858 року селяни села перейшли в розряд державних.

А ось про що свідчать дані перепису населення Єлисаветградського повіту 1883-1885 роки. Під номером 245 знаходиться містечко Глодоси. (29 січня 1863 урядовим наказом село Глодоси, яке мало населення 5883 чол. стало мі-стечком Глодоси – центром однойменної волості Єлисаветградського повіту) В розділі “час виникнення” зазначено: “Давнє, бувше військове поселення”. Зовнішній вигляд Глодос за цим переписом такий: “По обе стороны речки Сухого Ташлыка прудовъ – пять, из них два в степи. Местечко пересекают две балки. Улицы правильные. Дворы окопаны канавами и огорожены глиняными мурами. Через реку каменный мост. Базары бывают каждую неделю по пятницам. Хозяйств 1448.”

В Державному архіві Кіровоградської області ми також знайшли дуже цікаві спогади Шуліки Никона Іларіоновича про виникнення села: “влево и вправо от речушки Сухой Ташлык лежали прекрасные степи, покрытые буйной растительностью. Царица Екатерина ІІ со своим фаворитом Потемкиным проезжала по Днепру, обратила внимание на эти богатые степи и дала указ об открытии границ для Молдавии, Болгарии, немцев и других западных государств. На указ царицы первыми пришли на Сухой Ташлык самые близкие соседи - молдаване. По рассказам деда Божора – первым поселился Бежан, который поневоле очутился здесь. Его имел казнить молдавский господарь за убийство охотничьей собаки. Дед даже назвал фамилию этого изверга – господарь Протос. Вторым, немного восточнее, поселился Божор (дед деда рассказчика). Если Бежан избрал место для усадьбы - высокий бугор, то Божор поселился у лугов и болот, третий молда-ван Гросул ушел еще восточнее и поселился у лугов. Вожаком молдаван был более развитый человек Божор, который с согласия Бажана и Гросула назвал это поселение Глодосс, что в переводе на русский язык означает болото. Вот отсюда и пошло название Глодоссы.

Надо сказать, что рядом с молдаванами ринулись на “дикие степи” и другие западные переселенцы - болгары, арнауты, гуцулы и австрийские евреи. Сюда сбегался люд, который крепосники-помещики не ставили за людей и продавали их, разделяя семью. Пребывают сюда селяне из Киевской, Полтавской губерний, которые по приказу Потемкина просто высланы в степи, чтобы показать свою работу царице по заселению “дикой степи”. Следом за указом царицы двинулись на Украину и немцы. На привилегированных началах им отводили самые лучшие, плодородные земли. Сюда переселялись целые немецкие села. Сюда же на юг двинул свои войска любимец Екатерины, генерал Аракчеев. В Глодоссах был устроен военный манеж для тренировки лошадей, построены также казармы и село стало называться – казенным селом в отличие от крепостных сел. Разница между казенными и помещичьими крестьянами была в том, что казенные работали 3 дня в неделю на казну, 3 дня для себя, а панские крепаки работали целую неделю на пана. Руководил казенными работами ставленник Аракчеева. Аракчеев через посредство Потемкина добился более массового переселения народа из Полтавской губернии. Можно сказать, что в Глодоссах пребывали целые села Полтавщины, их на-зывали Заднепрянами.

Правый берег Сухого Ташлыка заселен, а центром заселения считалась первая четверть. И только в 1901-1903 гг. были снесены Аракчеевские постройки, казармы, манеж. Левый берег заселялся постоянно разным сбродом и уже в 1900 жителей 10000, женщин на 100 человек больше.

Тот же дед Божор рассказал, что молдаване пригнали с собой небольшие стада овец, приехали на волах, привезли также и некоторое земледельческое орудие: рало, соху, деревянный плуг, бороны, иные на железных зубьях, иные на дубовых, ясеневых. В сельское хозяйство первые поселенцы молдаване не особенно ударялись, и украинцы осваивали небольшие участки земли. Когда же прибыли в Глодоссы Заднепряне культура сельского хозяйства поднялась на высший уровень: появились железные плуги, возы на железных осях, вместо волов у них были у большинства лошади. Заднепряне уже засевали большие участки земли рожью, пшеницей, ячменем и овсом. Появились излишки зерновых, которые шли в продажу. Значит, существовал уже рынок местный и междусельский. Вторая четверть работала на лошадях, все работы проводились своевременно и качественно. Отсюда экономика их намного опередила первую четверть. Экономика определяет сознание людей – значит, Заднепряне были развитее поселенцев первой четверти. Село Глодоссы не имело никакой промышленности, единственным было сельское хозяйство, которое велось без руководства агрономов, хотя в земстве и был уездный агроном Микоян. Отдаленность села от железнодорожных путей не предсказывало о перспективах на улучшение экономики села” [4, с. 2,3]

А від старожилів села ми почули багато переказів та легенд про те, чому ж саме Глодосами названо село. За давніми переказами село дістало таку назву тому, що біля річки Сухий Ташлик, де поселялись люди була болотиста місцевість. А над болотом літали оси. Переселенці з Молдавії з’єднали в одне слово глод (по молдавські – болото) і оси. Інший переказ повідомляє, що в цій необжитій місцевості росли чагарники з терну та глоду. Коли навесні кущі цих рослин вкривалися буйним цвітом, то приваблювали своїм запахом диких бджіл і ос, яких було тут біля болота сила-силенна. А ще за одним виходить, що нібито на нинішній території села жив козак Глод, який як і безліч інших козаків пасічникував, тобто збирав мед диких бджіл, схожих на ос. Отже, за іменем козака та за родом його занять і стало називатися село Глодоси. У книзі Фотія Мелешка “Три покоління” (де відтворено життя українського села Глодоси), село має назву Болотяне. Це і є ніби ще одним підтвердженням давніх переказів. На їх основі юна глодосянка Мохонько Вікторія написала поетичну легенду про своє рідне село Глодоси.

Легенда

Колись було, чи не було це Не існувало ще село це Незаймана місцевість тут була І ріс тут глід, і осока росла. І на солодкий запах глоду в осінь Зліталися з усіх усюдин оси. Одного разу забрели сюди З далекої країни люди, І дивляться тут благодать повсюди Сподобалася їм тут земля Майбутнє малювало їм поля І збудували тут вони село І з-під землі, як гриб після дощу воно росло, І стали люди думать і гадать Як їм село прекрасне це назвать Згадали тут вони і глід і оси І нарекли оте село Глодоси.

Але одна з найцікавіших версій виникнення назви села пов’язана із скарбом. Як відомо, напівміфічні розповіді про скарби найбільш живучі, а практично невмирущі. Вони обростають подробицями, вигадками, нісенітницями. Глод (глід) і голд (з нім. – золото) схожі як близнюки, оси й ост (схід) також співзвучні. І якби була можливість зазирнути в ті давні часи, коли золото закопували, то не виключено, що хтось із заходу бачив це і ін-формація про скарб просочилася в Західну Європу. І стало відомо про те, що десь на сході в степах є “Голдост” (золото сходу). А оскільки місцевість не мала конкретної назви то назвали її ГОЛДОСТОМ, щоб прив’язати до скарбу і не загубити. Тож і були на початку Глодоси – Голдостом. І це не дивно, адже в нашій перекотиполівській місцевості товклося безліч народів, які залишили по собі відгук своєї мови. Слов’яни ж Голдост довго не терпіли і перелаштували його під свою вимову, тому й став Голдост – Голдостами, а з часом в силу певних мовних процесів і взагалі Глодосами, що було усім зрозумілим і простим, бо ж були там і глід, і оси. Ну золото золотом, але ж ніхто його в ті часи не знайшов. Тож про золото стали забувати і первинна назва Голдост (золото сходу) втратила свою актуальність і стала буденною, як оси. Але ж золото знайшлося – Золото Сходу. І знайшов його зовсім несподівано і випадково 9 червня 1961 року випускник Глодоської школи Володя Чухрій. Це була цікава та дуже важлива історична пам’ятка - поховання багатої, знатної особи, очевидно, князя та військового вождя кінця VII ст. н. е. з великою кількістю золотих і срібних речей, що можуть бути поставлені в ряд із найбагатшими давніми скарбами України. Серед золотих речей чудові прикраси, справжні шедеври давніх майстрів-ювелірів. Це безцінна історична пам’ятка, що передувала утворенню Київської Русі, та мала велике значення у вивченні історії населення середнього Подніпров’я.

Ми вважаємо, що з усіх переказів та легенд найпереконливішим є те, що назва села походить від молдавського слова глод – болото, а другою частиною назви села послужило слово оси. Сучасний стан села

В селі Глодоси є все необхідне для проживання. Є два дитячих садки , дільнична лікарня, в якій діє терапевтичне відділення на 10 ліжок, реєстратура, кабінет лікарського прийому, стоматологічний кабінет, палата денного перебування, оглядовий кабінет, маніпуляційний, операційно-перевязувальний блок, кабінет функціональної діагностики, фізіотерапевтичний кабінет, лабораторія, пункт швидкої допомоги, кабінет статистики. Для старих, немічних людей виділені окремі палати для постійного проживання. В селі є Будинок культури та Глодоський сільський клуб, які і тепер працюють. Колективи художньої самодіяльності беруть активну участь в районних оглядових конкурсах. Працівники культурних закладів в своїй роботі використовують нові форми роботи, залучають багато молоді до занять в гуртках. При клубах працюють бібліотеки. В селі є також сільрада, Свято-Покровська церква (пам’ятка архітектури), пошта, млин, близько 10 приватних магазинів, є два приватні колгоспи: ПАФ “Глодоси” та ТОВ ім.. Фрунзе, яке є за показниками найкращим в Новоукраїнському районі.

Але найбільше нас вразила дуже гарна школа . Ми поцікавилися історією розвитку освіти в селі Глодоси. І ось що дізналися: в селі було п’ять шкіл, які змінювали одна одну.

1 школа з 1783 року – церковнопарафіяльна школа попа Виноградова 2 школа – 1850-1860 рр. – Всехсв’ятська школа Гавриїла Тихонова. 3 школа була побудована на кошти графині Кадашивої (праправнучки Кутузова) 1899-1901 роки 4 школа була Божорова, її будівництво організував досвідчений педагог Ф.О.Божор. 5 школою 1963-1968 роки є сучасна Глодоська ЗОШ І-ІІІ ступенів збудована на кошти колгоспу ім.. Фрунзе, головою якого був І.Н. Кондратьєв. Вступила в дію 24 листопада 1968 року. Розрахована на 964 місць. В 1974 році було 500 учнів, в даний час у школі налічується 305 учнів яких навчають 33 вчителі.

А щодо чисельності населення, якщо порівняти кількість в різні роки - 1863 рік – 5883 чол. - 1900 рік – 10000 чол. - 2005 рік – 2885 чол. - 2006 рік – 2722 чол. - 2007 – 2343 чол.

виходить дуже сумна статистика – з кожним роком чисельність населення поступово зменшується. Адже актуальною проблемою нашої країни є безробіття, яке на жаль не оминуло і нашу місцевість. Люди, в основному молодь, залишають село, шукаючи кращої долі.

Чим же займаються глодосяни? В основному підсобним господарством, в якому задіяні 206 чол. У фермерському господарстві – 22 чол. Загальна кількість працівників соціальної сфери – 103 чол.

Отже, ми можемо сказати, що сучасний стан села добрий. Але, хотілося, щоб був кращим. Потрібно щоб наша держава більше дбала про село. Адже болить душа, розривається серце, коли їдеш селом і бачиш пусті хати, розвалене господарство.

Значні для села історичні події

Значною для села історичною подією була революція 1905-1907 рр. Які були її причини? Безземелля, голод через стихійне лихо - недорід 1899-1901 рр., недорід 1904 р. (привів до епідемії тифу), безправ’я – штовхало селян на шлях боротьби (ми хочемо зазначити, що селяни Глодос перші в повіті виступили на боротьбу). А основне, що хвилювало селян, було аграрне питання: без землі нема життя, тому й революційну групу села Глодоси, яка ставила питання про розділ поміщицьких земель – звали “Группа аграрников деревни Глодоссы” . До її складу входили: Михайло Зафтонов, Борис Шварцбург, Василь Нестеренко, Данило Мороз, Данило Шуліка, Давид Дяченко, Тимофій Тимофєєв і Никон Шуліка. Напередодні 1 травня 1903 року, вони на селі, розповсюджили листівки про значення цього дня та закликали селян виробити план боротьби. В 1904 році Глодосяни разом з сільськогосподарськими робітниками на бурякових плантаціях поміщика Ерделі, організували перший страйк – робітники покинули роботу і вимагали покращення умов та підвищення оплати праці.

Після Петербурзьких подій 9 січня 1905 року, які справили величезний вплив на революційно настроєних селян Глодос, виникає соціал-демократична організація, якою керує посланець Єлисаветградського комітету РСДРП – студент Одеського університету товариш Бак. Глодоська революційна організація мала також тісний зв'язок з організаціями Новоукраїнки, Добровеличківки, Єлисаветграда. Вона створює свій штаб (начальником обрали Сергія Климасенка) і переходить до активної боротьби зі зброєю в руках. До організації приєднуються близько 300 селян (переважно безземельні та малоземельні), що готові йти на бій проти царя, поміщиків, чиновників. Вони палили хліб, маєтки, страйкували, виступали проти податків, збройною силою вели боротьбу проти козаків, що приїжджали втихомирювати бунтарів. Навіть Херсонський губернатор визнав, що селянський рух села Глодоси прийняв великі розміри, об’явив в повіті військове положення та вимагав збройну силу. До повіту прибула карна експедиція на чолі з графом Ігнатьєвим, яка жорстоко розправилася з непокірними, в’язниці були заповнені ув’язненими. Але це не зломило селян, боротьба продовжувалась.

Хоча революція 1905-1907 рр. і не принесла очікуваних результатів (цар дарував деякі “свободи”), але показала, що простий народ – це вже сила, який може себе захистити і вести боротьбу за покращення свого життя. Вона дала поштовх революції 1917-1920 рр.

В революції 1905-1907 рр. трудящі Глодос були найбільш активними і не-примиренними до ворогів. Можна сказати, що за широкою участю трудящих мас і кількістю їх виступів проти поміщиків село стояло на першому місці в повіті.

Перша світова війна 1914-1918 рр. ще більше загострила соціально-економічні суперечності на селі, довела селян до крайньої межі, злиднів і страждань. Сотні молодих глодосян погнали на війну, проливати кров, віддавати своє життя за царя-батюшку, багато з них загинуло. Фронтовики, а серед них Харлампій Біжан, Василь Нестеренко та інші, збирали селян та роз’яснювали царську політику в питаннях війни. Приходили до висновку, що навіть при перемозі Росії у війні життя селян не поліпшиться.

Звістка про повалення царя та створення Тимчасового уряду докотилася і до села Глодоси. Про це розповів глодоський робітник Василь Нестеренко. Глодосяни повалили в селі пам’ятник царю – бюст Олександра І (зі спогадів Никона Шуліки). В Глодосах з’явилася численна кількість “революціонерів” різного відтінку, які намагалися доводити свою правоту.

Розгорілася боротьба більшовиків (Дмитро Божор, Омелян Бежан, Митрофан Калько, Григорій Лесняк, Никон Шуліка та інші) з меншовиками і українськими націоналістами (Масенко, Мелешко Фотій, Артеменко Федір, Карогод Юрій та інші). Селяни поділилися на два табори. Перша та друга четверті (частина) села підтримували більшовиків, друга та третя - самостійників. В 1917 році Кронштадтський матрос Іван Добровольський (житель села Глодоси) організував волосний партійний комітет, який був першим у повіті. Головою його був Михайло Пилипович Остапенко, членами Борис Шварцбург, Потап Вовненко, Павло Зоря та Іван Трипольський. За його ініціативою було створено партизанський загін (командир Митрофан Григорович Калько). Протягом 1917-1920 рр. цей загін “захищав” село Глодоси від нападу Петлюри, Денікіна Григор’єва.

Радянська влада в селі була встановлена в лютому 1918 року. Обрали військово-революційний комітет на чолі з Василем Нестеренко, головою земельного відділу був Артеменко, якого згодом вбили петлюрівці.

Боротьба між більшовиками та самостійниками-петлюрівцями (воювали на боці Петлюри) була суперечливою (закінчилася перемого більшовиків). Одні начебто хотіли знищити “куркулів” і цим покращити життя селян, інші своєю кров’ю і життям виборювали й боронили Українську Державність – Українську Народну Республіку. Але на нашу думку кожен, насамперед, дбав про свої інтереси, намагався захопити владу в свої руки і керувати по-своєму. Великою помилкою був процес розкуркулення, який проводили більшовики. Було назавжди знищено опору села – заможних селян. А ще більшовики своєю політикою призвели нас до страшного голодомору 1932-1933 рр., який не минув жодного села. І хто знає, можливо ми жили б набагато краще, якби не проходили в країні такі процеси.

Значною історичною подією була Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. 1 серпня 1941 року фашистські загарбники окупували село Глодоси. Почалися чорні дні знущання, насилля, катування і смерті. Більше 2,5 років (31 міс. 14 днів) Глодосяни страждали у фашистському ярмі. 250 юнаків і дівчат погнали на роботи до Німеччини, багато хто не повернувся, склавши свої кістки на чужині. Середню школу нелюди перетворили на катівню, в її стінах було закатовано насмерть більше 30 чоловік. Кращих людей села забили і замучили, серед них: Григорій Никифорович Бериндя – голова сільради, Михайло Сергійович Лавріненко – голова колгоспу ім. Сталіна, Василь Силенко – бригадир цього колгоспу, Кузьма Ворона – фельдшер. Івзі Масенко – матері трьох дітей – відрізали груди, вчителю Миколі Карпенко відрізали вуха і поставили тавро - п’ятикутні зірки на спині та грудях, десять єврейських сімей кинули до криниці. Але ні катування, ні каторга не зломили волю – глодосяни чинили опір. 940 глодосян в лавах Червоної Армії захищали Батьківщину, з них 300 чоловік віддали життя. Хочеться відзначити Івана Мусійовича Мирончука, який будучи командиром легендарної “Катюші” БМ-13 громив німецькі полчища під Москвою і Сталінградом, учасників боїв за Берлін: Кобринюк Леонід Семенович, Мохонько Іван Андрійович, Лунгул Володимир Логвинович. Коли ми листали книгу Пам’яті “Вони захищали Батьківщину”, яку створили юні слідопити Глодоської школи, особливо нас вразила розповідь про мужність батька і сина Козинців в боях з німецькими загарбниками. Про цих героїв член клубу “Пошук” Мохонько Тетяна написала оповідання “Гвардійці”. Епіграфом до оповідання було використано замітку з фронтової газети “За Родину” від 13 червня 1944 року “Гвардейцы знают про славных воинов-гвардейцев: отца и сына Козынец. Они прекрасно владели пулеметом, автоматом, винтовкой. В одном из боев при активной их поддержке была отбита вражеская контратака. В этом бою отец и сын уничтожили 20 немецких офицеров. За проявленную отвагу Иван и Максим Козынец были награждены орденами Славы ІІІ степени. В атаке Максим Гордеевич был ранен в ногу, а его сын на глазах у отца был убит. Погиб смертью храбрых гвардии рядовой И.М. Козынец. Его имя и героические подвиги вечно будут жить в наших сердцах”. А ще ми хочемо згадати партизанку Віру Трохимівну Федченко-Смолянчук (народилася в 1923 році в Глодосах) . Ризикуючи життям вона розповсюджувала листівки, допомогла втекти з концтабору нашим бійцям. Своє життя поклала за перемогу. В 1985 р. в честь пам’яті Віри Федченко в селі Глодоси названо її ім’ям вулицю, де вона народилася. А на тому місці де стояла хата Фе-дченків було поставлено пам’ятник відважній партизанці. 346 глодосян - учасників війни нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, серед них батько і син Козинець, Д.Т.Остапенко та інші. 14 березня 1944 року село було звільнено від фашистських загарбників. Глодосяни чим могли допомагали у визволенні села. Так, колгоспник Олексій Федорович Калько, зумів сховати від окупантів 5 бочок меду, продавши цей мед, одержані 100000 карбованців здав на побудову літака. В своєму листі Комітету оборони він прохав збудований літак передати льотчику-земляку Івану Максимовичу Артеменко. Комітет оборони подякував патріоту і повідомив, що його бажання буде виконано . Льотчик І.М.Артеменко громив німецьких загарбників на глодоському літаку. І активну участь приймали Глодоські колгоспники у зборі коштів на побудову танкової колони. 1 млрд. карбованців, що зібрали колгоспники Хмелівського району, значна частина внеску глодосян. За сумлінну працю під час війни понад 200 колгоспників села Глодоси були нагороджені медалями “За доблестный труд в Великой Отечественной войне".