Користувач:3899491
Зіновьева Ольга Валентинівна
== Про себе Група 12-1, факультет історії та права, 2015-2016 ......
== Мої інтереси люблю дивитись серіали та слухати музику ....
Тематика проектів з "Основ інформатики та ІКТ" і "Історії держави і права зарубіжних країн" 2014-2015 н.р.== Проекти в яких беру участь ==[[Заголовок посилання.]][
В цьому розділі розміщуються посилання на проекти, в яких ви берете участь.
Мої роботи
Міністерство науки і освіти України
Кіровоградський державний педагогічний університет імені
Володимира Винниченка
Кафедра Інформатики
Державний лад Німеччини у ХІХ-ХХ століття
Реферат з основ інформатики та Інформаційно-комунікаційних технологій Зіновьевої Ольги Валентинівни Студентки 12 групи
Науковий керівник
Баранюк О.Ф
Кіровоград-2015
Німеччина в 1871-1914 1.1Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р. 1. Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р.
Після франко-прусської війни всі німецькі землі об'єдналися в єдину Німецьку імперію, яка складалася з 22 монархій і трьох вільних міст.
Згідно з імперською конституцією 1871 р, главою держави вважався імператор. Ним міг бути лише король Пруссії. Імператор мав широкі права в галузі зовнішніх зв'язків, очолював збройні сили, мав право оголошувати війну, призначати канцлера (голову уряду), вищих чиновників та офіцерів, скликати й розлускати парламент, що складався з двох палат. Верхня палата - бундесрат - призначалася з представників усіх монархій і вільних міст. Головою бундесрату був імперський канцлер. Нижня палата (бундестаг) вибиралася загальним голосуванням. Одначе жінок і військовослужбовців було позбавлено виборчого права. Парламент (рейхстаг) був обмежений у правах, оскільки закони, що їх він приймав, належало затверджувати імператорові.
З моменту створення Німецької імперії у парламенті більшість належала представникам консервативної партії, яка виражала інтереси юнкерів, великих промисловців і фінансистів. Опонентами консерваторів була ліберальна партія, яка захищала інтереси промисловців. Обидві партії підтримували уряд. У 1881 р. утворилася католицька партія. Вона виступала на захист католицького населення Німеччини і через це опинилася в опозиції до уряду. В опозиції знаходилась і соціал-демократична партія, яка мала значне представництво в парламенті й виражала інтереси робітничого класу, дрібних власників. Слід зауважити, що значну роль у політичному житті Німеччини відігравали військові, які оточували імператора і впливали на визначення зовнішньополітичного курсу імперії та на розвиток військової промисловості. 1.2 Економічний розвиток Після об'єднання Німеччини склалися ліпші умови для розвитку економіки. Цьому сприяли завершення промислового перевороту й утворення єдиного загальнонімецького ринку, приєднання багатих на корисні копалини районів Ельзасу та Лотарингії, п'ятимільярдна контрибуція, нові відкриття в науці й техніці. Наприкінці XIX ст. за обсягом промислового виробництва Німеччина вийшла на друге місце а світі, а за темпами економічного розвитку випередила Велику Британію і наздогнала США.
Розвиток економіки Німеччини в 1871-1914 pp. мав свої особливості.
Велику роль у створенні важкої промисловості відігравали державні замовлення, субсидії, пільги, будівництво заводів коштом держави.
Промисловість будувалася на новітній промисловій і технічній базі, що забезпечувало високу якість товарів. Хімічна, електротехнічна, металообробна, машинобудівна галузі набули прискореного розвитку. Для виробництва характерними були висока концентрація і швидкі темпи розвитку в декількох районах: Рейнській області, Рурі, Берліні, Сілезії.
Поміщицьке (юнкерське) господарство поступово, еволюційним способом, як уже згадувалося вище, переходило до капіталістичного, товарного виробництва.
Попри значні успіхи в розвитку промисловості, частка Німеччини у світовому виробництві становила 13%, тоді як Великої Британії - 32%. Та з кожним роком німецькі якісніші та дешевші товари завойовували світовий ринок. Тоді це було й боротьбою за колонії. Колонії Німеччини на 1914 р. мали площу 2,9 млн кв. км з населенням 13 млн осіб, тоді як англійські колоніальні володіння охоплювали 32,7 млн кв. км із населенням 350 млн осіб. Ці величезні володіння викликали заздрість і зумовили запеклу боротьбу між двома країнами. 2.1 Бісмарк і його політика. "Культуркампф" Першим німецьким Імператором був король Пруссії Вільгельм І. Фактично ж країною протягом 20 років керував канцлер Отто фон Бісмарк, який користувався повною довірою імператора. Він був видатним політиком І дипломатом, наділеним тверезим розумом, величезною волею та енергією. За це він отримав прізвисько "залізний канцлер". Головним напрямом його внутрішньої політики було забезпечення централізації влади в імперії через ліквідацію автономних прав окремих монархій і католицької церкви. У 1872 р. Бісмарк домігся прийняття закону, згідно з яким духівництво позбавлялося права нагляду за школами. Священикам заборонялося вести політичну агітацію. Замість церковного вводились інститут громадянського шлюбу, державна реєстрація народження і смерті. Заборонялася діяльність ордену єзуїтів Держава стала контролювати всі призначення на церковні посади. Політика, спрямована проти впливу католицької церкви, отримала офіційну назву "боротьби за культуру" - "культуркампф".
Бісмарк також розгорнув боротьбу проти соціалістів. У 1878 p., після двох терористичних замахів на імператора, він запропонував рейхстагові прийняти "Винятковий закон проти соціалістів", який фактично забороняв діяльність соціалістичних організацій та робітничих газет. Соціал-демократична партія вимушена була перейти на напівлегальний стан.
Поряд із репресивними заходами Бісмарк провів низку соціальних реформ. У 1881 р. він оголосив про початок "ери робітничого законодавства". У наступні три роки рейхстаг прийняв закони про страхування робітників від нещасних випадків на виробництві та від хвороб. У 1889 р. було прийнято закон про надання пенсії за старістю (з 70 років) та в разі втрати працездатності. У 1891 р. з'явився закон про 11-годинний робочий день І про заборону дитячої праці до 13 років. У середині 90-х pp. Німеччина стала державою з найбільш передовим соціальним законодавством. 2.2 Союз трьох імператорів. Перехід до "світової політики". Вільгельм II Основною метою зовнішньополітичного курсу Німецької імперії стало створення військово-політичної коаліції європейських держав, спрямованої проти Франції. Правлячі кола в Берліні спиралися на Австро-Угорщину, яка після франко-прусської війни пішла на зближення з Німеччиною та Італією - суперницею Франції в Середземному морі та на півночі Африки. З метою залучення до майбутньої коаліції Росії, потенційного союзника Франції, було висунуто ідею спільної боротьби проти соціал-демократичного руху. 6 травня 1873 р. Росія та Німеччина підписали союзний договір. Через місяць аналогічну угоду підписали Росії та Австро-Угорщина. Так утворився Союз трьох імператорів, завдяки чому Франція була ізольована, а Німеччина посіла чільне місце на європейській арені. Союз трьох імператори» проіснував до 1887 p., поки не загострилися російсько-німецькі та російсько-австрійські протиріччя.
Першу тріщину коаліція дала під час близькосхідної кризи 1875-1878 pp. Відверто ворожі позиції Австро-Угорщини і Німеччини на Берлінському конгресі змінили ставлення Росії до своїх союзників. 7 жовтня 1879 р. Німеччина та Австро-Угорщина підписали союзний договір, спрямований проти Росії. Договір започаткував створення Троїстого союзу, який остаточно сформувався 1882 p., коли до договору приєдналась Італія. Це логічно підштовхувало Росію і Францію до тісного воєнно-політичного співробітництва. З часом на противагу австро-німецько-італійському блоку було утворено союз Франції, Росії та Англії (Антанта).
Від 80-х pp. XIX ст. Бісмарк почав приділяти більше уваги колоніальним загарбанням.
У 1884 р. Німеччина встановила протекторат над частиною Південно Західної Африки (Намібія) і Центральною Африкою (Того, Камерун). На - ступного року контроль було поширено на частину Східної Африки (Танганьїка). Так було створено німецьку колоніальну імперію.
У 1888 р. імператором Німеччини став Вільгельм II. Молодий монарх заповзявся особисто керувати країною, а для цього він прагнув позбутися владолюбного Бісмарка, з яким розходився в поглядах із багатьох питань. Особливо це стосувалось зовнішньої політики й політики щодо соціалістів. Вільгельм II вважав, що слід проводити активнішу зовнішню політику, не боячись застосовувати силу проти своїх конкурентів, відійти віл Союзу трьох імператорів. Вільгельм II негативно оцінював "Винятковий закон проти соціалістів". Його довелося скасувати, а Бісмарк 1890 р. вийшов у відставку. Після цього колоніальна експансія Німеччини посилилася "Ми вимагаємо для себе місця під сонцем", - заявив новий канцлер Бюлов, висловлюючи інтереси німецьких промислових фінансових і військових кіл.
Ідеологічним підґрунтям розширення колоніальної експансії стала доктрина пангерманізму, носієм якої був пангерманський союз. Доктрина стверджувала, що німці переважають усі народи і мають панувати над ними. Пангерманісти закликали проводити політику сили щодо інших держав, створити могутню армію та флот і готуватися до війни за переділ світу.
У плани німецької експансії входило загарбання англійських і французьких колонці та прикордонних районів Франції (експансія на Захід), відторгнення частини Росії ("Дранг нах Остен" - натиск на Схід), Прибалтики, України, Північного Кавказу, проникнення на Близький Схід.
Такі плани пангерманістів знайшли відгук в уряді. Армія стала головною турботою держави, а мілітаризм, тобто нарощування військової могутності, - урядовою доктриною.
У 1913 р. військові витрати становили 50% бюджету. З ініціативи міністра флоту адмірала Тірпіца Німеччина почата створювати величезний військовий флот, який за чисельністю й могутністю незабаром став другим після англійського. 2.3"Новий курс" соціал-демократії Швидкий економічний розвиток привів до утворення численного робітничого класу. Велика концентрація виробництва сприяла його організованості.
У 1913 р. профспілки об'єднували 2,5 млн трудящих, соціал - демократична партія - 1 млн. Соціал-демократи мали найбільшу фракцію в парламенті - 109 депутатів із 397. Теоретичною основою СДПН служила Ерфуртська програма (1891 p.), яка відповідала основним положенням марксизму. Вона заступила Готську програму 1875 p., що оголошувала метою партії визволення робітничого класу і створення соціалістичного суспільства, але обминала питання про "соціалістичну революцію", відтворювала положення Лассаля про те, що робітничий клас може домогтися своєї мети лише завдяки загальному виборчому праву та створенню з допомогою держави виробничих кооперативів.
Проте вже 1899 p. E. Бернштейн у книзі "Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії" піддав критиці принципові положення марксистської теорії. Посилаючись на нові тенденції в розвиткові капіталістичних відносин, він указував на хибність твердження про зубожіння робітничого класу. Він доводив, що капіталізм здатен реформуватись у бік соціальної справедливості та що передумови для соціалістичної революції ще не дозріли. Ця спроба перегляду марксизму була оголошена ревізіонізмом, правим ухилом у соціал-демократії. А всіх тих, хто відходив од марксизму, почали називати ревізіоністами, опортуністами. Виступ Бернштейна призвів до розколу в соціал-демократичному русі Німеччини на правих (Бернштейн), центристів (Бебель, Каутський) і лівих (Лібкнехт, Люксембург). Після першої світової війни розкол було закріплено й організаційно. 3.1 Державний устрій Німеччини Державний лад і вся і все політичне життя Німеччини носили відбиток панування прусської юнкерсько - монархічної системи. Канцлер Отто фон Бісмарк прагнув зміцнити у всій країні антидемократичний режим.
Державне правління було наступним:
1) імператор (кайзер) - обов'язково король Пруссії з династії Гогенцоллернів
2) імперський канцлер;
3) союзний рада;
4) рейхстаг - загальноімперський парламент Гегемонію Пруссії в Німецькому союзі держав визначав той факт, що імператором Німеччині міг бути тільки прусський король, який набуваючи необмежені права з управління державою: у його віданні були озброєні сили, затвердження законопроектів, скликання і розпуск парламенту (рейхстагу) , монетна система, залізничне справа, пошта, телеграф. Імператор міг призначати й зміщати канцлера - єдиного загальноімперського міністра, який був відповідальним лише перед імператором. Всі державні відомства підпорядковувалися канцлеру і вважалися лише його співробітниками.
Союзна рада не обирався, а складався з представників німецьких держав призначаються їхніми урядами. Функції рейхстагу зводилися до обговорення проектів нових законів та затвердження бюджету. Прийнятий рейхстагом законопроект ставав законом лише після затвердження його союзним радою і імператором. Рейхстаг обирався на п'ять років, формально на основі "загального" виборчого права, але фактично значна частина населення не могла брати участь у виборах: жінки, чоловіки молодше 25 років, військовослужбовці, жебраки були позбавлені виборчого права.
Вищий судовою інстанцією став імперський суд, який перебував у Лейпцигу. У рейхстазі були представлені всі великі політичні партії, що існували в країні. Більшість депутатських мандатів належало консерваторам, який представляв інтереси прусського юнкерства і великої буржуазії, а також прусського офіцерства і багатих селян. У неї входили такі видатні промисловці, як Крупп, Штумм, Кардорф. Ця партія підтримувала Бісмарка.
Дуже впливовою також була національна - ліберальна партія, яка висловлювала інтереси великої промислової буржуазії. Члени партії прагнули "узгодити монархічне союзну державу з констутіціонним правом". Їхня програма включала вимоги загального виборчого права, скасування основних привілеїв, організації органів місцевої влади на принципах самоврядування та рівноправності та ін Ця партія також підтримувала уряд.
В опозиції до уряду була партія "прогресистів" ця партія об'єднувала частина дрібної буржуазії торгівлі, робітників і службовців, а її програма включала вимогу на самовизначення освіти мовою меншин і введення вторинного законодавства (страхування в разі інвалідності).
До аппозіціонной партії ставилося "партія центру" (її депутати займали місця в центрі рейхстагу) вела за собою католицькі верстви населення імперії - католицьке духовенство побоювалося за своє становище в країні, тому що Пруссія протегувала лютеранської церкви.
Соціал - демократична партія також була опозиційною партією. Це партія робітників, і головним завданням була непримиренна боротьба з буржуазною державою і суспільством до повної його заміни соціалістичним ладом.
Про зростання популярності цієї партії і її ідей свідчать результати виборів до парламенту в 1877году; за соціал - демократів проголосувало близько 500тис. людина, в результаті депутати зайняли 12 місць, випередивши прогресистів і імперську партію.
При всіх наявних розбіжностей необхідно було налагоджувати життя імперії. Багато німецьких государі опиралися об'єднанню, тому Бісмарку знадобилася спритність, наполегливість, щоб подолати опір. Бісмарк не примикав до жодної партії, хоча деякі з них хотіли перетворити його на свого союзника. 3.2 Політика Німеччини
З 1871года імператором об'єднаної Німеччини став прусський король Вільгельм I, але головну роль у всіх урядових справах протягом двадцяти років (1871-1890) грав імперський канцлер Отто фон Бісмарк. За походженням прусський поміщик - юнкер, за своїми політичними поглядами монархіст і реакціонер. Проводячи внутрішню політику, Бісмарк дотримувався раніше встановленою традицією на мілітаризацію країни. Одним із завдань була втихомирити опозицію. Серед незадоволених політикою Бісмарка були дворянство з дрібних німецьких держав, які вважали, що пруссаки не допускали їх до ключових посад у державі.
Опозиційно налаштована була католицька церква. Бісмарк будучи протестантом, проводив боротьбу проти католицької церкви, яку назвав "боротьбою за культуру". Бісмарк провів ряд перетворень, що обмежують вплив релігій у соціально - громадського життя. Тим самим він сприяв формуванню громадянського суспільства, де релігія є особистою і не впливає на політику держави.
Перебуваючи при владі, представники юнкерства не могли не рахуватися з новими умовами розвитку капіталізму і зростанням робітничого класу. Після революції у Франції центр робітничого руху перемістився до Німеччини.
У боротьбі проти пролетаріату буржуазія спиралася на прусський мілітаризм і армію. Зміцненню армії, як основної ударної сили проти робітничого руху і нових захоплень уряд приділяв особливу увагу. Чисельність армії при Бісмарку перевищувала вже 400тисяч чоловік.
Реакційний політичний лад дозволяв мілітаристським установам надавати вплив на загальний політичний курс і зовнішню політику. До таких установ ставилися придворний військова рада, особистий цивільний кабінет канцлера (імператора). Значну роль грав Головний штаб Пруссії - опора реакції і натхненник зовнішньої агресії. Під керівництвом військових стратегів розроблялися плани агресивних воєн, головним чином, проти Франції та Росії.
Першим етапом на мілітаристської шляху була політика германізації польських земель. Плануючи війну проти Росії, мілітаристи готували польські провінції Познань, Східне Помор'я, Сілезію в якості плацдармів, для чого проводилася насильницька германізація польського населення. Германізація населення полягала: в релігійному переслідуванні під приводом боротьби з католицизмом; в дискримінації поляків шляхом видалення з органів місцевого опору; в забороні польської мови, у насадженні німецьких селянських господарств.
Уряд проводив політику міжнаціональної ворожнечі серед проживаючих у Польщі і тим самим домагалася розпаду лав робітничого класу в період наростання загрози революційних виступів. Також ця політика проводилася проти французького населення на Заході Ельзасу та Лотарингії.
У результаті наростали робочі руху і впливу соціал-демократів. Репресії та прийняття Виняткового закону не привели до вирішення проблеми в країні.
З 1881года канцлер спираючись на підтримку імператора і громадську думку, зламавши опір опозиції, починає приводити в життя закони соціального страхування, допомоги інвалідам. Німеччина стала першою країною, де було прийнято розгорнуте соціальне законодавство.
У 1888году помер імператор Вільгельм I. Новим імператором став його син Фрідріх III, але він помер через 99 днів. Його син Вільгельм II став імператором.
Відносини між Бісмарком і Вільгельмом II загострювалися через боротьбу проти робітничого класу.
У 1889году рейхстаг і імператор не підтримав Бісмарка перетворити Винятковий закон в постійний. І Бісмарк подав у відставку. Новий канцлер Капріві на догоду великої буржуазії знизив торгові мита, але це викликало невдоволення юнкерства, тому що зниження мита на продукцію сільського господарства посилювало конкуренцію з боку російських експортерів.
Вільгельм II провів деякі реформи: був скорочений робочий день, поліпшено умови праці жінок і підлітків. Ці незначні поступки не зупинили робочих продовжувати страйкову боротьбу. Панівні класи розробили нові клани проти робітничого і соціал-демократичного руху. Але Капріві висловився пртів репресій. За що він був зміщений. У 1894году його місце зайняв князь Гогенлое. 4.1 Робітничий рух і вплив соціал-демократів.
Наслідком швидкого розвитку промисловості було зростання робітничого класу.
Положення робітничого класу було важким: необмежений робочий день, низька заробітна плата, ріст цін, відсутність соціального страхування - все це викликало невдоволення.
На початку 70-их років страйкували будівельники та друкарі Берліна, машинобудівники Саксонії, гірники Рура. Але вони не могли здійснити своїх справедливих вимог, тому що не мали ні сильних профспілок, ні політичної партії. Профспілки тільки зароджувалися і не було єдності серед них.
Представники марксистських течій (ейзенахци-соціал-демократична робітнича партія і лассальянци - загальний німецький робітничий союз), не дивлячись на наявні у них ідейні розбіжності, об'єдналися для спільної боротьби проти буржуазії і юнкерства, як опори монархічного ладу Німеччини. Їх об'єднання відбулося в 1875году на з'їзді в Готі, соціалісти створили свою робочу партію. Створення Соціалістичної партії Німеччини було важливою подією. З цього часу починається неухильне зростання партійного впливу у всіх промислових районах, активізація робочої друку, виникнення все нових профспілок і культурно-освітніх організацій пролетаріату.
Активізація соціал-демократичного руху в Німеччині викликало занепокоєння юнкерства і урядових кіл.
Бісмарк з ненавистю ставився до соціал-демократам вбачаючи в них загрозу громадському порядку, власності, релігії. Приводом для переходу в наступ послужили два замахи на Вільгельма II, вчинені в 1878году.
Ці терористичні акти і були використані для наступаленія на соціал-демократів. У результаті на нових виборах до рейхстагу національно-ліберальна партія втратила 25% кандидатів, і в той же час посилилися позиції консерваторів і імперської партії. На підсумки виборів ще зробили впливу розгорнулися по всій країні репресії. У цих умовах було прийнято закон (19 жовтня 1878года) проти соціалістів, значно підсилює репресивно заходи і що отримав назву "виняткового закону". Закон прийняли як тимчасовий, терміном на два з половиною роки, а проіснував він 12лет до 1890года.
Прийнятий Винятковий закон проти соціалістів створював для їх діяльності майже нестерпні умови: були закриті 127 періодичних видань, з країни вивезли 900 і посадили до в'язниці 1500 чоловік, розформовані професійні спілки та культурно-просвітницькі організації, заборонені робочі зборів. Почалися гоніння на керівників робітничого руху.
У цих умовах вплив соціал-демократів на політичне життя країни залишалося досить істотним і на виборах до рейхстагу в 1887году вони провели в парламент 24 депутати. Партія робітничого класу проявила витримку і прийняла всі необхідні заходи, щоб зберегти зв'язки з народом і стати в авангарді боротьби за його інтереси. Вона зуміла використати легальні і не легальні форми боротьби. Партійні з'їзди влаштовувалися за кордоном, там же видавалася соціал-демократична преса. Осенью1879года почалося видання газети "Соціал-демократ" спочатку в Цюріху, а потім в Лондоні, і поширення її серед робітників Німеччини. Через рік відбувся з'їзд робітничої партії у Швейцарії. Але робота ускладнювалася діями супротивників соціал-демократів, які закликали робітників до відмови від класової боротьби і до згоди з буржуазією.
Дев'яності роки XIX століття в Німеччині ознаміновалісь новим підйомом соціалістичного руху цьому сприяло скасування провітельством закону про переслідування соціал-демократів і колишніх учасників робітничого руху.
В1891году була прийнята нова прграмма партії на з'їзді в Ерфурті. Ідея програми: необхідність завоювання політичної влади пролетаріатом, унічтаженія класів та панування буржуазії. У той же час було відсутнє положення про диктатуру проліторіата, демократичній республіці та інші соціально-економічні вимоги.
Але трудовий народ йшов своїм шляхом. У період 1890-1893годов розгорнулося широке страйковий рух, який виражав волю пролетаріату.
4.2 Зовнішня політика.
Після розгрому Франції Німеччина виявилася найсильнішою державою в Європі. Бісмарк двічі намагався почати війну проти Франції з метою її нового розгрому. Лише втручання перешкодило цьому. Готуючись до нової війни, Бісмарк у 1879году підписав секретний договір з Австро-Угорщиною, спрямований проти Росії. У 1882году до цього союзу приєдналася Італія, так виник Троїстий союз - військово-політичний блок спрямований проти Росії та Франції і зіграв важливу роль в підготовці першої світової війни.
Після відставки Бісмарка Німеччина стала розширювати політику колоніальних захоплень.
У 1884 році вона захопила територію, названу потім протекторатом Південно-Західна Африка. У той же час у володіння Німеччини перейшло Того, Камерун і Східна Африка, в басейні Тихого океану були захоплені частина острова Нова Гвінея і Маршальські острови.
Німеччина активно брала участь у розділі Китаю. Вже до 90-их років колонії Німеччини в 5 разів перевищували її територію, але були в 12 разів менше англійських.
При проведенні колоніальної політики Німеччина зіткнулася з інтересами Англії та Франції. Претендуючи на Марокко, Німеччина вступила в конфлікт з Францією, мало не призвів до війни. На морі загострилися англо-німецькі суперечності, тому що імперський флот став другим за величиною після британського. Вступаючи в боротьбу за переділ світу, німецький імперіалізм почав будівництво потужного військово-морського флоту. Висновок За п'ять років з 1909 по 1914год зросли військові асигнування і склали близько половини державного бюджету. Чисельність збройних сил досягла до 736 тисяч чоловік. До 1914 року військово-морські сили виходили на рівень Англії.
Отже, правлячі кола і мілітаристськи налаштовані монополісти продовжували свій агресивний курс, готувалися до війни проти об'єднаних сил Англії, Франції та Росії.
Список використаної літератури 1. Попова Є.І. Нова і новітня історія (1870-1982)
Москва "вища школа"
2. Кострикін М.І. Історія нового часу країн Європи і Америки.
Курськ, ГУНПП "курськ", 1996р.
3. Поляк Г.Б. Всесвітня історія.
Москва, "ЮНІТІ", 1997р.
4. Віппер Р.Ю. Історія нового часу.
Москва, "Республіка", 1995р.
5. Юдовським А.Я. Історія. Світ у новий час.
1870-1918
6. Батир К.Н. Загальна історія
Москва 1999р.
Зміст
Оглавление 1.1Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р. 2 1. Утворення Німецької імперії. Конституція 1871 р. 2 1.2 Економічний розвиток 3 2.1 Бісмарк і його політика. "Культуркампф" 4 2.2 Союз трьох імператорів. Перехід до "світової політики". Вільгельм II 4 2.3"Новий курс" соціал-демократії 6 4.2 Зовнішня політика. 14
