Запорізька Січ

Запоро́зька Сі́ч (або Запорі́зька Сі́ч) — укріплений осередок нереєстрового Війська Запорозького Низового другої половини XVI — кінця XVIII століття, що був розташований за порогами Дніпра. Збереглися відомості про сім Запорозьких Січей, що наслідували одна одній. Запорізька Січ стала місцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Воно витворило власну військово-політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи на своєрідну державу зі значними підконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвим правом та символікою. За формою це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада, в якій мали право брати участь усі без винятку козаки і яка вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й. зовнішніх відносин, обирала козацький уряд — Кіш" На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу на Січі. До найвищих урядовців також належали суддя, писар та осавул. Усе запорізьке військо поділялося на курені, кількість яких досягала 38. Загалом у період розквіту Запорізька Січ нараховувала в середньому 10—12 тис. добірного війська, а разом із мешканцями зимівників і слобод — бл. 100 тис. осіб. Формально підвладна урядові Речі Посполитої, Січ де-факто була цілком самостійною політичною силою не тільки у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Вже наприкін. XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Уряди Кримського ханства, Московії, Персії, Туреччини, Швеції та інших країн встановлюють із Січчю зв'язки. Чимало козаків воювали в Європі на боці Австрії, Франції, Іспанії. Виконавча влада зосереджувалась у руках генеральної старшини — військових начальників, до яких належали кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та куренні отамани. Нижчі посади займали військові службовці: підписар, булавничий, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, гармаш, толмач, шафар, канцеляристи. До похідних та паланкових начальників належали полковник, осавул та писар. Кошовий отаман представляв усю вищу владу — військову, адміністративну, судову і духовну. Під час військового походу він діяв як необмежений диктатор і міг карати на смерть тих, хто не виконував його наказів. До обов’язків отамана належали: затвердження обраних на військовій раді старшин; розподіл військових трофеїв; підтримка дипломатичних відносин із сусідніми державами; прийом і розподіл у січову та паланочні церкви духовенства з Києва; головування на суді, де розглядались найтяжчі злочини, загальне керівництво військовими справами, затвердження розподілу земельних угідь між куренями. Кошового отамана обирали на рік. Якщо він за цей час зумів завоювати авторитет козаків, його могли переобрати ще на один термін. Небагатьох, але найбільш популярних і авторитетних ватажків (Івана Сірка, Костя Гордієнка, Петра Калнишевського) переобирали 10-15 разів. Життя кошового отамана, як і інших старшин, нічим не відрізнялось від життя рядових козаків. Після обрання на посаду вони продовжували жити в тому ж курені, що й раніше. Другою після кошового отамана особою на Січі був військовий суддя, якого теж щорічно обирали на військовій раді. Він був хранителем старих звичаїв і порядків, на яких тримався весь козацький устрій. Обов’язком суддів було здійснювати суд «скоро, право й нелицеприятно». Писаних законів на Січі ще не було, тому суддя керувався традиціями, які переходили із покоління в покоління. Вироки з найбільш важливих справ він передавав на затвердження військовій раді чи кошовому отаману. Інколи військовий суддя заміщав останнього, називаючись «наказним кошовим отаманом». Ознакою влади військового судді була велика срібна печатка, якою він затверджував рішення військової ради. Військового писаря теж обирали на військовій раді. Він відав усіма письмовими справами Запорізького війська: приймав листи, ордери, укази, розсилав по куренях розпорядження кошового отамана, вів дипломатичне листування. Це була дуже важлива і впливова посада, бо більшість простих козаків і навіть деякі гетьмани були неписьменними. Тому писарі по декілька років поспіль переобиралися на свої посади. Зовнішньою ознакою військового писаря був каламар — чорнильниця у довгій срібній оправі й гусине перо за правим вухом.